Розбудова smart-міст — одна з найактуальніших тем в світі, і Україна тут не виключення. Потенціал smart-технологій — необмежений, але їхнє поширення містами України залишається повільним і надскладним. Чому ж мешканці українських міст ще не скоро відчують комфорт, гарантований цифровізацією?

Під час втілення концепції Smart City найпоширенішою проблемою, з якою стикаються місцеві органи влади, є різниця між початковою ідеєю та подальшою реалізацією. Сьогодні у переважній більшості міст відсутня якісна інженерна інфраструктура та доступ до мережі інтернет (понад 17 тис. населених пунктів (з 28 тис.) не охоплені оптичними мережами), низькою є експлуатаційна сумісність з наявною фізичною інфраструктурою в секторі енергетики, водопостачання та транспорту. Нерозвиненим залишається внутрішній ринок smart-технологій, а неможливість їх імпортувати за конкурентними цінами відтерміновує перехід міст на стадію «розумності».

Попри підвищену зацікавленість до «інтелектуалізації» міського середовища, концепція розбудови smart-міст в Україні досі не отримала необхідної підтримки. Мова йде про законодавчу базу, яка має міститиме чітке визначення та характеристики smart-міста, механізми та інструменти їх розбудови, яким має бути обсяг фінансування та хто буде головними інвесторами. Потрібна «дорожня карта» у вигляді нормативно-правового документа, яким визначатимуться конкретні заходи та дії з термінами виконання, а не формальний опис пріоритетів на кшталт «Цифровий порядок денний — 2020» і «Концепція розвитку цифрової економіки та суспільства України на 2018−2020 роки».

Вкрай важливо змінити стиль управління на рівні міст, що передбачає перехід до партнерських відносин. Сьогодні складність полягає в узгодженні інтересів усіх сторін — органів місцевого самоврядування, регіональних і державних органів влади, комунальних підприємств, транспортних операторів, власників транспортної інфраструктури, операторів енергетичних мереж та постачальників енергії, забудовників нерухомості, фінансових і банківських установ, громадян, інститутів та університетів.

Окрім неналежного стану фізичної інфраструктури, відсутності законодавчого забезпечення, проблемою залишається обмеженість державного бюджету та бюджету міст у фінансуванні smart-проектів, які через свою інноваційність є високовартісними. Колективні дії між різними стейкхолдерами є поодинокими, а місцева влада недостатньо обізнана про можливості отримання міжнародної фінансової допомоги. Використання ж кредитних коштів є незначним та дорогим (ставка коливається від 12% до 20% річних). Доцільним стало б розширення державного фінансування через механізм державно-приватного партнерства в частині розробки та реалізації smart-проектів. А також зміна діючої моделі державних закупівель, яка сьогодні стримує інновації у продуктах і послугах через необхідність забезпечення певних специфікацій.

Нині жодне в Україні місто не наблизилося до життя в режимі smart, а процес їх розбудови більшою мірою виглядає як популізм. Українським містам може знадобитися десятиліття або навіть більше, щоб посісти гідне місце з-поміж світових глобальних smart-міст. І лише за потужної політичної підтримки та поширення концепції «розумного» міста на рівні жителів — головних споживачів smart-рішень — і на рівні держави, і на рівні міст можливо досягти поступу. Недостатня ж політична воля може навпаки — якщо не пригальмувати процес«смартизації», — то створити інші, додаткові проблеми.

Джерело: