Заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова Михайло Міщенко в інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня» розповів про політичні настрої українського суспільства на основі результатів останнього соціологічного опитування.
— Три чверті (73,9%) громадян України не відчувають загрози з боку українських націоналістів («бандерівців»). Проте кожен п'ятий (19,7%) респондент цю загрозу відчуває, причому на Півдні і на Сході країни ця стурбованість вища, ніж в цілому по країні (27,9% — на Півдні, 39% — на Сході). Характерно, що загрозу з боку українських силових структур відчувають 12,6% громадян, не відчувають — 75,9%, причому на Сході цей страх істотно вищий — про нього заявляють 22,8% опитаних. Чи зв'язані між собою ці показники?
Характерно, що люди значно більше бояться проросійських екстремістів (загалом 49,3%), тоді як не відчувають цієї загрози 41,5% ( на Сході до такого страху схильні лише 24,8% респондентів). Але на тому ж Сході 51% населення бандерівців не бояться. Враховуючи російську пропаганду, яка радикальніша навіть від радянської, для бандерівців це не найгірший варіант на Сході.
А стосовно загрози з боку українських силових структур — тут знаходить віддзеркалення тенденція, спостережувана відносно бандерівців: тобто ставлення до українських силовиків корелює зі ставленням до націоналістів. У Донбасі Національну гвардію приписує до Правого сектора значна частина населення. Вони переконані, що Національна гвардія сформована з членів Правого сектора і однозначно вважають її бійців націоналістами.
— 50,5% респондентів відчувають загрозу з боку російських силових структур, 39,8% — не відчувають, причому понад усе схильна до страху більшість жителів Заходу (70,5%), Центру (65,1%) і відносна більшість (47,9%) жителів Півдня країни, тоді як в Східному регіоні — лише 24,8% (59,9% жителів цього регіону не відчувають цієї загрози). Тобто у східному регіоні люди готові виходити назустріч окупантам з хлібом-сіллю?
Ми ставили питання: «Останнім часом у деяких місцях учасники мітингів піднімали над адміністративними будівлями державні прапори Російської Федерації, як Ви до цього ставитеся?» До цього на Сході позитивно ставляться 10% населення. Навіть у Донбасі — 12%. Негативно в Донбасі до цього ставляться 70%. Фактично ставлення до піднімання російських триколорів — це як ставлення до приєднання до Росії — і ми бачимо, що в Донбасі лише кожна восьма людина готова вийти з «хлібом-сіллю» назустріч російським військам.
У Донбасі існує деяка меншість, хай активна і впливова, тих, у кого виражена проросійська орієнтація. Більшість населення займають проукраїнську позицію, але вони пасивні, не готові чинити опір цій активній проросійській меншості.
Схід вже не можна розглядати як монолітний з точки зору громадської думки регіон, власне, той Схід, який ми звикли сприймати як електоральну базу «Партії регіонів», як такий, що підтримує радянські ідеологеми, — він як шагренева шкіра, зменшився, і під переважаючим впливом цих стереотипів залишилися лише Донецька і Луганська області.
— 4,9% опитаних хотіли б, аби Янукович повернув собі статус Президента, проти цього виступають 90,3% опитаних.
По регіонах відмінності невеликі. Ми бачимо, що лише 9,1% на Сході хотіли б, аби повернувся Янукович. На Заході проти його повернення виступили 97%, а на Сході -82%. Але мотиви несприйняття Януковича різні: на Сході серед провідних мотивів звучить те, що він втік, — за логікою цього звинувачення, якби він залишився і продовжував свою політику, у тому числі і придушення Майдану, частина людей на Сході ставилася б до нього як і раніше позитивно.
— Більшість опитаних (57,2%) вважають, що захоплення відділків міліції і адміністративних будівель озброєними людьми у Донецької області відбувалося за участю представників російських спецслужб, 18,5% переконані, що ці будівлі захоплювалися виключно громадянами України (24,4% не мають певної думки з цього приводу).
Ми ставили це питання насамперед для того, щоб зрозуміти, які версії цих подій, представлені українськими ЗМІ або російськими ЗМІ, більше сприймаються населенням різних регіонів. Ми хотіли з'ясувати схильність громадської думки різних регіонів до сприйняття тої чи іншої точки зору.
Наприклад, у Донбасі більше сприймається російська точка зору. Але навіть тут не все так однозначно: 56% опитаних у Донбасі відповідають, що не довіряють російським ЗМІ, хоча українським ЗМІ там все ж не довіряють ще більше -68%. Донбас — це єдиний регіон, де українським ЗМІ не довіряють більше, ніж російським. Хоча, як можна відзначити, більшість населення цього регіону не вірять ні українським, ні російським ЗМІ. Тобто наше дослідження показує, що не все, що йде від Росії, у Донбасі сприймається «на ура». Більшість населення тут не вірять нікому, жодним українським політикам, ні Партії регіонів, ні тим паче політикам, що пов'язані з Майданом, — ми там спостерігаємо цікаву картину тотальної невіри і недовіри, — це те, що у соціології називається аномією, коли люди втрачають соціальні орієнтири. Можна сказати, що вони заблукали в наших реаліях і не можуть до кінця усвідомити, чого саме хочуть.
На Донбасі явище аномії завжди було найяскравіше виражене серед усіх українських регіонів, про це можна судити навіть за такими об'єктивними статистичними показниками, як рівень алкоголізму, злочинності або самогубств. А серед подій останніх днів — картина масового мародерства, яку ми могли спостерігати в Маріуполі.
Останніми роками чинником, який підтримував соціальну стабільність, було те, що представником влади, яку вони теж недолюблювали, був їхній земляк Янукович, і підтримка його у регіоні йшла, швидше, за принципом: «Це негідник, але це наш негідник». А тепер ми бачимо, що цього «негідника» більше немає — і вже немає стержнів, які підтримували стабільність цього суспільства. Незрозуміло, що стане у майбутньому таким стержнем.
— У думці українців прослідковується чітка амбівалентність: 47% опитаних оцінюють захоплення будівель у Донецької області як терористичний акт, 16,6% «ні те, ні інше». Поєднання несумісного в одній свідомості («і те, й інше») і є амбівалентністю.
Безумовно. Більше за все ті люди, які оцінюють ситуацію таким чином, на Півдні — 35%, немало на Сході (22,3%) і в Центрі (21,8%). Людина, відповідаючи так, імовірно бачить у діяльності загарбників і позитивні, і негативні сторони, — напевно, вона вважає якоюсь мірою легітимними причини появи таких дій, і водночас не схвалює їхні методи, і, можливо, вважає їхні цілі неприйнятними. І проте вона не схильна бачити в цьому виключно злочинне діяння, а «застряє» на його соціальних причинах.
— Відповідаючи на питання, яким чином керівництву країни потрібно поводитися з тими, хто захоплює відділення міліції та адміністративні будівлі із застосуванням зброї, частіше (38%) респонденти висловлюють думку, що владі потрібно як вдаватися до переговорів, так і застосовувати силу, 28% схиляються до того, що потрібно виключно вести переговори, а 22,4% — покладатися на силові методи. Лише 1,8% вважають, що владі не потрібно втручатися у ситуацію. На Сході віддають перевагу веденню переговорів (46%).
Тут працює поняття соціальної дистанції. На Сході соціальна дистанція до тих людей, які захоплюють будівлі, найменша. Люди відчувають себе близькими з ними хоч би територіально, і вони розуміють: якщо застосовувати до них силові дії, то це може закінчитися боями на вулицях їхніх міст. Тому природно, що вони віддають перевагу тому, аби все це вирішувалося мирним шляхом.
—А що означає позиція «владі не потрібно втручатися?»
Я думаю, більшість тих, що вибрали такий варіант відповіді, підтримують загарбників з їхніми методами і вважають, що владі потрібно дозволити реалізувати їм свої задуми.
— Лакмусовим папірцем у питанні дійсної або уявної консолідації нашої країни є стосунки з Росією.
У нас є питання «Як Ви ставитеся до росіян, Путіна?». До Путіна негативно ставляться 71% опитаних, позитивно — 11% і 14,6% — нейтрально.
— Як можна в такій ситуації дотримуватися нейтралітету?
Це якоюсь мірою байдужість, невизначення, амбівалентне ставлення. А до громадян Росії позитивно ставляться 49,5% українських громадян, 16,6% — негативно і 32,5% — нейтрально. З одного боку, в наявності перевага позитивних оцінок, але водночас значна кількість «нейтралів» — це не найкращий показник ставлення до росіян. Загалом це не найкраще ставлення, висловлене у політкоректній формі. Все-таки позитивне ставлення висловлює не абсолютна, а відносна чисельність опитаних. На Заході переважає нейтральне ставлення до росіян, а 2/3 жителів Сходу ставляться до них позитивно. У нейтральній же оцінці є елемент холодного дистанціювання. Ми не переходимо рису ксенофобії, але загальне ставлення до росіян вже прохолодне, найбільшою мірою за рахунок того, що більшість з них підтримує політику Путіна.
— Дві третини (67,1%) громадян України відзначили, що їхнє ставлення до Росії після приєднання Криму до Російської Федерації погіршилося, 2,3% — що воно покращилося, 21,7% — не змінилося.
Проте більшість українців все-таки вважають українців і росіян дружніми і братськими народами, їх більше половини. При цьому половина з них вважає, що Україна і Росія зараз перебувають фактично у стані війни, і 2/3 представників цієї групи звинувачують Росію у розв'язуванні цієї війни.
— У 2,3% респондентів ставлення до Росії після анексії Криму покращилося — що ж це за люди?!
Це ті, хто категорично займає проросійську позицію. А ті 21,7%, чиє ставлення до Росії не змінилося, не обов'язково налаштовані до неї добре, можливо, що і навпаки.
— Більшість респондентів (56,4%) вважають, що зараз між Україною і Росією йде війна, протилежної точки зору дотримуються лише 28,5% опитаних. На Сході думки розділилися — 40% вважають, що війна має місце бути, а 39% знаходять в собі сили це заперечувати.
На Сході люди менше схильні сприймати стосунки між Україною і Росією як напружені, конфліктні, це прояв проросійської позиції. Характерно, що серед тих, хто вважає, що Україна і Росія фактично перебувають у стані війни, 77,1% покладають провину на Росію і лише 4,5% — на Україну, 14,5% — на обидві країни. Напевно, у конфлікті частіше більше винен той, хто сильніший, сильніша сторона має більше можливостей як розв'язати конфлікт, так і припинити його.
—Оцінюючи вірогідність вторгнення російської армії на територію материкової України, 14,5% українців виявляють упевненість, що цього не станеться, 24,8% — вважають, що це малоймовірно, 38,7% вважають, що це цілком імовірно, 6,6% упевнені, що це станеться.
Я б об'єднав думки тих, хто вважає вторгнення Росії цілком вірогідним, і тих, хто впевнений, що це станеться. Тобто відносна більшість наших громадян вважають, що це вторгнення з високою імовірністю може відбутися.
— У разі російського вторгнення 13,9% респондентів заявили, що підуть добровольцями в українську армію, 0,6% — у російську армію, 10,3% — братимуть участь у підпільній або партизанській діяльності проти Росії, 1,1% — в аналогічній діяльності на стороні Росії, 39,3% — підтримуватимуть українську армію, 2,1% — підтримуватимуть російську армію, 4,7% — виїдуть в ті регіони України, де ситуація буде спокійною, 2,4% — виїдуть за кордон, 25,5% — нічого не робитимуть.
Виходить, що так чи інакше підтримуватимуть українську армію близько 50% опитаних, а російську — близько 4%, причому з них майже чверть готова підтримувати й українську армію. Тобто 0,8% населення готові підтримувати обидві армії.
— Які витоки суперечності думок українських громадян стосовно політичної ситуації, яка, здавалося б, передбачає визначеність позицій в екстремальній ситуації для країни?
Поляризація думок — те, що ми бачимо в регіонах, існує десятиліттями різною мірою. Ми можемо говорити, що кордони макрорегіонів, чиї думки кардинально розрізняються, з часом зміщуються, причому більшою мірою на схід. Ми спостерігаємо зсув соціокультурного кордону, що розділяє регіони. Ця ескалація конфліктності, пов'язана з різними ідеологічними орієнтаціями, навесні досягла того максимального рівня, який не спостерігався ніколи за весь час існування незалежної української держави.
Ескалація конфліктності зараз локалізувалася насамперед у Донецькому регіоні. Це пов'язано з особливостями масової свідомості у Донецькому регіоні, а саме з його аномійністю. Там зараз практично відсутня духовна основа, на якій могла б відбуватися консолідація суспільства у цьому регіоні. Коли консолідації немає, виникає спроба консолідувати жителів Донбасу на основі протиставлення його Києву. Сепаратистський рух не так намагається створити свою соціальну ідею, як радше намагається створити образ ворога, з яким можна боротися будь-якими способами.
Поки що більшість населення Донбасу не сприймає ідею «російського світу». Зараз там іде спроба в будь-який спосіб «демонізувати» Україну: якщо не можна представити суспільству свою позитивну ідею, ставиться мета дискредитувати протилежну сторону. Все це може призвести до ще більшої ескалації конфлікту.
Ментальні основи для консолідації суспільства у Донецькому регіоні створити дуже важко — це спонтанний процес, повинні знайтися сили всередині цієї спільноти, які зможуть її об'єднати. Проблема ще і в тому, що в Донбасі дуже вузький прошарок моральних авторитетів. Якщо у Центральній і Західній Україні частіше чути голос інтелігенції, то авторитети в Донбасі — це найчастіше власники підприємств, такі, як Ахметов. Дуже незначним є вплив того прошарку гуманітарної інтелігенції, від якої могли б виходити моральні імпульси й ініціативи.
