Динаміка та особливості формування базового національного консенсусу.
1 грудня залишається важливою датою в новітній історії України, адже в цей день українці підтвердили свій намір жити у власній незалежній країні на всенародному референдумі. Майже одностайна підтримка Акту проголошення незалежності (понад 90% при явці 84%) засвідчила принципову можливість національного консенсусу і стала його наріжним каменем на майбутнє. Відтоді можна мати різні погляди на події більш віддаленого історичного минулого і проблеми сьогодення, симпатизувати різним історичним героям і політичним діячам, але підтримка незалежності та єдності Української держави залишається «спільним знаменником» української громадянської нації.
Починаючи з 2001 року, Центром Разумкова та/або іншими дослідницькими організаціями регулярно проводяться опитування, у яких фігурує таке питання: «Якби референдум щодо проголошення державної незалежності України відбувався сьогодні, то як би Ви на ньому проголосували?». Накопичені дані дозволяють дослідити динаміку змін у відповідях респондентів (див. діаграму).
Протягом усього періоду спостережень прихильники незалежності України кількісно переважали її противників. Крім того, простежується загальна тенденція до зростання кількості тих, хто «за», і скорочення — тих, хто «проти». Статистично значимі зміни в цьому напрямі відбувались хвилеподібно, чергуючись із частковими «відпливами». Перша хвиля — (2003–2005) — період напередодні та після Помаранчевої революції. Друга хвиля (2009-2012) почалася після обрання президентом В.Януковича. Нарешті, останній значний зсув у суспільних настроях відбувся в проміжку між 2013 і 2015 роками; окрім чергової зміни влади, його головною причиною могла бути актуалізація патріотичних настроїв в умовах війни з Росією.
Така хвилеподібна динаміка дещо нагадує зміни в оцінці населенням напряму розвитку подій у країні, а також у рівні довіри до державних інститутів (ці показники також тимчасово покращуються зі зміною влади). Однак відмінністю є виразний поступальний рух, замість циклічного: хоч у кожній новій владі українці розчаровуються досить швидко, проте не поспішають розчаровуватись у незалежності України. Також слід відзначити, що остання зміна влади (2018-2019) супроводжувалась доволі незначними змінами відповідних показників (на межі статистичної похибки). В останні роки рівень підтримки незалежності стабілізувався на рівні, співставному з результатами референдуму 1991-го року (тоді прийшли на дільниці й проголосували «за» 76% дорослого населення України).
Через відсутність релевантних даних ми не можемо відтворити динаміку підтримки незалежності у 1990-х роках. Із досліджень КМІС відомо лише, що вже протягом 1991–1993рр. частка прихильників незалежності України суттєво знизилась. Найбільш правдоподібне пояснення такої негативної тенденції — різке погіршення соціально-економічного становища у перші роки незалежності. На його користь свідчить наявність кореляційного зв’язку між рівнем підтримки незалежності та кількістю респондентів, що описують своє матеріальне як критичне («грошей не вистачає навіть на їжу») протягом 2000-х років. Особливо виразно цей зв’язок простежується протягом 2002–2005рр., коли значне покращення матеріального самопочуття найбіднішої частини населення супроводжувалось пропорційним зниженням кількості громадян, готових голосувати проти незалежності. Однак надалі вплив соціально-економічного фактору стає набагато менш виразним, і пояснення слід шукати в інших чинниках, насамперед політичного характеру (див. діаграму нижче).
Для того, щоб отримати більше інформації про можливу мотивацію вибору респондентів на користь або проти підтримки незалежності України, варто проаналізувати, які відповіді на це питання дають жителі різних регіонів, представники різних соціально-демографічних груп, тощо.
Результати опитування, проведеного в серпні 2020 року свідчать про статистично значимі відмінності у ставленні до незалежності України за регіоном проживання, мовою спілкування вдома, віком та рівнем матеріального забезпечення. Водночас, можна констатувати, що вибір респондентів на користь підтримки незалежності чи проти неї більше пов’язаний із соціокультурними відмінностями (представленими в розрізі регіону проживання та мови спілкування вдома), і меншою мірою — з віком або матеріальним становищем опитаних (див. діаграму нижче).
Крім того, аналіз динаміки підтримки незалежності України окремо по кожному з регіонів показує, що вона найбільше «просідає» насамперед на Сході та Півдні, в той час як на Заході майже не змінюється, залишаючись практично одностайною. Тут стабільно понад 90% опитаних, готових взяти участь у референдумі, висловлюють намір голосувати «за».
Дані за 1991–2011 роки свідчать на користь такої гіпотези: якщо для переважної більшості жителів Заходу вибір на користь незалежності від початку був беззаперечною цінністю і не залежав від поточних обставин, то значна частина жителів Сходу і Півдня (а також Центру) ставилась до питання незалежності більш прагматично. Питання «що нам дала незалежність?» для них не було позбавлене сенсу, і в обмін на лояльність до Української держави вони очікували забезпечення певного рівня власного комфорту. Варто нагадати, що в агітації за незалежність напередодні референдуму 1991 року важливу роль відігравали саме раціональні аргументи. Лейтмотивом агітаційних матеріалів була теза, що Україна виробляє набагато більше, ніж споживає, і для досягнення європейського рівня життя їй достатньо звільнитися від тенет СРСР. Незалежна Україна тоді уявлялась процвітаючою державою, що за економічною потугою не поступатиметься Франції. І саме за таку Україну проголосувала більшість у всіх областях України та в Криму. Невідповідність очікуваного і реалій призвела до розчарування у виборі, здійсненого в 1991 році.
Мобілізація розчарованих «плодами незалежності» мешканців Півдня та Сходу була частиною російського сценарію «русскої весни» 2014 року. Проте в умовах реальної загрози суверенітету для багатьох жителів Півдня та Сходу розчарування реаліями української дійсності все ж відступило на другий план. Підтримка незалежності на Сході і Півдні значно зросла (не дивлячись на соціально-економічні труднощі 2014–2016 років). Така метаморфоза не могла бути одномоментною — вона стала результатом націєтворчих процесів попередніх десятиліть, під впливом яких незалежність із раціонального вибору перетворювалась на цінність. Тим не менш, дані останнього опитування засвідчують, що регіональна специфіка у ставленні до незалежності зберігається, особливо на Сході.
Суттєві відмінності у ставленні до незалежності також простежуються залежно від політичних симпатій громадян. Серед чотирьох електоральних груп, виокремлених за наміром голосувати за ту чи іншу партію на парламентських виборах, три у переважній більшості складаються з респондентів, що готові проголосувати за незалежність України (виборці «Європейської Солідарності» — понад 90%, виборці «Слуги Народу» і «Батьківщини» — близько 80%). Натомість серед виборців ОПЗЖ таких — менше половини. Варто відзначити, що ОПЗЖ акумулювала в якості свого електорату близько половини (47%) від усіх респондентів, готових голосувати проти незалежності України на референдумі, однак при цьому вони становлять лише 37% від усіх прихильників даної партії (тоді як 41% — за незалежність).
Підбиваючи підсумки. Динаміка підтримки незалежності України протягом останніх 20 років є загалом позитивною. На неї впливали як соціально-економічні, так і політичні чинники, при чому з другої половини 2000-х років ключового значення набули саме останні. Нині найбільші відмінності в ставленні до незалежності простежуються в соціокультурному вимірі (за регіоном проживання та мовою спілкування), а також за політичними уподобаннями. Водночас, прихильники незалежності переважають у всіх регіонах, як серед україномовних, так і серед російськомовних, серед виборців чотирьох партій із найвищою електоральною підтримкою. Це, а також тенденція до вищої підтримки незалежності серед молоді дає підстави для оптимістичного прогнозу на майбутнє: консенсус щодо підтримки незалежності з роками лише зміцнюватиметься.
Джерело:
