Іудушка. Цілком можна зрозуміти тих, хто хоче обмежити викладання російської літератури в українських школах, але все ж, на мою думку, існують такі твори без яких важко зрозуміти, що відбувається в «таємничій російській душі» (як народу загалом, так і деяких політиків на теренах нашого північно-східного сусіда).
До таких, зокрема, можна віднести і роман «Господа Головлевы» російського класика Михайла Салтикова-Щедріна, в якому створений найбільш жорсткий образ російської дійсності — як тогочасної, так і значною мірою майбутньої, на кілька століть наперед.
Центральним персонажем цього роману є Порфирій Володимирович Головльов, він же Іудушка: «Порфирий Владимирович был известен в семье под тремя именами: Иудушки, кровопивушки и откровенного мальчика». Як писав про цей образ літературний оглядач популярного в ті часи журналу «Русское богатство»: «В нашей литературе, в среде вполне русских культурных типов, каковы Чичиков, Ноздрёв, Собакевич, Коробочка, Простаков, Плюшкин и прочих, недоставало только этого самого Иудушки».
Про зовнішність Іудушки автор не розповідає, але звертає увагу на його погляд, який лякає рідну мати:
«Не могу понять, что у него за глаза такие…Взглянет — ну словно петлю накидывает. …Глаза Иудушки источают чарующий яд, что голос его, словно змей, заползает в душу и парализует волю человека. … Для него не существует ни горя, ни радости, ни ненависти, ни любви. Весь мир, в его глазах, есть гроб, могущий служить лишь поводом для бесконечного пустословия. В пустословии Иудушки звучала какая‑то сухая, почти отвлеченная злоба ко всему живому. Ни одного‑то ведь слова верного нет! всё‑то он лжет! и «милый дружок маменька», и про тягости‑то мои, и про крест‑то мой… ничего он этого не чувствует! Лицемерие было до такой степени потребностью его натуры, что он никак не мог прервать раз начатую комедию. Нет, ежели он и был лицемер, то лицемер чисто русского пошиба, то есть просто человек, лишенный всякого нравственного мерила и не знающий иной истины, кроме той, которая значится в азбучных прописях.
Он был набожен и каждый день охотно посвящал молитве несколько часов. Но он молился не потому, что любил Бога и надеялся посредством молитвы войти в общение с ним, а потому, что боялся черта и надеялся, что Бог избавит его от лукавого. Он знал множество молитв и в особенности отлично изучил технику молитвенного стояния. Но молитва не обновляла его, не просветляла его чувства, не вносила никакого луча в его тусклое существование.
Порфирий Владимирыч не способен не только на привязанность, но даже и на простое жаленье. Иудушка был не такой человек, которого можно было пронять. Он не знал за ним ни одного чувства, ни одной слабой струны».
Не так давно Інтернет-видання «The Insider» опублікувало експертну оцінку психічного стану Володимира Путіна, яку здійснив американський психіатр, професор Каліфорнійського університету Джеймс Феллон, який спеціалізується на психопатичних розладах. Він діагностував психічний стан Путіна так: «психопатія та нарцисичний розлад особистості». Він вказує на характерну рису психопатів, яка властива як Іудушці Головльову, так і Путіну: «Психопати мають низький рівень емоційної емпатії (тобто низьку здатність до співчуття та співпереживання стосовно інших людей). Але, разом з тим, психопати дуже добре вміють «зчитувати» емоції, мотиви та наміри інших людей. Вони дуже добре відчувають «психологічну слабину» в інших людях та знаходять у них хворобливі риси психіки, щоб використати їх у власних інтересах, «граючи на больових точках» чужої психіки.
Зовнішній світ, у якому живе психопат, також наділений ним психопатичними рисами. Психопат вважає, що те, що він робить, є раціональним, виправданим, моральним і добрим. Винним же є не він, а інші люди чи групи людей. Це називається «екстерналізацією провини». При цьому психопат наділяє себе рисами чесної, правдивої, майже ідеальної людини. Як говорить Іудушка сам про себе: “У меня, брат, вывертов нет! Я весь тут, на ладони. Неправды не люблю, а правду и другим выскажу, и сам выслушаю!».
Кілька днів тому на сесії Східного економічного форуму у Владивостоку, відповідаючи на слова модератора, який навів висловлювання влади Чехії та Угорщини про те, що «СРСР поводився як колонізатор, коли вводив танки до Праги чи Будапешту», Путін заявив: «Мы уже давно признали, что эта часть политики Советского Союза была ошибочной и вела только к напряжению отношений. Нельзя ничего делать в сфере внешней политики, что идет в явное противоречие с интересами других народов». І тут же додав: «именно на эти грабли наступают ведущие страны Запада, и прежде всего Соединенные Штаты. Россия никогда не была колонизатором, а наше сотрудничество всегда строилось на равноправной основе или с желанием помочь и поддержать. А те страны, которые с нами сейчас пытаются соперничать, они как раз проводили совершенно другую политику. И когда люди сопоставляют, что происходило в прежние времена в сотрудничестве с Россией, СССР, как она тогда называлась, и с другими странами, конечно, все в пользу России складывается. Конечно, мы сегодня это должны учитывать и иметь в виду».
Якщо Путін іде шляхом Іудушки Головльова, то «иметь в виду» йому потрібно те, що доля цього персонажу роману Салтикова-Щедріна виявилася досить сумною. Але, мабуть, те відрізняє Путіна від Порфирія Володимировича, що у останнього перед смертю нібито прокинулося сумління. Путіну це, судячи з усього, не загрожує.
Джерело:
