Президент США Авраам Лінкольн колись так сформулював моральні основи своєї політичної доктрини: «Ніщо не врегульовано остаточно, поки не врегульовано справедливо». Від часів Лінкольна ідея забезпечення справедливості стала домінантною у формуванні ідейно-політичних доктрин. У ХХ столітті найбільш поширеними і впливовими стали три ідеологічні концепції — ліберальна, комуністична та націонал-соціалістична, і розуміння справедливості кожною з них докорінно відрізнялося.

Ліберальна доктрина виходила з того, що базовою умовою справедливості є забезпечення свободи кожної людини. Американський філософ Джон Ролз, основоположник ліберально-державницької концепції внутрішнього і міжнародного права, яка протягом останніх десятиліть лежала в основі політики США, писав:

«Кожна людина повинна мати рівне право на найбільшу основну свободу, сумісну з подібною свободою для інших… Кожна особа тішиться недоторканістю, заснованою на справедливості, яку неспроможний переважити навіть добробут цілого суспільства. Саме з цієї причини справедливість заперечує думку, нібито втрата свободи для декого буває виправдана більшим благом, яке поділяють інші». При цьому принцип свободи не повинен суперечити принципу соціального захисту найменш захищених груп громадян: «Соціально-економічні нерівності мають бути влаштовані так, щоб вони приносили найбільшу вигоду для найменш успішних членів суспільства».

Таким чином, ліберальне тлумачення ідеї справедливості пов’язує її із свободою та моральністю, на відміну від комуністичного і націонал-соціалістичного тлумачення справедливості, які заперечують свободу особистості як базову цінність, а моральність підпорядковували «суспільному благу» в тому сенсі, як бачать це суспільне благо комуністи та націонал-соціалісти.

Відома позиція Володимира Леніна стосовно моральності:

«Всякую такую нравственность, взятую из внечеловеческого, внеклассового понятия, мы отрицаем. Мы говорим, что это обман, что это надувательство и забивание умов рабочих и крестьян, в интересах помещиков и капиталистов. Мы говорим, что наша нравственность подчинена вполне интересам классовой борьбы пролетариата. А в чем состоит эта классовая борьба? Это — царя свергнуть, капиталистов свергнуть, уничтожить класс капиталистов».

Стосовно розуміння моральності нацистами, то у Третьому Рейху пропагувалася партикуляристська мораль, яка мала замінити універсалістську традицію християнської та просвітницької етики. В основу нацистської моральності клалася солідарність арійських німців — Фольксґемайншафт. Нацистський режим розглядав емпатію, жаль та милосердя до «расових чужинців», особливо євреїв, «громадських чужинців» та інших осіб і груп як загрозу або тягар для Volksgemeinschaft. Натомість арійці «повинні ставити «колективні потреби вище за індивідуальну жадібність» і протистояти класовим конфліктам, матеріалізму та наживі, щоб забезпечити виживання німецького народу.

Ідеї справедливості в комунізмі та націонал-соціалізмі, «відокремлені» від ідей свободи і моральності, врешті перетворилися на ширму, яка прикривала відсутність справедливості у суспільствах, побудованих комуністами та націонал-соціалістами.

Крах таких суспільств у глобальному масштабі нібито сприяв тому, що у світі остаточно мало утвердитися ліберальне розуміння справедливості, але перші десятиліття XXI століття принесли нову тенденцію — появу на глобальній арені ідеологій, які взагалі відкидають ідею справедливості. Фактично ці ідеології покликані обґрунтувати позицію тих сил, які активно впроваджують у цей світ несправедливість, і керуються «концепцією несправедливого світу», яка полягає не просто у визнанні несправедливості світу, але й у переконаності в тому, що таким він у принципі і повинен бути.

Типовим прикладом такого підходу до реальності, викладеного у формі ідеологічної доктрини, є опублікована 20 листопада 2021 року, тобто за три місяці до початку повномасштабної агресії Росії проти України (фактично будучи обґрунтуванням цієї агресії), стаття колишнього помічника Путіна та одного з головних ідеологів «путінізму» Владислава Суркова “Куда делся хаос? Распаковка стабильности”. Її зміст зводиться до того, що соціальна напруга, яка накопичилася в Росії за часи правління путінського режиму (це Сурков називає «соціальною ентропією») повинна бути винесена, експортована за межі Росії:

«Социальная энтропия очень токсична. Работать с ней в наших домашних условиях не рекомендуется. Ее нужно выносить куда-нибудь подальше. Экспортировать для утилизации на чужой территории. Экспорт хаоса дело не новое. Разрядка внутренней напряженности…через внешнюю экспансию. На протяжении веков Русское государство с его суровым и малоподвижным политическим интерьером сохранялось исключительно благодаря неустанному стремлению за собственные пределы. Оно давно разучилось, а скорее всего, никогда и не умело выживать другими способами. Для России постоянное расширение не просто одна из идей, а подлинный экзистенциал нашего исторического бытия. Имперские технологии эффективны и сегодня, когда империи переименованы в сверхдержавы. Крымский консенсус — яркий пример консолидации общества за счет хаотизации соседней страны».

Концепція Суркова в перекладі на побутову мову коротко може бути викладена таким чином: “Якщо в цьому світі існують якісь неприємності (а вони будуть існувати завжди), то краще, якщо ці неприємності відбудуться не зі мною, а з моїм сусідом. І я не просто буду сподіватися на це, а робитиму все можливе, щоб вони відбулися саме з сусідом, оскільки саме це, на моє переконання, убезпечить мене самого від подібних неприємностей”. Іншими словами, «чим більше несправедливості дістанеться ближньому, тим менше цієї несправедливості залишиться для мене самого».

На подібному підході побудована і політика прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, який запевняє своїх виборців, що війна в Україні — це те, що Угорщину зовсім не повинно обходити, а будь-яка допомога Україні лише втягує Угорщину у чужу війну, яка жодним чином не торкнеться Угорщини, якщо вона триматиметься осторонь. Тут «концепція несправедливого світу» плавно переходить у «концепцію ворожого світу» − адже якщо кожен прагне «перекинути несправедливість» на іншого, то інший, за цими уявленнями прагне того ж самого. Недаремно той же Орбан говорить, шо Угорщина, на його думку, з усіх боків оточена ворогами, до яких він насамперед відносить Європейський Союз (до складу якого Угорщина входить і від якого отримує фінансову підтримку) та Україну.

Тобто на світовій арені все більше проявляються сили, які відверто відходять від принципу справедливості, на якому будувався світовий порядок після Другої світової війни. У цьому руслі розвивається і політика Дональда Трампа, яка фактично руйнує єдність західного світу, у тому числі через підтримку в Європі правих політичних сил, які стоять на позиціях «національного егоїзму» всупереч ідеї захисту наднаціональної солідарності та загальнолюдських цінностей.

Врешті, бачення реальності крізь призму «концепції несправедливого світу» і «концепції ворожого світу» веде до розколу загальнолюдської цивілізації і зростання числа конфліктів, як і між державами, так і всередині держав. Оскільки неможливо побудувати ефективну взаємодію та забезпечити єдність, спираючись на егоїстичні інтереси.

Цю тенденцію відзначив у недавньому виступі на Всесвітньому економічному форумі в Давосі прем’єр-міністр Канади Марк Карні:

«Ми перебуваємо у вирішальному моменті. … Ми бачимо, що відбувається розрив світового порядку. Кінець приємної вигадки минулого і початок суворої реальності, де геополітика — а точніше, геополітика великих сил, “супердержав” — не підпорядковується жодним обмеженням. … Здається, кожен день нагадує нам, …що порядок, заснований на правилах, зникає…. Багатосторонні інституції, на які покладалися “середні держави”, такі як СОТ або ООН, — тобто архітектура колективного вирішення проблем — під загрозою. Але “світ фортець”, де кожна держава за себе, буде біднішим, крихкішим і менш стійким. Ми усвідомлюємо, що відбувається, і маємо рішучість діяти відповідно до реальності. Ми розуміємо, що розрив, у якому опинився світ, вимагає більшого, ніж пристосування до нових реалій. …Ми знаємо, що старий порядок не повернеться. …Водночас ми віримо, що на зламі можна побудувати щось більше, краще, сильніше, справедливіше. Це — завдання “середніх держав”. Тих, які найбільше втрачають від “світу фортець” і найбільше виграють від справжньої співпраці».

Джерело: