Видається символічним, що рішення про надання Україні статусу кандидата в ЄС було ухвалено безпосередньо напередодні Дня Української Конституції. По суті, країна яка продемонструвала світу власну спроможність до захисту Батьківщини, нарешті:

• офіційно була закріплена у колі європейських демократичних країн,
• отримала можливість зайняти активну позицію у формуванні оновленої Європи.

Ще кілька місяців тому Україна, з одного боку, значною мірою залишалась у тенетах «братніх народів» та ілюзій про єдність цілей і цінностей, у т.ч. дешевих газу і нафти. З іншого — традиційно неохоче «прислухалася» до порад і рекомендацій європейських публічних і приватних інститутів і навіть ігноруючи їх (як, зокрема, у випадку попередження про агресію).

Тепер же — Україна повинна не лише демонструвати власну політичну і військову спроможність до захисту власної країни (що вже довела), а й займати виважену позицію у формуванні і зміцненні суспільно-політичного і безпекового виміру європейського співтовариства, а з тим — впливати на європейські і світові цивілізаційні процеси.

Сьогодні, хоча до перемоги ще надто далеко, посилюється актуальність не менш складного завдання — практичне доведення власної економічної спроможності. Серед копенгагенських критеріїв, які є мінімальними умовами входження до єдиного європейського економічного простору, крім числових показників та індикаторів стосовно динаміки інфляції, вартості національної грошової одиниці, дефіциту і боргу публічних фінансів, виокремлюється вимога до бізнесу країни витримувати конкурентну боротьбу на сучасних ринках. Довгий час така вимога вважалась ледь не непереборним бар’єром для вітчизняного бізнесу, що «підтримувалось» проросійськи налаштованими політичними і бізнесовими елітами.

Однак, хибність положення про конкурентну неспроможність української економіки була доведена ще у період першої російської агресії. Нагадаємо, напередодні, у 2012–2013рр. (коли вирішувалась доля інтеграційної політики України — спрямованості до ЄС чи СНД), численними були застереження, у т.ч. багатьох вітчизняних фахівців, стосовно того, що відхід від зорієнтованості на росію наслідком матиме депресію і деградацію вітчизняної економіки.

Усупереч таким «застереженням», утворення зони вільної торгівлі України з ЄС не стало чинником пригнічення українського виробництва. Радше навпаки, зорієнтованість на європейські ринки допомогла Україні стабілізувати зовнішній сектор, а з тим економіку загалом. Так, ВВП країни у 2013р. (останній рік перед агресією) трохи перевищив $180 млрд, а у результаті першої російської агресії упродовж двох наступних років ВВП країни впав на 17%. Між тим, навіть в умовах коронавірусногої кризи, ВВП у 2021р. встановив історичний максимум — $200 млрд., у т.ч. за рахунок розширення експорту до країн ЄС, активну розбудову трансєвропейських інфраструктурних проектів та ін. Тому і сьогодні далеко не «все пропало». Радше слід вести мову про позитивні впливи України, які вже проявляються.

Так, одним з позитивних наслідків є те, що війна в Україні спростувала міф, який довгий час домінував у побудові зв’язків ЄС з росією. Він грунтувався на тому, що нібито через розширення взаємовигідної торгівлі (поповненої постійними намаганнями низки європейських лідерів розширити участь росії у формуванні європейських інститутів), зв’язки і відносини навіть між країнами з різними політичними системами зміцнюватимуться і дедалі наближатимуться до взірців (ліберальної) демократії.

Створення і розквіт вказаного міфу співвідноситься з російською моделлю авторитарного розвитку, яка наполегливо реалізовувалась упродовж останніх двох десятків років.

Важливою складовою такої російської моделі, з одного боку, була нафто-газова «голка», небезпеку якої європейські лідери провідних країн довгий час «не помічали». Крім того, подібні «голки» множились. Так, росія, належачи до країн найбільших виробників та експортерів у світі алюмінію, нікелю, деяких інших рідкоземельним металів, найбільшу частку (експорту) спрямовувала на європейські ринки, закріплюючи «прив’язки».

З іншого — наполегливе нав’язування думки (як в Україні, так і країнах ЄС) про безпідставність намірів України залучитись до європейського співтовариства, якому нібито незалежна і заможна країна не потрібна. Наразі не відомо, в якому напрямі розвивалась би Європа, якби продовжувала і надалі занурюватись у міфологізований російських світ. Здається, Європа все ж наважилася, услід за Україною, зробити крок до рішучого вибору цивілізаційних цінностей.