Репарації неможливі. Київ, кінець березня 2022 року. Пішов другий місяць війни. Тепер відлік йде на місяці, а не дні та тижні, як раніше. Усе колись закінчується, і війна також обов’язково закінчиться.

Будуть суди, контрибуції, репарації та інші методи і механізми налагодження рівноваги в Європі загалом та в Україні зокрема.

Як би це не звучало цинічно, але у всього є ціна. І у міст, стертих з лиця землі, і у зруйнованих будинків, і навіть у людських життів. Принаймні, в міжнародному праві.

Попередні оцінки людських втрат і матеріальних збитків України влада робить щодня. Підсумковий рахунок буде пред’явлено у фіналі.

Звичайно, щось нам відшкодує східний ворог, чимось допоможуть західні друзі. Як уже писалося, відбудуємо, поремонтуємо, розрахуємося з боргами та спробуємо налагодити життя наново. Хтось у буквальному сенсі.

За місяць, що минув, деякі нещодавно набуті специфічні звички стали способом життя. Багато хто з нас уже звик до думки, що виходячи в магазин, є ймовірність того, що повернутися буде нікуди. У сенсі будинку. Його може не стати. Адже поки  ми стоїмо у чергах до аптек, за продуктами, за водою — ми можемо  “захопити” кілька сигналів тривоги. Щоразу, почувши сирену, всі сподіваються, що наші захисники впораються і черговий раз загроза пройде повз або хоча б не забере людського життя. Але також усі чудово розуміють, що це не порожній звук і може статися непоправне.

Щоразу, виходячи з дому, я побіжно чіпляю оком усе те, що не скласти до тривожного рюкзака, але з чого складається моє життя і зараз є особливо цінним — котик з відбитим вушком, зроблений донькою в садку, картина з вишитим будиночком, дерев’яний свічник, жовтий гібіскус тощо.

"Купа мотлоху", — скаже багато хто. І я з ними погоджусь. Але цей, з матеріального погляду, мотлох, насправді мої найдорожчі почуття, емоції та спогади, вони є моє Життя і мій мікросвіт.

Знищуючи наші будинки, росіяни руйнують не оселю, а тисячі мікросвітів, які ніхто ніколи й нікому не поверне.

Джерело: