Ухвалення рішення про надання Україні статусу кандидата в ЄС, по-перше, є визначальною подією для нашої країни, по-друге — є свідченням започаткованих трансформацій у глобалізаційному вимірі. Війна в Україні по суті виокремила дві історичні епохи — «до» і «після». Так, для України війна фактично підвела риску існування країни у пострадянській «сім’ї дружніх народів», надала країні шанс на цивілізоване майбутнє (шлях до якого буде надзвичайно складний). Для європейських країн та європейських інститутів російська агресія виявилася «досконалим штормом», завдяки якому європейське співтовариство зрозуміло необхідність оновлень у світовій і європейській системах безпеки, міжнародному поділі праці, глобальних енергетичних поставках і ланцюгах доданої вартості задля мирного майбутнього людства.
Події в Україні по суті прискорили стратегічне затвердження двох цивілізаційних угрупувань — демократичного і автократичного. Якщо до війни змагання між демократичними та автократичними країнами забарвлювалось значною мірою філософською чи психологічною аргументацією (не виходячи у глобальні жорсткі протистояння), то сьогодні кожна країна вже чітко самовизначається з вибором стратегічного партнера і цінностей, які цей партнер пропонує світу. І, водночас, визначається з допустимим рівнем компромісів між проголошуваними цінностями і економічними вигодами.
У короткостроковому вимірі світ розділився також на дві великі групи, і основою цього поділу є те, як країна ставиться до російської агресії по суті, наскільки підтримує, у т.ч. власною участю, санкції проти росії, наскільки згодна з виключенням росії з міжнародних інститутів, або, у протилежному випадку, наскільки країна є байдужою до агресії, наскільки готова до її (агресії) виправдань, наскільки не готова (чи не бажає) протидіяти агресору.
При цьому, не залежно від належності до будь-якої групи (а з тим і ставлення до агресії), кожна країна повинна підтримувати баланс у рамках двох напрямів економічної політики — з одного боку, щоб ініційовані заходи дозволяли захищати внутрішні ринки в умовах посилення економічних протистоянь (у т.ч. в період санкційних обмежень чи переорієнтації товарних та інвестиційних потоків), з іншого — щоб нові (часто вимушені) запровадження не перешкоджали входженню національного бізнесу у нові конкурентні і перспективні економічні ніші.
Вимір нових правил, яким короткостроково «підпорядковуватиметься» світова економіка також є двоспрямованим. З одного боку, оскільки росія не має наміру обмежувати агресію (принаймні у середньостроковій перспективі), то санкційний тиск повинен продовжуватись і ставати жорсткішим (що є негативним чинником для зростання і розвитку країн, які засуджують агресію). З іншого — підтримка посткризового економічного відновлення практично всіх країн світу також має посилюватись для недопущення стагнації і депресії, особливо висхідних країн, розвитку їх експорту, від якого для більшості це чи не єдине джерело виживання.
Між тим, переосмислення напрямів уникнення або послаблення міждержавних суперечностей або стимулювання національного і глобального розвитку призвело до формування концепції «френд-шорінга» (friend-shoring), на противагу вже традиційному «офф-шорінгу». Згідно з ним, багато проблем можуть бути розв’язані (від самого початку їх виникнення), якщо розвивати міцніші стосунки з партнерами, які дотримуються найкращих практик глобальної економічної системи (а не намагатися отримати тіньові або пільгові вигоди у «заморських» юрисдикціях), а відтак з якими комфортно вести легальну взаємовигідну економічну діяльність.
Україна просто зобов’язана скористатись шансом і стати економічно дружньою країною для євро-атлантичних країн. Причому кроки для набуття «дружної економіки» мають починатись вже зараз, хоча до остаточної перемоги ще досить довго. Перемога ж України важлива не лише для нашої країни, але й стратегічного напряму розвитку людства заснованого на принципах демократії і гуманітарних цінностей, відвернувши водночас ризики подальшого розростання агресивного авторитаризму.
