Лев Толстой писав свого часу: “у нашому суспільстві існує певний порядок не тому, що є судді, прокурори, слідчі, тюремники, кати, солдати, що судять, карають інших людей, а тому, що незважаючи на розбещення, що здійснюється всіма цими урядовими людьми, люди все-таки жаліють і люблять один одного”. Тому спроможність до співпереживання і співчуття до інших людей укріплює людську спільноту і навпаки, її послаблення чи відсутність її руйнує.
Величні імперії (чи ті, що здавалися величними) розпадалися тоді, коли їх підданих переставало пов’язувати почуття солідарності. Так само і СРСР розвалився не через злісні та підступні дії західних імперіалістів, а через те, що, незважаючи на парадну риторику про “єдиний радянський народ”, на емоційному рівні такої єдності і солідарності не спостерігалося. Пам’ятаю, у 1986 році, після аварії на Чорнобильській АЕС, у Москві був популярним такий анекдот: “Как москвичу сделать рентген? Нужно пройти между двумя киевлянами”. Не дивно, що вже через п’ять років Радянський Союз перестав існувати. Тому що при такому рівні солідарності і здатності до співпереживання між його громадянами його розвал вже був суто технічним питанням, тобто питанням часу.
Загалом різні суспільства можна поділити на ті, де домінує “культура співпереживання” і ті, де домінує “культура ненависті”. До других насамперед відносяться тоталітарні суспільства, такі як Радянський Союз та нацистська Німеччина. В “ідеальному” тоталітарному суспільстві, описаному британським письменником Джорджем Орвеллом у романі-антиутопії “1984”, періодично проводилися “Двохвилинки ненависті” та “Тижні ненависті”, з допомогою яких не лише підтримувалася атмосфера ненависті, але під час яких також повідомлялося, кого саме потрібно ненавидіти.
Співчуття у тоталітарному суспільстві також існує, але так само як і ненависть, воно має бути чітко регламентоване, тобто членам суспільства вказується, кого потрібно ненавидіти, а кому співчувати. Співчуття і ненависть “не до тих” людей, які рекомендовані для цього, а до інших, тим більше “перестановка місцями” об’єктів ненависті і співчуття вважалося злочином − і не лише в орвеллівському романі-антиутопії, а і в реальності, як, наприклад, в СРСР. Хоча, звичайно, спроби маніпулювати співчуттям і ненавистю спостерігаються не лише у тоталітарних, але у всіх без винятку суспільствах. Питання лише, в яких масштабах це відбувається.
Попри те, що співчуття і ненависть — протилежні почуття, маніпулювання співчуттям використовувалося саме для стимулювання ненависті. У нацистській Німеччині кінокадри, які демонстрували страждання судетських німців під владою Чехословаччини, використовувалися нацистською пропагандою для розпалювання ненависті до Чехословацької республіки і, врешті, як обґрунтування необхідності її знищення. Якщо реальних “об’єктів співчуття” та реальних приводів для співчуття виявлялося замало для бажаного пропагандистського ефекту, то їх можна вигадати, як наприклад, “розіп’ятий українськими карателями хлопчик із Слов’янська”.
У сучасному світі ЗМІ Росії є лідером з маніпулювання співчуттям та ненавистю. Якщо “замучений хлопчик із Слов’янська” російською пропагандою подавався як цілком реальний і безсумнівний факт (який, проте, російському Першому каналу потім довелося публічно спростовувати), то сирійські діти-жертви газової атаки режиму Асада чи діти, загиблі під обстрілами та бомбардуваннями сирійських урядових сил та російської авіації, з точки зору цієї пропаганди − всього лише примітивна інсценізація терористів.
Події 2014 року у Криму та Донбасі були б неможливими без попередньої пропагандистської обробки як населення Росії, так і частини громадян України (які виявилися сприйнятливими до цієї пропаганди). Ще на початку Революції Гідності, у грудні 2013 року, Росія показала, що найменш бажаним сценарієм для неї є ненасильницький сценарій розвитку подій в Києві — чим кривавішими були б події в Києві (і навіть неважливо, хто в кого буде стріляти і хто саме загине), тим більше підстав буде для застосування “мови ненависті” у російській пропаганді і тим більше підстав буде говорити потім, що “Росія врятувала жителів Криму та Донбасу від кривавого насильства”.
Якщо говорити про “криваве насильство”, то якщо читати нещодавні публікації ідеологів “російської весни”, якраз стосовно України вони і надалі готують саме такий сценарій. Як писав нещодавно переданий у порядку обміну на територію, підконтрольну “ДНР”, лідер проросійського об’єднання “Великая Русь” і координатор руху “Юго-Восток” Юрій Апухтін у своїй програмній статті “Украина должна быть переформатирована”, “государство Украина в его сегодняшнем виде не подлежит трансформации и должно прекратить свое существование… Процесс очищения народа от скверны и возвращения к своей идентичности будет длительным и, самое страшное, по всей видимости, кровавым” (цікаво, що у грудні 2017 року Апеляційний суд Харківської області зняв з Юрія Апухтіна обвинувачення в закликах до насильницького повалення державної влади в Україні).
При цьому, згідно з російськими та сепаратистськими мас-медіа, саме “пригноблений народ Донбасу” заслуговує на співчуття, а тому будь-які “криваві сценарії” щодо України цим фактом можуть бути виправдані і про жодне співчуття до “укрів” не може бути й мови.
І тут важливо згадати, якою може бути за цих обставин позиція української сторони. З одного боку, в умовах військового конфлікту взаємне озлоблення його сторін є неминучим. Тому ми й спостерігаємо посилення негативного ставлення і дистанціювання від Росії в останні роки. І очевидно, що говорити про співчуття чи розуміння з боку українців до таких персонажів як “Гіві”, “Моторола” чи Захарченко не доводиться. Але добре те, що Україна ніколи не скочувалася до того рівня нетерпимості, який ми спостерігаємо в Росії по відношенню до України. Хоча багато хто в Україні і вважає, що в цьому полягає наша слабкість. Хоча, насправді, злоба і ненависть ніколи не були ознакою сили.
