Про нашу різницю з росіянами хто тільки не говорив і не писав, цю тему затерли до дірок і її не чіпав лише…, мабуть, усі чіпали. І я тепер трішечки.
Ось уже четвертий тиждень наша країна живе (чи, швидше. виживає) в задушливо-бомбардувальних обіймах російського світу. Наша історія назавжди поповнилася новим трагічним періодом. Кожен з нас — учасників (не має значення ступінь активності) — цього кошмару не забуде до кінця своїх днів. По закінченні війни ми ще довго здригатимемося від гучних звуків і гадатимемо про природу їх походження. Але це буде згодом.
А зараз більшість цивілізованих країн та їхніх громадян поділяють нашу трагедію та допомагають Україні та нашим громадянам мірою власних сил, можливостей та уявлень про необхідну допомогу. Хто зброєю, хто грошима, хто бойкотом.
На мою думку (з якою багато хто не погодиться), вихід, точніше призупинення діяльності Макдональдса і закриття Інстаграма в рф завдали удару, схожого за потужністю з килимовим бомбардуванням касетними боєприпасами.
Виявилося, що це стало трагедією для більшості жителів великих міст рф. Судячи з сюжетів, постах і коментарів у різних соцмережах та на різних платформах, це зруйнувало їх життя, це вбило їх. Вони навіть називають це геноцидом.
У цей сюрреалістичний момент у мене виникає питання: “А що ви знаєте про геноцид?!” Чомусь мені здається, що якби вони мали вибір уханькати ще якусь країну в обмін на повернення їхніх уподобань, їхнього віртуального життя, вони б погодилися не замислюючись. І тепер у них точно є причини нас ненавидіти.
З часом все, що колишні сусіди знищили, ми відбудуємо та поремонтуємо, і щось навіть зробимо краще. Ми налагодимо мирне життя і цінуватимемо його ще більше. Ми знову радітимемо і засмучуватимемося через дрібниці, обурюватимемося і розповідатимемо футболістам як їм треба грати, сваритемимо сусіда з перфоратором тощо. Щось повернеться, а багато чого стане зовсім іншим, і насамперед — у свідомості.
А ось на зміни свідомості громадян рф навряд чи варто розраховувати. Швидше за все, вони ніколи не стануть нам співчувати та шкодувати через дії їхньої армії, для них ніколи не стане трагедією загибель тисяч мирних громадян і зруйновані міста, вони, як і раніше, голосуватимуть за президента-вбивцю та залишатимуться поза політикою, але ніколи не пробачать нам завданих їм незручностей.
На превеликий жаль, і в нас додалося кілька «ніколи». Щось нам не під силу, а щось саме завдяки нашій силі. Ми ніколи не зможемо повернути вбитих — ні мирних, ні військових, ми не можемо повернути загиблих батьків їхнім дітям та загиблих дітей — батькам. Ми ніколи не зможемо змиритися з цією війною і ніколи її не забудемо. А найголовніше — ми ніколи не вчинимо так, як вчинили вони з нами. Ми не зруйнуємо чийогось миру через хвору та бурхливу уяву якогось правителя.
Донецький академічний обласний драматичний театр. Театральна площа, Маріуполь, 23 липня 2020 року. Фото: Українська Вікіпедія
Маріупольський драмтеатр до бомбардування. Фото з супутника Maxar Technologies
Донецький академічний обласний драматичний театр після бомбардування. Театральна площа, Маріуполь, 16 березня 2022 року. Фото: Українська Вікіпедія
Джерело:
