Убивство як спосіб взаємодії мертвих із живими

08 березня 2022

Ще років десять тому російські політичні керівники, говорячи про поширення російського впливу у світі, любили вживати термін «мягкая сила», маючи на увазі, що вплив Росії просуватиметься насамперед інформаційно-пропагандистськими методами. Власне, нічого надзвичайного у такій політиці не було — багато країн мають достатньо амбіцій, щоб просувати свій вплив, пропагуючи свій спосіб життя чи культуру. Але протягом останніх десятиліть у взаєминах Росії зі світом «м’якості» ставало все менше, а «сили» ( і прагнення її застосовувати) — все більше.

Причина, очевидно, полягає в тому, що на відміну від таких великих держав як США, Великобританія, Німеччина чи Франція, яким є що показати і запропонувати світу, Росія нічого подібного не має. Тобто ні спосіб життя, ні ідеологія не є тим, що може посилити привабливість Росії для громадян інших країн світу.

А прагнення впливати на світ явно проявляється і все більше посилюється. Ба більше, стало такою собі «ідеєю фікс» російської політики з явною зацикленістю на прагненні «повернути все, як було» — і «велич часів СРСР», і порядки «часів Сталіна» (але при цьому з елітою, що не цурається «всех прелестей буржуазного образа жизни»).

Ретроградні орієнтації і відсутність будь-якої позитивної суспільної мети призводять до зникнення будь-якого «живого» начала в російському суспільному житті, тому не дивно, що в ньому все більше проявляються некрофільські та антигуманні тенденції.

Сприйняття довколишнього світу як ворожого, такого, що несе загрозу, явно є проявом механізму «психологічної проєкції», коли особисті якості та наміри приписуються іншим людям, насамперед тим, на яких спрямована власна агресія.

Атмосфера ворожості проявляється не лише у відносинах із зовнішнім світом, але й у відносинах членів суспільства між собою. У результаті суперечності в російському суспільстві досягають таких масштабів, що для того, щоб не допустити соціального вибуху, виникає необхідність «каналізації» внутрішніх суперечностей на взаємини із зовнішнім світом.

Владислав Сурков, колишній куратор «українського напряму» зовнішньої політики Росії, а тепер особа, що претендує на роль «головного ідеолога» російської політики, цю внутрішню напруженість позначив не зовсім адекватним терміном «соціальна ентропія», зазначаючи, що «социальная энтропия очень токсична. Работать с ней в наших домашних условиях не рекомендуется. Ее нужно выносить куда-нибудь подальше. Экспортировать для утилизации на чужой территории. Экспорт хаоса дело не новое. «Разделяй и властвуй» — древний рецепт. Разделение — синоним хаотизации. Сплачивай своих+разобщай чужих=будешь править и теми, и другими. Разрядка внутренней напряженности (которую Лев Гумилев расплывчато называл пассионарностью) через внешнюю экспансию. Римляне делали это. Все империи делают это. На протяжении веков Русское государство с его суровым и малоподвижным политическим интерьером сохранялось исключительно благодаря неустанному стремлению за собственные пределы. Оно давно разучилось, а скорее всего, никогда и не умело выживать другими способами. Для России постоянное расширение не просто одна из идей, а подлинный экзистенциал нашего исторического бытия».

Отже, Сурков, характеризуючи Росію як «государство с  суровым и малоподвижным политическим интерьером» фактично визнає, що це держава і суспільство, які не розвиваються, де ментальність суспільства і політичної еліти мало змінилася з XVI століття. Тобто фактично це «мертве» суспільство, яке мало шанси відродитися, але всі спроби реформ були знищені, а апогей процесу «омертвіння» російського суспільства настав саме зараз. Путін став і очільником, і уособленнням цього процесу, «поетизуючи» тему некрофілії: «Ми, как мученики, попадем в рай, а они просто сдохнут!».

Не будучи здатною нічого запропонувати світові, окрім ідеї смерті та загального апокаліпсису, російська політична еліта «матеріалізує» ідею смерті у своїй політиці. І найяскравіше це проявляється в ході російської агресії в Україні.

Путін починав з розмов про те, що російські війська будуть «знищувати нацистів», а врешті Росія прийшла до того, що робила ще під час бомбардувань сирійського Алеппо — до вбивства дітей тепер вже в багатьох містах України.

І не варто чекати від російських солдатів співчуття до цих дітей — мертве суспільство породжує мертвих людей, позбавлених нормальних людських почуттів. Це люди з мертвою душею та некрофільською ментальністю, яку практично неможливо виправити. Вони вважають, що росіяни та українці — один народ, тому українці повинні «уподібнитися» до них, а отже — також померти. Тому з такою легкістю вбивають українців, і насамперед жителів українського Півдня і Сходу, адже, на їхню думку, вони найбільше схожі на росіян, тому повинні померти першими.

Ця війна вводить російське суспільство і російських людей у коло пекла, з якого немає виходу. Вони помирають тисячами, не усвідомлюючи, що померли значно раніше, коли обрали собі в якості національного лідера моральну потвору, яка з часом перетворила на таку само потвору цілу країну.


Джерело:

Михайло Міщенко

Заступник директора соціологічної служби


Народився в 1962 р. в Києві.

Освіта: Київський державний університет ім. Т. Шевченка, філософський факультет (1984). Кандидат соціологічних наук.

У 1984–1990 р. — співробітник Відділення соціології Інституту філософії Академії наук України;

1990–1998 — співробітник Інституту соціології Національної академії наук України;

1998–2003 — співробітник Українського інституту соціальних досліджень;

2003 — співробітник Київського міжнародного інституту соціології;

з жовтня 2003 р. — заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова.

(044) 201-11-94

mishchenko@razumkov.org.ua