Відомо, що правова система будь-якої держави являє собою той її стрижень, що забезпечує стабільність і прогнозованість  функціонування та розвитку нормативно-правового регулювання  взаємовідносин у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Правова система на загал складається з декількох компонентів, що перебувають у постійній взаємодії, є взаємозалежними та повинні узгоджуватись один з одним. Такими її елементами є: а) законодавча і нормативно-правова база (праве поле); б) система органів правосуддя (адвокатура, суд, прокуратура); в) органи забезпечення правопорядку (традиційна назва — правоохоронні органи). Названі елементи мають діяти як часовий механізм, щоб забезпечувати сталість та надійність функціонування правової системи держави — в цілому.

В реальному житті правова система України давно розбалансована і останніми роками, на моє (і не лише моє) переконання, перебуває у стані глибокої кризи. Причин такого стану цієї системи декілька. По-перше, це політичні причини, коли з кожною демократичною зміною персоналій у сфері державної влади та управління (усіх трьох гілок і президентів) відбуваються перманентні зміни (іноді радикальні) в правовому полі. По-друге, це правовий нігілізм, нехтування приписами Конституції України як Основного закону, якому мають відповідати всі  інші закони і підзаконні акти. По-третє, це регулярні намагання президентів, керівників органів законодавчої і виконавчої гілок влади впливати (часто-густо прямо або опосередковано) на виконання функцій і повноважень органів правосуддя та забезпечення правопорядку. Прикладів усього переліченого за 28 років існування України як незалежної держави можна знайти більш ніж достатньо.

Досвід розвинутих країн світу беззаперечно доводить, що важливим чинником/умовою сталого, прогнозованого і надійного функціонування правової системи держави є:

• високий рівень правової культури і правової свідомості більшості громадян, включно з представниками  управлінської еліти держави;
• високий рівень професійної/моральної відповідальності політичних, управлінських, правничих/юридичних кадрів за результати  своєї діяльності;
• належний рівень підготовки та розстановки управлінських кадрів та правників, які забезпечують функціонування правової системи держави.

Окремим і вагомим чинником є стан правосуддя в країні, включаючи виконання судових рішень національних судів і Європейського суду з прав людини.

Кардинальні прорахунки і помилки в усіх трьох вище названих чинниках/умовах належного функціонування правової системи протягом усіх років cучасної державності України мають своїм наслідком кричущо негативний рівень довіри більшості громадян до цієї системи, про що свідчать результати соціологічних досліджень та висновки експертів, що представлені у дослідженні Центру Разумкова «Україна після виборів: суспільні очікування, політичні пріоритети, перспективи розвитку». Таких висновків можна дійти, проаналізувавши відповіді громадян та експертів на низку запитань соціологів.

Станом на липень 2019р., в числі найважливіших проблем країни респонденти найчастіше називали такі: 1) боротьба з корупцією (47%), 2) підвищення зарплат і пенсій (46%), 3) зниження тарифів на комунальні послуги (44%), 4) вирішення проблеми Донбасу(42%).

Водночас, серед проблем, що турбують громадян особисто, найчастіше звучали «підвищення зарплат і пенсій (63%)» та «зниження тарифів на комунальні послуги (64%)»; також досить часто називалось покра­щення системи охорони здоров’я і медичного обслу­говування (36%). Натомість, боротьба з корупцією та вирішення проблеми Донбасу розташовувались у “рейтингу” проблем, найважливіших для самих опитаних, набагато нижче (24% та 22%, відповідно).

Звертають на себе увагу такі показники соціологічного опитування відносно довіри вище зазначеним елементам правової системи держави:

1. Президенту Україну (скоріше як Особистості, ніж інституту влади) висловлюють довіру 65,9% респондентів. Це найвищий в історії сучасної України рівень довіри.
2. Верховній Раді України, як фактичному творцеві «правового поля держави» довіряють в середньому — 31,6% опитаних
3. Уряду України, як основному організатору функціонування правової системи держави — 35,1%
4. Державному апарату(чиновникам), як кадровому потенціалу реалізації функцій і повноважень державного управління в цілому — 29,4% (баланс взагалі цілком негативний!)
5. Національній поліції в цілому — довіра становить 12,7% опитаних
6. Патрульній поліції — довіряють лише 2,4% громадян
7. Службі безпеці України — 7,1%
8. Судам (судовій системі в цілому), діяльність яких фактично є стрижнем функціонування правової системи і включає в себе не лише безпосередньо діяльність суддів, а й діяльність прокурорів та адвокатів, не довіряє левова частка громадян, оскільки від’ємний баланс довіри становить — 56,6% опитаних. Це дуже знаковий показник кризового стану правової системи держави.

Корисним в контексті цього аналізу є порівняння наведених показників з ієрархією «соціальних проблем», що найбільше турбують суспільство.

Наведені у дослідженні показники беззаперечно свідчать, що крім боротьби з корупцією, що займає перший рядок (46,6%) в переліку «проблем країни в цілому» (однак посідає далеко не перше місце в якості «особистої проблеми» людини — лише 24,4%), усі інші проблеми, пов’язані з функціонуванням правової системи, взагалі мало турбують більшу частину суспільства, адже знаходяться значно нижче проблем соціально-економічного характеру. Зокрема, забезпечення законності, рівності всіх перед законом — вважають першочерговою проблемою країною 20,2% опитаних, «особистою» проблемою — 15,9%, а захист демократії, свобод і прав громадян — відповідно, 3,4% і 3,3%

Аналіз пріоритетів першочергових завдань, що стоять перед новим складом Верховної Ради, яскраво свідчить що бажання суспільства щодо змін в цілому, корелюються з ієрархією вищеназваних проблем. При цьому, рівень пріоритетності завдань, що стосуються правової системи, значно знижується, у порівнянні з пріоритетністю проблем, зокрема:

Боротьба з корупцією» перемістилась на 3 позицію (34% респондентів);

Забезпечення законності, рівності всіх перед законом» (11,2%);

Захист демократії, свобод і прав громадян (1%). 

Одночасно слід зауважити, що програми політичних партій, які перемогли на останніх парламентських виборах та увійшли до складу Парламенту, фактично не містять положень, присвячених розбудові сталої правової системи держави. Лише у програмах окремих партій (зокрема «Слуги народу» і «Голосу») йдеться про необхідність чергового удосконалення/ реформування судової гілки влади та боротьбу з корупцією, що фактично корелює з оцінками та побажаннями респондентів соціологічного опитування.

Разом з тим, опитані в процесі дослідження експерти поставили на перші позиції у переліку першочергових реформ — реформу органів правопорядку (судів, прокуратури, поліції) та антикоруп­ційну реформу — їх відзначили понад 60% опитаних. Цей показник свідчить, що експертне середовище, на відміну від більшості громадян, обґрунтовано віддає перевагу формуванню сталої правової системи держави.

Сталість правової системи держави, як свідчить світовий досвід найбільш розвинутих демократичних країн Європи і США, безпосередньо залежить від рівня правової культури та правової свідомості більшості членів суспільства, політичної культури і моральної зрілості політичних еліт, професійної відповідальності державних службовців і правників (адвокатів, суддів, прокурорів, нотаріусів), а також небайдужого ставлення питомої частини суспільства до належного функціонування цієї системи.

Можна констатувати, що, на жаль, українське суспільство знаходиться лише на початковому етапі становлення цих критеріїв свого розвитку, про що свідчать у тому числі й відповіді експертів на питання: «Хто може стати рушієм здійснення в Україні необхідних реформ?» Відповідаючи на нього, експерти поставили на перше місце — Президента держави (76,4%), Верховну Раду (57,3%), Уряд (53,6%). Певною мірою, знаковим є четверте місце  в цьому переліку — громадських організацій і волонтерів (40%). Роль населення країни відзначили лише 30,9%. Ще гіршими показниками впливу на реформування країни є у «влади на місцях» (24,5%) і  вчених та науковців (13,6%). Можливий вплив так званих «правоохоронних органів» (прокуратура, суди, поліція) на реформування країни, тим більше — її правової системи, становить лише 9,1%.

Таким чином можна дійти висновку, що реформування держави у сприйнятті експертного середовища занадто персоніфіковано і пов’язано лише з офіційними владними структурами та інституціями. Роль громадянського суспільства в цілому не є вирішальною, окремі важливі складові правової системи не вбачаються активними учасниками розбудови правової держави.

Відсутність кореляції між оцінками, проблемами, бажаннями і баченням шляхів розбудови правової держави серед населення і експертного середовища в Україні свідчить про ґрунтовні розбіжності в парадигмах мисленнях різних верств населення і соціальних груп, відсутність сталих та усвідомлених значною частиною суспільства правових, політичних і культурних цінностей, пріоритет особистих інтересів над інтересами суспільства в цілому. Ці вади об’єктивно притаманні всім прошаркам населення, що створює додаткові складнощі в реалізації самих креативних намірів і планів.

Інститути державної влади та управління, громадський сектор і ЗМІ не мають стратегії  і тактики підвищення рівня правової свідомості і політичної культури більшості членів суспільства та його керманичів, що виступає стримуючим фактором у реформуванні України на засадах демократії і  верховенства права.

Викладене вище дозволяє сформулювати низку пропозицій пропозиції для влади і громадянського суспільства, спрямованих на удосконалення правової системи держави, правової свідомості та політичної культури громадян.

По-перше, необхідним є закріплення у Конституції та прийняття групи конституційних законів — особливих законодавчих актів, що регулюють діяльність конституційних органів державної влади та управління (парламенту, уряду, суду, президента, місцевого самоврядування) і мають ухвалюватися конституційною більшістю Парламенту, без права внесення в них змін протягом поточної однієї каденції Президента і Верховної Ради України. Найвищі органи державної влади нагально потребують стабільності своєї діяльності, яка може бути забезпечена лише відносно стабільними законами, що регулюють їх діяльність.

По-друге, вкрай назріла необхідність і потреба розробки та ухвалення закону «про законотворчу і нормативно-правову техніку в Україні», який має передбачати всі процедури створення (написання) законів і нормативно-правових актів різних рівнів, включаючи обов’язкові комплексні експертизи законопроектів за участю соціологів, демографів, психологів, лінгвістів/філологів. На мій погляд, є потреба у створенні навчальних програм професійної підготовки фахівців з «правничої техніки» на замовлення органів влади і державного управління. Однієї правничої освіти для таких фахівців — недостатньо.

По-третє, ми впритул наблизились до необхідності комплексних досліджень поведінкових аспектів політиків і державних службовців-керівників, з метою виявлення мотивів і причин не спів падіння їхніх політичних заяв з реальними управлінськими діями і способом особистого  життя. Такі дослідження повинні мати на меті розробку ефективних методик добору кадрів на керівні посади в органах державної влади та управління, а також — на посади суддів, адвокатів, прокурорів. Проведення існуючих конкурсів на ці посади — це безумовний крок вперед у цьому напрямку, але — проведення тестування на знання текстів законів (правил) не вирішує існуючі проблеми в кадровій політиці держави і, крім того, ставить під сумнів легітимність системи вищої освіти в Україні. Нагальною потребою є також відмова від застосування політично-квотного принципу у формуванні органів державної влади та управління. Політично-групові (кланові) компроміси і непотизм апріорі не можуть сприяти ефективності будь-якого  соціального управління, а державного — тим більше.

По-четверте, настає час, коли правнича спільнота має об’єднатись у своєму прагненні і зусиллях протиставити свавіллю і емоційним реакціям на виклики часу з боку органів влади — єдність у захисті правових цінностей і правопорядку в державі. Науковцям-правникам, вкрай необхідно проаналізувати всі досягнення правничої науки і домагатись їх реалізації в державній політиці. Інакше — всі наукові ступені і звання перетворяться лише в додатки до персональних біографій і «захисні бронежилети» для просування по сходинах службової кар’єри або примусових звільнень з певних посад.

По-п’яте, Україна потребує розробки комплексного стратегічного плану підвищення правової і політичної культури народу, до створення і реалізації якого мають бути задіяні всі інститути громадянського суспільства і держави. І не треба очікувати швидких змін протягом 3–5 років, а налаштовуватись на довготривалу і важку працю у цьому напрямку, яка дасть позитивний і незворотній результат лише через 10-20 років за умови, що вона буде продуманою до деталей, послідовною і напруженою.