«Бывший первый замминистра обороны России Николай Михайлов стал жертвой телефонных мошенников, он перевёл им 1,9 миллиона рублей».

«Директор административного департамента Минфина РФ Владимир Штоп отдал телефонным мошенникам почти четыре миллиона рублей».

«Бывший первый заместитель руководителя аппарата Государственной думы РФ Юрий Безверхов за четыре месяца потерял 44,3 млн руб. из-за передачи конфиденциальной информации мошенникам».

«Экс-депутат Пермской гордумы Рустям Хисаев сообщил, что стал жертвой мошенничества и потерял один миллион долларов».

«Валентину Астапенко, начальника правового управления префектуры Юго-восточного административного округа Москвы, развели на 9 миллионов рублей. Мошенники, представившись сотрудниками префектуры и ФСБ, убедили её набрать кредитов, купить телефон и скинуть всё на «безопасные счета». Наивность Валентины и уважение к авторитетным организациям сыграли против неё».

Подібні повідомлення регулярно з’являються в російських ЗМІ та телеграм-каналах, привертаючи увагу насамперед тим, що на вудочку шахраїв потрапляють не пересічні пенсіонери, а люди з високим соціальним статусом, достатньо обізнані з різноманітними «схемами» і нібито самі здатні обдурити кого завгодно, а не бути обдуреними іншими.

Звичайно, шахрайство і жертви шахраїв існують у всьому світі, але в Росії масштаб «шахрайства на довірі» набув характеру справжньої епідемії. При цьому під час своїх «розводів» російські шахраї найчастіше полюбляють використовувати авторитет влади та особливо силових структур, представляючись жертвам від їх імені. І це не дивно, адже «авторитет влади» — це те, що культивується в Росії.

Чим же зумовлена така «патологічна довірливість» росіян, чому так часто вони нездатні вирізнити тих, кому довіряти зовсім не потрібно? Очевидно, тому, що таке уміння, а саме головне, критерії, за яким відрізняють тих, кому можна, і кому не можна довіряти, формуються в процесі соціалізації особистості, і значної мірою — під впливом мас-медіа.

Якщо телевізор постійно показує обличчя, яким нормальна людина нібито не повинна довіряти, але при цьому нав’язує думку, що власники саме таких обличь (як то Путін чи Медведєв) чи люди з такими поглядами та поведінкою заслуговують на народну довіру, то споживачі подібної інформації мимоволі починають плутатися в критеріях, за якими можна відрізнити погану людину від доброї. Тобто із власного життєвого досвіду вони нібито знають, що така людина дуже схожа на негідника, але ж телевізор говорить, що це зовсім не так.

Як наслідок, це відображається і на критеріях оцінювання людей і в побутовому спілкуванні, а негідники починають викликати довіру. Ба більше, вони починають виступати як «захисники моральності», і у них це виходить найбільш пафосно.

Формування уявлень, «що добре і що погано» стосується не лише довіри, але й такої тонкої сфери, як сексуальна привабливість. У середині 30-х років минулого століття Німеччиною прокотився психоз — при кожній появі Гітлера на масових заходах жінки скандували «Хочу дитину від фюрера!».

У Росії це носить не настільки масовий характер, але пісні на кшталт «Мы все хотим замуж за Путина!» широко тиражуються. Три роки тому жителька Іваново Юлія Шилова під час візиту Путіна до цього міста крикнула йому з натовпу «Возьмите меня замуж!». Хоча її вчинок, судячи з реакції в соціальних мережах, викликав неоднозначний відгук серед простих росіян, але цього було достатньо, щоб Юлію Шилову запросили відразу до кількох центральних російських телеканалів: «Хочу родить ему наследника!» — урочисто заявила Шилова у прямому ефірі. Як бачимо, історія має властивість повторюватися.

Про зміщення моральних критеріїв внаслідок ідеалізації російськими пропагандистами осіб, які взірцем моральності аж ніяк не були, писав ще Лев Толстой. Ось що він писав про «культову особистість» російської історії царя Петра Першого:

«Беснующийся зверь Петр заставляет одних людей убивать и мучить других людей сотнями, тысячами, сам забавляется казнями, рубит головы пьяной неумелой рукой, не сразу отхватывая шею, закапывает в землю любовниц, обставляет всю столицу виселицами с трупами, ездит пьянствовать по боярам и купцам в виде патриарха и протодьякона с ящиком бутылок в виде Евангелия, с крестами из трубок в виде детородных членов, заставляя одних людей убивать на работе и войне миллионы людей, заставляет одних людей казнить, жечь, выворачивать суставы у (всех верующих в Бога) других людей, клеймить как табуны скота, убивает сына и возводит на престол блядь своего наложника и свою. И ему ставят памятники и называют благодетелем России и великим человеком и все дела его; не только оправдывается все то, что делали люди по его воле, считаются законными, необходимыми и не ложатся на совесть людей, которые их делали». «Ведь что ужасно подумать? — констатує письменник. — Это то, что уничтожено в людях чувство святыни».

Стан моральної дезорієнтації, в який потрапляє суспільство, і призводить до того, що «чорне сприймається як біле», і якщо 78% російських громадян довіряють Путіну (якщо вірити результатам дослідження ВЦИОМ), то чому б їм не довіряти й іншим злочинцям та шахраям, але на цей раз не політичним.

Джерело: