Експерт економічних програм Центру Разумкова Катерина Маркевич в інтерв’ю «Віснику Міністерства доходів і зборів України» розповіла про поточну ситуацію в енергетичному секторі України, а також про питання енергетичної незалежності Європейського Союзу.
— Пані Катерино, наскільки вразливою для Росії є відмова України від закупівлі газу?
Експорт газу — один із головних елементів енергетичної політики Росії, який останніми роками приносить понад 60 млрд. доларів валютних надходжень і є важливим інструментом просування політичних інтересів країни на міжнародній арені. У 2013 році, наприклад, доходи Росії від продажу природного газу становили близько 63 млрд. доларів, причому одну п’яту валютних надходжень, або 12 млрд. доларів, забезпечувала Україна. Відповідно для російської сторони відмова нашої країни закуповувати природний газ є доволі несприятливим моментом.
Такий крок України, а також жорсткіша політика Європейського Союзу стосовно монопольного становища Росії, змусили останню шукати інші шляхи диверсифікації збуту власного природного газу задля збереження джерела отримання грошових ресурсів. Так, Росія та Китай 21 травня 2014 року підписали газовий контракт терміном на 30 років на суму 400 млрд. доларів. Згідно з документом ВАТ «Газпром» і китайська компанія CNPC домовилися про постачання 38 млрд. кубометрів газу в рік зі Східного Сибіру до Китаю. Президент Росії заявляв, що ця угода є вельми прибутковою для країни. Втім варто розібратися, чи це справді так.
Для того, щоб експортувати природний газ, необхідно інвестувати істотні обсяги коштів у розробку самих газових родовищ у Східному Сибіру, а також у будівництво газопроводу до Китаю. Інвестиції тільки в будівництво газопроводу можуть перевищити 35 млрд. доларів. Загальні інвестиції разом з будівництвом газопроводу з боку Росії становитимуть 55 млрд. доларів. Якщо взяти до уваги, що вільних коштів у ВАТ «Газпром» немає, то їх доведеться залучити. До того ж постачання газу до Китаю за східним маршрутом може розпочатися лише через 4–6 років. Китай, просто скориставшись нинішньою напруженістю у відносинах між Росією і Заходом, геополітично переграв свого сусіда, збивши ціну на газ до максимально можливого мінімуму.
Безперечно, у найближчі 40–50 років природний газ залишатиметься затребуваним високоліквідним енергоносієм, адже він є привабливим з точки зору екології. Тож Росія буде найбільшим постачальником блакитного палива на Євразійському континенті. Однак довгострокові перспективи самої Росії є доволі песимістичними.
— Чи зможе Україна компенсувати втрату російського газу? Як запобігти ризикам, які очікують на нас у разі неможливості отримувати реверсні поставки газу в зимовий період?
Ситуація, що наразі склалася в енергетичному секторі України, є доволі серйозною як для промисловців, так і для пересічних громадян. Ще на початку року лунало чимало прогнозів стосовно можливих шляхів мінімізації споживання російського природного газу. Одним із таких варіантів був реверс. Проте вже сьогодні можна з упевненістю заявити, що цей сценарій є не найбільш сприятливим для нашої країни. По суті, європейський реверс — це постачання російського газу, який перетинає не східний, а західний кордон України (покупцем російського газу є німецька компанія RWE). Починаючи з вересня Росія вже зменшила обсяги постачання для Польщі та Словаччини майже наполовину. Імовірність повного припинення реверсу є особливо високою у зимовий період, коли на європейському ринку буде складно знайти вільні обсяги газу.
Варіантом отримання додаткового газу до весни наступного року віднедавна вважається оновлений проект будівництва терміналу зрідженого газу в порту «Південний». Так з’явиться можливість отримання трохи більше ніж 10 млрд. кубометрів природного газу, який може надходити з Тунісу, Алжиру та Катару. Єдиною проблемою у цьому аспекті поки що залишається відмова Туреччини на пропуск танкерів у Чорне море.
Для України сьогодні є необхідним розвиток власного видобутку. Щороку він може сягати близько 20 млрд. кубометрів. Одним із шляхів стимулювання державних компаній-видобувачів є перегляд вищим керівництвом країни системи ціноутворення на газ. Головним має стати відмова від практики продажу газу споживачам за собівартістю. Це сприяло би реінвестуванню частини прибутку в технології для того ж видобутку.
Проте розвиток власного видобутку та будівництво терміналу зрідженого газу видаються можливими у середньостроковій перспективі, а реверсне постачання є не настільки надійним. Відповідно, єдино можливим варіантом зменшення ризиків від недоотримання природного газу є саме зменшення його використання, заходи енергозбереження, які мають стосуватися кожного. Злагоджена робота з енергозбереження на підприємствах та в оселях простих громадян дасть змогу пережити нинішню зиму, а також забезпечити енергетичну незалежність нашій державі. До того ж важливо розуміти, що метою України має бути не лише відмова від російського газу, а взагалі якомога більша мінімізація залежності від імпортного природного газу.
— Наскільки реальною є перспектива створення Східноєвропейського газового хабу для посилення енергетичної безпеки Європейського континенту? Яке місце в цьому процесі відведено Україні? Чи зможе наша країна розраховувати на підтримку ЄС і в якому вигляді вона надаватиметься?
Уже не один рік на європейському ринку спостерігаються тенденції до розвитку ліквідних майданчиків торгівлі газом за спотовими цінами. Головним чином цьому сприяють прагнення європейських енергетичних компаній відмовитися від формульного підходу визначення цін, а також зростання торгівлі зрідженим газом. Вирішальне значення для трейдерів має співвідношення на біржі запропонованих обсягів газу, що залежить від рівня розвитку спотової торгівлі відносно довгострокових контрактів. Як правило, спотова ціна на європейських хабах більшу частину часу тримається дещо нижчою від цін довгострокових контрактів, прив’язаних до так званого нафтового кошика.
На початку минулого року було висловлено думку стосовно створення Східноєвропейського газового хабу (далі — СГХ). Головною умовою його функціонування є створення біржового майданчика на перетині кількох транспортних маршрутів, поєднаних системою підземного зберігання газу. Створення СГХ може стати альтернативним варіантом для української ГТС. З урахуванням підземних сховищ газу, які є в розпорядженні нашої країни, він міг би стати найбільшим у Європі. Україна вже сьогодні завдяки контракту з німецькою компанією RWE імпортує у реверсному режимі газ із ЄС. Але для цього необхідно ще провести лібералізацію ринку газу, виходячи з вимог Третього енергетичного пакета. Тим більше що наявні на європейському ринку тренди створюють сприятливі умови для подібного сценарію: прагнення відмовитися від прив’язки до цін на газ та нафту, зростання частки спотових контрактів замість довгострокових, збільшення постачання зрідженого газу, які часто відбуваються за схемою заміщення, відкривають перед нами нові можливості, серед яких зниження цін на імпортований газ.
Якщо Україна буде готовою розширити обсяги своїх підземних сховищ газу (далі — ПСГ) до 50–60 млрд. кубометрів (наразі українські ПСГ можуть зберігати до 31 млрд. кубометрів природного газу), то створення СГХ видалось би реальним, що дало би змогу зміцнити енергетичну безпеку європейського континенту. Проте це може стати можливим передусім за сприяння ЄС та у середньостроковій перспективі 5–7 років.
— За прогнозами, США зможуть забезпечувати зрідженим газом країни Європи лише наприкінці нинішнього десятиліття. Чи означає це, що в найближчій перспективі фактично немає альтернативи для оперативного вирішення проблеми російської монополії на енергоносії?
Вирішення цього питання сьогодні є чи ненайважливішим у досягненні енергетичної безпеки регіону. Стосовно заміни газопровідного газу зрідженим, то США й Канада, просуваючи свої програми експорту зрідженого газу, могли би, за попередніми оцінками, експортувати його до Європи починаючи з 2016 року. Однак якщо врахувати наміри уряду США у напрямку підтримки низьких цін на газ на внутрішньому ринку для стимулювання розвитку власної економіки, то обсяги такого експорту будуть незначними і до 2020 року сягнуть не більш як 100 млрд. кубометрів у рік (у 2013 році 28 країн ЄС експортували з Росії близько 150 млрд. кубометрів у рік). Іншим чинником, що може гальмувати постачання зрідженого газу на європейський ринок, є можливість США експортувати газ до Азіатсько-Тихоокеанського регіону за вищими цінами, адже там спостерігається високий попит на цей вид енергоресурсу.
Якщо говорити про інші можливі шляхи диверсифікації постачання природного газу на європейському континенті, то ними можуть бути такі.
Наприкінці червня 2013 року акціонери проекту з розробки газоконденсатного родовища «Шах-Деніз» в азербайджанському секторі Каспію оголосили про вибір трубопроводу TAP (Трансадріатичний трубопровід) для транспортування азербайджанського газу до Європи. Передбачається, що постачання, які почнуться у 2018–2019 роках, проходитимуть за маршрутом розширений Південно-Кавказький газопровід (SCPX) — Трансанатолійський газопровід (TANAP) — TAP з кінцевим пунктом на східному узбережжі Італії. Цю ініціативу вже підтримали країни ЄС.
У довгостроковій перспективі можливо закуповувати ізраїльський газ. Державна геологічна служба США у 2010 році підтвердила оцінку запасів природного газу у 3,4 трлн. кубометрів на території Левантійського узбережжя Середземного моря, що належать Ізраїлю, Сирії та Лівану. Значення цих покладів є дуже важливим для Європи, оскільки цьому сприяє географічний чинник — газ можуть постачати як трубопровідним маршрутом, так і танкерами у вигляді зрідженого газу.
Безперечно, вирішити у коротко- або середньостроковій перспективі питання енергетичної незалежності Європи неможливо насамперед через відсутність необхідної інфраструктури. Крім того, низка країн не бажають зменшувати споживання російського газу, оскільки відмова від нього призведе до погіршення відносин між державами, головним чином бізнесових.
— Яку роль сьогодні світові фахівці відводять вугільній генерації, іншим джерелам виробництва енергії?
Високі ціни на газ порівняно з цінами на вугілля роблять його використання в електроенергетиці збитковим, стимулюючи активне заміщення газової генерації вугільною. Остання теза радикально суперечить усім екологічним цілям ЄС, однак у нинішніх умовах країни оперують виключно економічними розрахунками: за нинішніх цін газ є занадто дорогим для використання в електроенергетиці, а ціни на викид вуглекислого газу, які мали б коригувати цю ситуацію, впали за останній рік до історичного мінімуму. Якщо у 2008 році вартість квоти на викид 1 т вуглекислого газу сягнула 30 євро, то на початку 2013-го опустилася нижче 5 євро.
Через зростання видобутку сланцевого газу в США американське вугілля (а до нього треба додати й колумбійське, яке також виявилося зайвим у США) знайшло новий ринок збуту — Європу. Сьогодні газ однозначно програє міжпаливну конкуренцію вугіллю. Як наслідок, газові станції у Європі працюють з дедалі меншою завантаженістю, а споживання газу в електроенергетиці стрімко зменшується. Багато країн почали максимально завантажувати всі наявні вугільні потужності, одночасно скорочуючи вироблення електроенергії навіть на найсучасніших і найефективніших газових станціях.
Подальші перспективи попиту на газ у секторі електроенергетики пов’язані з високою невизначеністю. Певні оптимістичні очікування учасників ринку ґрунтувалися також на перспективах атомної енергетики. Передбачалося, що після аварії на АЕС «Фукусіма» в Японії, яка призвела до закриття низки старих АЕС у Європі і зміни планів деяких країн стосовно розвитку атомної енергетики, попит на газ в електроенергетиці отримає новий імпульс. Однак після того як почалося поступове виведення АЕС з експлуатації, нестачу електроенергії компенсують за рахунок діючих вугільних, а не газових електростанцій.
Через побоювання, пов’язані з аварією на «Фукусімі», європейські країни не надто поспішають будувати АЕС. Так, у 2014–2015 та у 2018 роках майже відсутні проекти з їх будівництва. Водночас вражають обсяги проектів будівництва нових вугільних станцій. Конкуренцію вугільній генерації у майбутньому може скласти лише альтернативна, головним чином вітрова та сонячна енергетика.
