Російський “воїн-визволитель”: яким його побачать нащадки

17 квітня 2022

Перша російсько-українська війна (ПРУВ) триває без малого 2 місяці (інша точка зору — дев’ятий рік, якщо рахувати від початку анексії Криму 20 лютого 2014 року). Скільки ще їй тривати — не знає, здається, навіть путін. Проте все одно вона колись закінчиться, і історики та письменники всього світу почнуть цю війну вписувати у хронологію життя.

Ця російсько-українська війна (різною мірою детальності) буде викладена у книжках усіх жанрів — довідниках, енциклопедіях, навчальних посібниках, художніх творах тощо. Про неї зніматимуть фільми. Але в кожного автора буде своє бачення перебігу подій. У когось — біль і сум, у когось — пихатість і бравада, а в когось — байдужий перелік людських та економічних втрат, причому обох сторін.

Власне, після кожної війни відбувається її осмислення і трактування всіма учасниками, як безпосередньо воюючими, так і співчувальними.

Наприклад, перебіг Другої світової війни та участь і роль радянської армії в ній в очах радянської людини. Варто почати з того, що у СРСР сама війна мала назву «Великої вітчизняної війни». За 57 років (від закінчення війни і до розпаду СРСР) радянська армія була символом героїзму і одним з переможців над нацизмом. Радянський солдат в уяві кількох поколінь, які навчалися у школі за радянських часів, мав стійкий позитивний образ. Цей образ був сформований й випестуваний у віршах і прозі у багатьох творах художньої літератури, у художніх і документальних фільмах. (Варто віддати належне, якість творів про війну загалом була високою.) Книжки були обов’язковими для читання, фільми — для перегляду. 

Радянський солдат (однак, останні 30 років у рф він називається російським) часів Другої світової в усіх без винятку радянських творах обов’язково мужній, сильний, бездоганно порядний, кристально чесний, абсолютно безкорисливий. Солдат — герой, який здійснив багато подвигів. Дійсно, подвигів було багато. Проте й «некрасивих» (м’яко кажучи) вчинків (зґвалтувань, мародерства тощо), скоєних солдатами та офіцерами, було також немало. Але їх намагалися не афішувати, бо це біль і ганьба.

Однак до світової історії радянський солдат увійшов переважно з позитивним іміджем. Недарма в багатьох країнах є пам’ятники, присвячені радянському солдату.

А як вшановуватимуть нинішніх російських «воїнів»? Чим вони запам’ятаються світу?

Отже, якщо трішечки поміркувати про майбутнє висвітлення подій ПРУВ. На мій погляд, головних варіацій буде три: українська, російська та третіх сторін.

Не буду зараз прогнозувати вітчизняний контент. Навіть не намагатимусь уявляти весь «обсяг» трагедії, з якою тепер житиме український народ.

Світові та регіональні друзі та статисти, звісно, поряд із сухою констатацією фактів злочинів намагатимуться всіляко піднести власну участь: зброя, кошти, прихисток вимушених переселенців з України, гуманітарна допомога та ін. (Допомоги дійсно було багато).

А ось виклад росії буде особливим, з дуже специфічним “присмаком”. Скоріше за все, в рф вже почали писати нові підручники з новітньої історії росії. ПРУВ вони, імовірно, називатимуть великою визвольною війною братського народу. Цікаво, як вони викладатимуть «героїчні» вчинки своєї армії?

Це 80 років тому майже нічим не фіксувалися події на фронті. Рідкісні фото- та відеоматеріали були на вагу золота. Перебіг подій відтворювали переважно завдяки документам і спогадам ветеранів. Зараз ситуація з різноманітною фіксацією будь-чого є значно простішою. Надвеликий спектр сучасних технічних пристроїв (від мобільних телефонів до міжнародних супутників) дозволяє фіксувати кожен «героїчний акт» буквально щосекунди. Правда «подвигі російських героїв» складають переважно вбивства, ґвалтування та катування мирних жителів, бомбардування жилих кварталів, лікарень, родбудинків і дитсадків, грабежі і крадіжки (зокрема унітазів, трусів і нутелли). (Під час Другої світової війни з окупованих територій вивозили витвори мистецтва.)

Ці та інші (зокрема збоченського типу) «досягення» фіксують як самі виконавці, так і їх колеги. Ці «герої» буквально хваляться скоєним і наче змагаються за звання «найбільший негідник». Складається враження, що до лав російської армії набрали лише покидьків і хворих. Натурально хворих. Оскільки таку купу абсурдних та безглуздих актів (тут не про виконання наказів керівництва) вчинити могли (а тим паче хизуватися цим) лише психічно нездорові люди. Нація явно деградує, причому «по всіх фронтах».

Але це все навряд чи стане на заваді «героїчної перемоги», незалежно від реального результату війни. Покидьків — героїзують (а головного — канонізують), війну — виправдають, звинуватять усіх, й надалі потрясатимуть «власною величчю». Благо, методики і практики спотворювати все і вся в рф відпрацьовані роками. У будь-якому випадку, правди ні в їх підручниках, ні в їх художніх творах, ні будь-де не буде. Публічна правда там ніколи не жила, а останніми роками тим паче. Правду, можливо, будуть тихесенько на вушко під ковдрою передавати один одному під острахом «смертної кари».

Чи може цього разу правда про цю війну вибухне росію зсередини?


Бородянка, 5 квітня 2022 року:

Фото: Генеральний штаб ЗСУ/General Staff of the Armed Forces of Ukraine/Facebook


Джерело:


Алла Чернова

Керівник редакційно-видавничого відділу


Народилася в 1975 р. в Степанакерті, Азербайджан.

Освіта:

Київський державний університет культури і мистецтв, факультет культурології (1998);

Київський національний університет внутрішніх справ, факультет правознавства (2006).

1992–1994 р. — співробітник секретаріату Комісії Верховної Ради України у справах молоді;

1994–2000 р. — співробітник Адміністрації Президента України;

2000–2006 р. — офіс-менеджер Центру Разумкова, член редакційної колегії журналу "Національна безпека і оборона" та Щорічника СІПРІ: озброєння, роззброєння та міжнародна безпека;

2006–2007 р. — помічник з правових питань президента Державного підприємства Міністерства оборони України "Українська авіаційна транспортна компанія";

з березня 2007 р. — редактор журналу "Національна безпека і оборона".

(044) 206-85-04

chernova@razumkov.org.ua