На початку квітня відбулася нарада щодо взаємовідносин України з країнами Африки під керівництвом глави Офісу Президента[1]. Мета наради – перегляд міграційних правил та залучення робочої сили з країн Африки через гостру нестачу кадрів. Засоби масової інформації повідомляють, що за підсумками зустрічі було прийнято протокольне рішення доручити Міністерству закордонних справ та Службі безпеки України терміново розробити зміни до списку країн міграційного ризику[2]. Зазначений перелік закріплений у спільному наказі[3]Міністерства закордонних справ, Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки України, яким врегульовано порядок оформлення відповідних документів. Документ охоплює 70 держав, зокрема країни Азії та Африки: серед них Афганістан, Пакистан, Бангладеш, Нігерія, Ефіопія та інші.

Ініціатива зі спрощення ввезення іноземної робочої сили, що озвучена главою Офісу Президента Кирилом Будановим, виглядає як відповідь на структурний дефіцит кадрів в економіці України, що зростає. В умовах воєнного часу, міграційного відтоку та демографічного стиску внутрішній ринок праці об'єктивно не покриває потреби бізнесу, особливо у будівництві, логістиці, агросекторі та сфері послуг.

Згадана ініціатива викликала широку суспільну дискусію, особливо резонансною стала заява К. Буданова про залучення до ринку праці України мешканців Африки. 

З економічної точки зору, залучення трудових мігрантів – це класичний інструмент балансування ринку праці. Такий інструмент дозволяє стримувати зростання витрат роботодавців, запобігати перегріву заробітних плат у дефіцитних сегментах та підтримувати темпи відновлення економіки. При цьому ефект буде тим вищим, чим більш таргетованим/спрямованим виявиться механізм. Йдеться про те, щоб використовувати працю мігрантів у конкретних галузях та кваліфікаційних групах, а не у форматі широкого та неконтрольованого допуску.

         Теоретично ініціатива залучення мігрантів може спрацювати (не масово) але тільки при жорсткому інституційному налаштуванні. Без інституційного каркасу ефект буде слабким та конфліктним. Залучення мігрантів здатне частково пом’якшити дефіцит робочої сили та закрити окремі вакансії, однак водночас воно генерує комплекс взаємопов’язаних ризиків - економічних, інституційних і соціальних які мають багатошаровий характер:

Ключовий ризик - не в походженні мігрантів як такому, а в невідповідності між масштабом завдання та поточними можливостями держави управляти міграцією та інтеграцією. Без чіткої політики (квоти з кваліфікацій, контроль зайнятості, програми інтеграції, координація з ЄС) Україна ризикує отримати не вирішення проблеми дефіциту робочої сили, а посилення тіньової економіки, транзитних потоків та соціальної напруги.

Хоча слід сказати, що наразі дискусія щодо залучення іноземної робочої сили поки що виглядає безпредметною. Тому що теза «Україні не вистачає робочої сили, а тому треба її звідкись ззовні завозити» - далеко не така очевидна як здається на перший погляд. У цьому контексті слід враховувати кілька факторів.

По-перше, тема дефіциту трудових ресурсів – «роботодавці хочуть залучати іноземних працівників» - обговорюється вже понад двох років. Однак, як показали дослідження Центру Разумкова, подібні приклади поки що носять поодинокий і багато в чому пілотний характер[4]. Це вказує на розрив між декларативним попитом бізнесу та його фактичною реалізацією. Стримуючими чинниками виступають як інституційні бар'єри (складні та тривалі процедури легалізації зайнятості, високе транзакційне навантаження на роботодавця), так і економічна невизначеність, що знижує готовність компаній інвестувати у адаптацію іноземної робочої сили.

Додатково впливає відсутність сформованої інфраструктури інтеграції (житло, мовна підтримка, соціальний супровід), що підвищує витрати найму та утримання. В результаті інтерес бізнесу залишається латентним, не переходячи в масштабовану практику, що потребує цілеспрямованого втручання політики для зниження вхідних бар'єрів та інституціоналізації відповідних механізмів.

Другий аспект – у країні спостерігається початок локального колапсу зайнятості у сегменті малого бізнесу, який в Україні традиційно виконував роль основного роботодавця у малих містах та сільській місцевості. Удар по МАФам, посилення регулювання та податкового навантаження в умовах війни фактично звузили той сектор, який забезпечував низький поріг входу на ринок праці. У цій ситуації ключовий ризик - формування так званої «двоконтурної економіки», де буде мати місце формально регульований сектор з високим навантаженням і обмеженою зайнятістю, і тіньовий сектор, що зростає, як єдиний спосіб виживання для малого бізнесу та самозайнятих. На цьому фоні обговорення імпорту робочої сили виглядає інституційно неузгодженим. З одного боку, внутрішня незайнятість, з іншого боку - спроба закрити дефіцит через зовнішні джерела. Поточна ситуація - це не стільки криза праці, скільки криза локальної економічної екосистеми. Поки малий бізнес не відновлено як базового роботодавця, будь-які розмови про нестачу робочої сили виглядатимуть відірваними від реальності для значної частини країни.

Крім того, слід брати до уваги потребу забезпечення робочою сили після закінчення воєнних дій. На сьогодні неможливо сказати точно, скільки знадобиться працівників. Потреба в робочої сили в Україні багато в чому залежатиме від обсягу майбутніх інвестицій. За умови масштабного припливу капіталу та міжнародної допомоги різко зросте попит на працівників у будівництві, промисловості, енергетиці та інфраструктурних проектах, що може спричинити дефіцит кадрів та зростання зарплат. За помірних інвестицій відновлення буде поступовим, з упором на локальні ресурси, перекваліфікацію населення і повернення трудових мігрантів. За низького рівня інвестицій попит на робочу силу залишиться обмеженим, відновлення затягнеться, а частина населення продовжить шукати роботу за кордоном, посилюючи демографічні та економічні виклики.

Експерти звертають увагу також на той факт, що питання про завезення мігрантів може постати не скільки з економічних, скільки з політичних причин. Йдеться про те, що у процесі переговорів щодо вступу до Європейського Союзу ЄС теоретично може виставити Україні однією з умов вступу прийом мігрантів за затвердженими квотами. Слід зазначити, що теза про «квоти для України як умову вступу» не відповідає поточній правовій та політичній практиці Європейського Союзу. Механізми перерозподілу міграційного тягаря в ЄС, це внутрішні інструменти між державами-членами, причому навіть усередині союзу вони залишаються дискусійними і часто мають гнучкий, частково добровільний характер (альтернативи у вигляді фінансового внеску, операційної допомоги тощо). Поширити обов'язкові квоти на країну-кандидата як формальну «умову вступу» юридично складно: кандидат приєднується до acquis, але не несе до вступу тих самих обов'язків, що й члени, а примусовий «зовнішній» перерозподіл без згоди країни та самих людей суперечить чинним нормам. Тим не менш, більш м'які та реалістичні формати тиску/стимулювання можливі. У переговорному пакеті Україна може брати на себе розширені зобов'язання щодо реадмісії (прийом осіб, що повертаються), посилення прикордонного контролю, участі в пілотних схемах обробки заяв про захист або розміщення інфраструктури (центри розгляду, транзитні потужності) - в обмін на фінансування, доступ до фондів та просування по главах переговорів. Де-факто це може збільшувати міграційне навантаження і мати вигляд результату угоди з компенсаціями (зміст яких не завжди можуть бути озвучені публічно), а не одностороннього нав'язування.

Виходячи з цього ми схильні припустити, що масової інтеграції мігрантів очікувати не варто. З високою ймовірністю теоретично може сформуватися обмежена модель “тимчасових трудових коридорів” у якому приплив мігрантів можливий під конкретні проекти, з подальшим поверненням мігрантів на батьківщину. Це робоча схема, але яка не вирішує системні проблеми зайнятості у країні. Тобто імпорт робочої сили з Африки чи Азії до України може прижитися як вузькоспеціалізований інструмент закриття дефіциту в окремих секторах. Але як масова стратегія сьогодні він видається малореалістичним та ризикованим, особливо на тлі слабкого локального ринку праці. Без відновлення малого бізнесу та внутрішньої зайнятості залучення мігрантів сприйматиметься як економічно та соціально дисонуюче рішення.

До того ж Україна не є класичною країною тяжіння мігрантів, оскільки:

- рівень доходів нижче, ніж у ЄС, на який орієнтуються багато африканських або азіатських мігрантів;

-  є військовий ризик - критичний фактор для довгострокового закріплення;

- слабка інфраструктура інтеграції (мова, правовий статус, послуги адаптації);

- клімат і культурна дистанція - не вирішальні, але підвищують транзакційні витрати адаптації.

У результаті, як зазначалося, Україна для багатьох потенційних мігрантів може стати лише транзитною чи тимчасовою локацією, а не кінцевою точкою.

         У стратегічному розрізі міграційна політика України не має підмінювати розвиток внутрішнього людського капіталу. Імпорт робочої сили – це компенсаторний, а не базовий інструмент. Стійке рішення кадрового дефіциту лежить у поєднанні трьох напрямів: повернення українських вимушених мігрантів, підвищення продуктивності праці (включаючи автоматизацію) та інвестиції в освіту та перекваліфікацію (крім основної умови – завершення конфлікту в країні).

Критично важливо, щоб така політика була жорстко таргетована, а не універсальна. Її оптимальна конфігурація має передбачати:

• допуск іноземної робочої сили лише під конкретні проекти/контракти;
• пріоритетне право найму для громадян України;
• паралельні програми перекваліфікації та стимулювання внутрішньої зайнятості;
• регіональну координацію (зведення вакансій та безробітних).

Відносно успішна адаптація ймовірна насамперед у сегментах з хронічним дефіцитом та низькою еластичністю пропозиції праці, таких як будівництво та відновлення інфраструктури, агросектор (сезонні роботи), логістика чи складська обробка.

Окремої уваги потребує географія залучення. Співпраця з країнами Азії та Африки потенційно розширює пропозицію робочої сили, але потребує налагодження міждержавних угод, механізмів відбору, мовної та професійної адаптації. Без цього транзакційні витрати для бізнесу та держави можуть нівелювати очікуваний ефект.

[1]Кирило Буданов про світ, енергетику та економіку. Зустріч з бізнесом у CEO Club. https://www.youtube.com/watch?v=Cfbjk_lM13k

[2]Кирило Буданов про світ, енергетику та економіку. Зустріч з бізнесом у CEO Club

https://www.youtube.com/watch?v=Cfbjk_lM13k

[3]ВИМОГИ до організації роботи з оформлення віз для в'їзду в Україну і транзитного проїзду через її територію https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1432-17#n14

[4]Трудові ресурси для повоєнного відновлення: стан, проблеми, шляхи розв’язання. – Центр Разумкова, 2025. - https://razumkov.org.ua/images/2024/10/16/2024-Pyshchulina-TRUDJVI-RESURS-UKR-SAIT.pdf