Нещодавно на запитання російського журналіста: «А зачем русскому человеку воевать?» російський письменник і за сумісництвом радикально-націоналістичний ідеолог Олександр Проханов відповів: «От скуки, …русскому человеку не удается не воевать, это закон русской судьбы». Практично те саме говорив Путин: «Нам скучно, хочется «движухи»!», ототожнюючи цю «движуху» з війною.
Власне, нудьга — не якесь специфічне російське почуття, але лише в Росії «велику нудьгу» підняли до рангу ідеологічної мотивації агресивної війни. За допомогою війни «русский человек», на думку ідеологів, намагається втекти від російської повсякденності, яку він вже не в силах зносити.
Австрійський та американський соціолог Альфред Шюц писав про «життєсвіт повсякденнсті», який формує дійсність, в якій живе кожна людина:
«Я завжди перебуваю у світі, “дійсність” якого не викликає в мене питань і є самозрозумілою. Я народився в ньому, і я сприймаю як дане те, що він існував до мене».
Ця особливість свідомості змушує людей вірити в непорушність існуючого порядку на підставі того, що «так було завжди». Добре було б, якби люди вірили в незмінність лише тих речей і ситуацій, які їм подобаються. Але досить часто вони також переконані в тому, що незмінним залишиться і те, що їм не до вподоби — лише тому, що так було і раніше…
Будь-які вади суспільства та людей, прояви несправедливості, жорстокості, будь-які злочини, з цієї точки зору, можуть продовжувати існувати і надалі лише тому, що «вони існували завжди».
Голова Державної Думи Росії В’ячеслав Володін якось заявив: «После Путина будет Путин. Все, что после президента Путина будет происходить, будет происходить по лекалам, которые он заложил». Тобто повсякденність виступає як «виправдання» реальності.
Наслідком є формування у членів такого суспільства «синдрому набутої безпорадності», тобто впевненості в тому, що в цьому житті нічого неможна змінити, а якщо намагатися щось змінити, то зміни будуть лише на гірше.
Саме для закріплення відчуття безпорадності громадян влада використовує механізми примусу, демонстративно караючи тих, хто проти такої влади виступає — для того, щоб залякати мільйон людей, не потрібно карати кожного, достатньо демонстративно покарати кількох.
З часом така безпорадність закріплюється вже на рівні сформованих у свідомості людей світоглядних установок — «філософії безпорадності» — коли безправ’я, несправедливість і неможливість їх подолати сприймаються як «закон життя», до якого потрібно пристосуватися.
Відчуття соціальної безпорадності породжує такі негативні явища як цинізм, немотивовану агресивність до представників найближчого соціального оточення, нездатність до співпраці з іншими людьми, а на емоційному рівні — відчуття нудьги та безвиході. А також виникнення так званого «культу нещасної людини», коли нещасні і принижені люди починають сприйматися як єдині носії правди і справедливості. Але з часом ця негативна емоційність все ж таки може знайти вихід, у тому числі через «русский бунт, бессмысленный и беспощадный».
Тому цій породженій нудьгою і відчуттям нестерпності російської повсякденності потенційній внутрішній агресії потрібно дати виплеснутися назовні, на якийсь інший об’єкт. І найбільше для цього підходять найближчі країни. Ідеолог «путінізма» Владислав Сурков писав наприкінці 2021 року (за три місяці до початку широкомасштабної російської війни проти України):
«Социальная энтропия очень токсична. Работать с ней в наших домашних условиях не рекомендуется. Ее нужно выносить куда-нибудь подальше. Экспортировать для утилизации на чужой территории. Экспорт хаоса дело не новое. Разрядка внутренней напряженности через внешнюю экспансию. На протяжении веков Русское государство с его суровым и малоподвижным политическим интерьером сохранялось исключительно благодаря неустанному стремлению за собственные пределы. Оно давно разучилось, а скорее всего, никогда и не умело выживать другими способами. Для России постоянное расширение не просто одна из идей, а подлинный экзистенциал нашего исторического бытия».
Окрім того, агресивна війна дозволяє «утилізувати» найбільш радикальних «носіїв нестабільності». Депутат Держдуми Росії, а в минулому «голова Ради міністрів ДНР» Олександр Бородай так описував соціальний склад «добровольців» російської армії:
«А кто эти люди, которые сейчас добровольцы? Ну, по сути, ландскнехты. Добровольцы за деньги. Те, что на гражданке денег вообще не имеют или могут получать зарплату в 20, ну в 30, ну, в 40 тысяч максимум. А здесь они имеют 220-250-260 и так далее. … За это их покупают как мясо. То есть эти люди, которые с социальной точки зрения, как кажется людям в пиджаках, не представляют большой ценности. Потому что и возрастной ценз у них достаточно высокий. Старые попросту. То есть это не репродуктивная часть населения. И социальный уровень у них не предусматривает, что кто-то из них станет академиком. Эта пехота уже состоит из людей, которые не рассматриваются как особо ценные. Ну и вообще как ценные….Они не нашли себя на гражданке. Поэтому есть такое понятие: «лишние люди? Сюда в основном идут лишние люди. …Раз лишние люди, значит этими людьми можно просто рассчитаться в войне за то, чтобы просто вымотать противника максимальным образом. …Вот лишних людей мы собрали, такой социальный балласт со всей России. …Это просто живая сила, которая идет в расход».
Таким чином, втеча від нестерпної російської повсякденності перетворюється на втечу від життя взагалі, а обіцяний соціальний ліфт, як виявляється, часто може рухатися не лише вгору, але й униз.
Джерело:
