Росія за неповний місяць здійснила понад 100 прицільних обстрілів важливих об’єктів енергетичної системи України. Загалом на терористичні акти агресор використав приблизно $1,1 млрд, що співрозмірно з дводенною виручкою від експорту усіх вуглеводнів. До цього, ще у перші п’ятдесят днів неспровокованої агресії, російська армія знищила нафтопереробний сектор України.
Таке зухвале порушення усіх норм міжнародного права стало безпрецедентною ситуацією в історії. Навіть Друга світова війна подібних випадків не знала. Хоча про один епізод хотів би розповісти детальніше, якби він реалізувався — розгром фашистського та комуністичного режиму відбувся значно раніше і сьогоднішні російські злочини проти людства були б простим кошмарним сном. Втім, сталось так, як сталось. Тоталітарний режим сталіна, на жаль знайшов своє продовження. Тепер наше завдання зробити висновки з цього уроку історії.
Радянсько-німецький пакт від 23 серпня 1939р. та підписання додаткових до нього протоколів виявились останньою іскрою, яка спалахнула вогонь Другої світової війни. Цей договір зробив комуністичний режим союзником фашистської Німеччини, тому англійці та французи розглядали ослаблення СРСР як ослаблення Німеччини.
Через кілька днів після початку Другої світової війни до Москви для укладання союзного договору прибув міністр закордонних справ Туреччини Сараджоглу. На пропозицію Анкари укласти радянсько-турецький пакт про безпеку Молотов відповів: «Проти кого цей радянсько-турецький пакт буде спрямований? Укласти пакт проти Німеччини ми не можемо, проти Італії — вона є союзницею Німеччини, проти Болгарії — але ж вона не загрожує Туреччині».
Між іншим, пізніше, сталінський режим, чиї представники озвучили ці думки, тривалий час звинувачував Туреччину у співпраці з Німеччиною. Але Туреччина, на відміну від радянського союзу, який ступив на шлях співробітництва з фашизмом, 19 жовтня 1939 року підписала англо-франко-турецький пакт.
Ще 1 жовтня, бажаючи відмовити Туреччину від договору із західними союзниками, сталін заявив, що турки не спитали його поради, а якби спитали, то він порадив би не укладати англо-турецькі та франко-турецькі пакти. Офіційна Анкара ймовірно пішла на такий крок невипадково. Річ у тому, що восени 1939р. французька розвідка через кавказьких емігрантів роздобула інформацію, що сталін має намір вимагати, щоб Туреччина закрила протоки, погодилася на будівництво радянської військово-морської бази в районі Босфору та визнала кордони 1914р. на Кавказі. У разі відмови з боку Анкари та збереження її прозахідних настроїв, — кремлівський тиран тих часів збирався поділити Туреччину, як тільки випаде нагода.
Співробітництво СРСР із Німеччиною перетворилося на серйозну проблему для західних союзників. Англійці та французи стали розробляти різні військові плани, один із яких передбачав прорив дислокованих у Сирії французьких військ на Південний Кавказ та бомбардування Баку.
Лондон вагався, а ось панівні кола Франції вже у вересні 1939р. розпочали обговорення, спочатку на політичному рівні, потім і на військовому, про виведення з ладу бакинських, грозненських та майкопських нафтопромислів.
Про це дізнались у радянському союзі. І вже 23 вересня, коли відбувся сталінсько-фашистський парад військ у Бресті у зв'язку із завершенням окупації Польщі, тодішній кат берія видав секретну директивну з вимогою посилити захист нафтових свердловин та запобігати диверсії.
Радянсько-фінська війна інтенсифікувала розробку англо-франками військових планів. В той самий час з Бейрута до Сирії прибув французький генерал Вейган, який зустрівся з представниками кавказької еміграції й заявив, що не виключає невдовзі звільнення Кавказу союзниками, але для цього потрібні точні розвідувальні дані про регіон. Невдовзі Генеральний штаб Франції отримав необхідну інформацію.
У листопаді 1939 план бомбардування Баку обговорювався і в Лондоні. Але в урядових кабінетах Франції та Великобританії не було єдиної думки. Прем'єр-міністр Невілл Чемберлен і військово-морський міністр Уїнстон Черчилль замість бомбардування Баку пропонували направити в Чорне море підводні човни для атаки танкерів та відповідно переривання постачання нафти до Німеччини. Між іншим, генерал де Голль входив до противників ідеї бомбардування Баку. Пізніше він згадував, — «Деякі гарячі голови, замість того аби протистояти Берліну, думали про те, як зруйнувати бакинські нафтові промисли». Попри це, і британський, і французький посли в радянському союзі секретними каналами відправляли в Лондон і Париж інформацію про Кавказ, особливо про нафтову промисловість Азербайджану, його залізниці і дислоковані в Закавказзі війська.
Зокрема, військовий аташе Франції у радянському союзі генерал Огюст Антуан Палас у відповідь на запит міністерств національної оборони, а також генштабу французької армії від 19 грудня писав, що 24 грудня 1939р. посилає до Парижа документ під назвою «Про можливі поля воєнних операцій на Кавказі», в якому, поряд із загальними відомостями, зібрана технічна характеристика залізниці «Баку-Батумі, зазначені дороги, що ведуть з Кавказу на Південний Кавказ, чисельність та військова характеристика військ, розквартированих там. Подібна робота виконувалась і французьким військовим аташе в Туреччині, він підготував та відправив до Парижа аналітичний документ під назвою «Умови та способи нападу на нафтові центри Кавказу».
Згодом, 30 грудня 1939р. генштаб французької армії підготував документ «Наслідки радянсько-німецького пакту. Записка про стратегічне ведення війни». Частину цього документа було присвячено пошуку шляхів позбавлення Німеччини бакинської нафти. Зазначалося, що радянська нафта на Кавказі зараз забезпечує Німеччину. Щоб запобігти цьому, слід перекрити нафтопровід «Баку-Батуі» і по можливості зруйнувати бакинські нафтопромисли, що дають 75% радянської нафти. На думку авторів аналітичної довідки, досягнення цієї стратегічної мети створило б великі труднощі для радянської економіки з її слабкою промисловістю та безгосподарністю.
У січні 1940р. уряд Франції доручив заступнику голови Верховної військової ради генералу Морісу Гамелену та начальнику генштабу військово-морських сил адміралу Франсуа Дарлану підготувати можливі сценарії виведення з ладу російських нафтопромислів. Вже 19 січня прем'єр-міністру Едуарду Даладьє було представлено доповідь «Про підготовку операцій проти СРСР з метою знищення нафтових родовищ».
Автори проєкт пропонували три варіанти. Перший полягав у захопленні німецьких танкерів, які перевозять нафту Чорним морем. Другий варіант передбачав вторгнення безпосередньо на Кавказ. За третього передбачалося, відмовляючись від прямих дій проти комуністичного режиму, максимально розвивати визвольний рух мусульманських народів Кавказу.
Крім Даладьє, цей документ отримали командувач сухопутних військ Франції генерал Луї Кельц і начальник штабу військово-повітряних сил Жозеф Вюйємен. Французький посол в Анкарі Рене Массіглі дуже сподівався, що для реалізації цього проєкт всі тюркські народи, що проживають в радянському союзі, посилять рух тураністів і створять державу Великий Туран.
Цікавим є факт, що у ході радянсько-фінської війни навіть посол Фінляндії у Будапешті прибув у січні 1940р. до Анкари, де агітував за напад Туреччини на радянський Союз, щоб звільнити мільйони мусульман від комуністичного поневолення. Зокрема через це, вже з лютого 1940р. союзники інтенсивніше зайнялися кавказькою операцією.
Наприклад, 18 лютого генштаб французької армії та МЗС підготували документ «Баку — джерело життя радянської влади. Шляхи знищення», в якому йшлося про те, що, якщо не вдасться домогтися згоди Туреччини та Ірану на бомбардування Баку, єдиним засобом залишиться використання диверсійних груп із вороже налаштованих до кремля місцевих азербайджанців.
І вже у березні 1940р. уточнювався план бомбардування Баку. Мілітарні кола Франції намагалися для цієї мети залучити Туреччину. Вони вважали, що навіть за використання військово-повітряних баз Сирії та Іраку знадобиться турецький повітряний простір. Але між Туреччиною та Радянським Союзом існував договір про дружбу та нейтралітет, і союзники розуміли, що Туреччина не закриватиме очі на польоти бомбардувальників у бік Баку, тому що це викличе великі ускладнення в її відносинах з СРСР. Враховуючи ситуацію, союзники вважали за необхідне повідомити турецький уряд про плани бомбардування Баку, не домагаючись офіційної згоди, щоб Туреччина пізніше мала можливість послатися на свою непоінформованість про ці плани. Союзники не сумнівалися, що напад на Баку спровокує радянсько-турецьке протистояння, і в такому разі треба буде постачати до Туреччини велику кількість зброї та спорядження, а також відшкодувати збитки, завдані турецькій економіці.
Про ці події згадував свого часу генерал Гамелен, що щодо реалізації Кавказького плану вже проведено секретні консультації з начальником генштабу турецької армії маршалом Февзі Чакмаком.
Після цих подій, 7 березня 1940р. командувач Британських військово-повітряних сил на Близькому Сході маршал Мітчел повідомив командувача французької армії в Сирії Вейгана, що отримав наказ бомбити нафтові райони Баку і нафтоперегінні заводи Батума.
Мітчел уточнив, що головнокомандувач турецької армії маршал Февзі Чакмак дозволив використовувати як перевальний пункт район Діярбакир, Ерзурум, Карс і озера Ван. Через декілька днів, 12 березня генерал Гамелен надіслав Вейгану наказ, у якому говорилося, що кавказька операція проводитиметься авіацією союзників і, ймовірно, спеціальними частинами, а також турецькою армією під керівництвом турецького командування. Гамелен рекомендував Вейгану провести консультації з маршалом Чакмаком та брати участь у всіх підготовчих заходах на Середньому Сході.
Німецька розвідка була обізнана про готовність англійців та французів напасти на Кавказ із території Близького Сходу. Знаючи, що в сирійській армії Вейгана служить багато вірмен, саме з їхньою допомогою фашистська розвідка на початку 1940р. мала намір налагодити стійкий канал отримання інформації про підготовку англо-французького, в союзі з Туреччиною, нападу на Кавказ через Сирію.
Хронологія подій у другій половині березня 1940 року була такою.
20 березня в Халебі (Сирія) відбулася нарада англо-французького генералітету, на якій було ухвалено рішення до червня 1940р. завершити будівництво 20 першорядних аеродромів на Середньому Сході та підготувати їх для здійснення Кавказької операції.
22 березня головнокомандувач сухопутними військами Великої Британії та Франції генерал Гамелен підготував цілком секретний документ на ім'я голови Ради міністрів Франції Поля Рейно «Підготовка операції з позбавлення Німеччини та СРСР нафтових джерел Кавказу». У цьому документі введення військ союзників у багаті на нафту області Кавказу пов'язувалося з необхідністю позбавити Німеччину можливості купувати кавказьку нафту, а росію — сировини, настільки необхідної її економіки.
Військові дії розгорнули в районах Баку, Грозного-Майкопа і Батума. Район Грозного-Майкопа знаходився на північ від Кавказьких гір, що захищали його від повітряних нальотів. Тому генерал Гамелен наполягав на авіаударах по Баку та Батуму.
Союзники сподівалися, що їм вдасться отримати дозвіл Реза-шаха на будівництво авіаційної бази на півночі Ірану або на проліт важких бомбардувальників над іранською територією.
Повітряний напад на Баку, вважав Гамелен, має плануватися або з території Туреччини, з районів Діярбакир-Вана-Ерзурума, або з території Ірану, або Сирії та Іраку (райони Джізри та Мосула). Враховуючи, що відстань між Тебрізом і Баку становить 400 км, а між Баку та Ерзурумом або Мосулом — 700 км, Гамелен вважав, що бомбардування Баку потрібно проводити 6-8 групами важких бомбардувальників дальньої дії. На закінчення він робив висновок: «бойові дії в нафтових районах Кавказу повинні привести в рух мусульманські народи Кавказу і носити політичний характер або стати звичайною військовою операцією проти найважливіших центрів радянської нафтової промисловості.
Верховна рада союзників того ж дня, 22 березня, винесла на широке обговорення питання бомбардування прикаспійських областей, багатих на нафту. У своєму листі Едуард Даладьє доручив генералу Гамелену та адміралу Дарлану розробити більш оперативний та всеосяжний план знищення маршрутів постачання нафти з радянських родовищ до третього рейху.
4–5 квітня 1940р. група зв'язку верховного командування французьких військово-повітряних сил провела дводенну нараду щодо бомбардування нафтових районів Кавказу через територію Туреччини. Було прийнято рішення використовувати для атак на Баку і Батум бомбардувальники «Гленн Мартін», які вважались на той момент найсучаснішими. Напад на Баку планували готувати з Мосула.
Для знищення дванадцяти нафтоперегінних заводів Батума шістьом групам «Глен Мартінов» слід було протягом п’ятнадцяти днів здійснити сім бойових вильотів. Для бомбардування Баку і Грозного мали використовувати п’ять ескадрилій бомбардувальників типу Веллінгтон.
Загалом, в операції «Кавказька нафта» заплановано було залучити від 90 до 100 французьких та англійських літаків, які за кожен виліт мали скидати від 70 тонн бомб. Ефективності операції мали сприяти плани нафтопромислів і нафтопереробних заводів, заздалегідь здобуті британської розвідки. Союзники домовилися, що бакинський нафтовий район бомбитимуть британські льотчики, а нафтові об'єкти грузинського Причорномор'я та промисли Грозного — французька авіація.
17 квітня генерал Вейган востаннє доповів Гамелену та Вюйємену про готовність операції «Кавказька нафта». Протягом 30 днів, обіцяв він, всю підготовку буде завершено. Але Вейган привернув увагу начальства до проблеми, що виникла: Туреччина відмовилася грати роль трампліна для союзників і заборонила англо-французьким літакам літати над своєю територією.
23 квітня 1940р. на засіданні Верховної ради за участю Чемберлена та Рейно британський прем'єр повідомив, що негативна позиція Туреччини унеможливлює завдання ударів по території СРСР у найближчому майбутньому. Обґрунтовуючи свою думку, Чемберлен підкреслив, що для такої операції необхідно використовувати повітряний простір чи Туреччини, чи Ірану.
Проте генерал Вейган, як і раніше, пропонував бомбардувати нафтові райони Кавказу. Перший удар по нафтових районах СРСР планувався на кінець червня. Керівництво Франції надавало операції «Кавказька нафта» настільки велике значення, що, попри введення німецьких військ у Данію та Норвегію, прем'єр-міністр Поль Рейно надав військовим структурам наказ про дводенну готовність до нападу на Баку.
Однак союзники не встигли реалізувати план «Кавказька нафта», — 8 червня 1940 фашистські війська увійшли до Парижу.
Джерело
