Наступні президентські вибори в Росії мають відбутися лише в 2024 році, але вже зараз соціологи Всероссийского центра исследования общественного мнения (ВЦИОМ) і Центра политической конъюнктуры вирішили провести дослідження щодо іміджевих характеристик можливих кандидатів на цих виборах. Обидві дослідницькі організації небезпідставно вважають пов’язаними з Кремлем. Так, у серпні 2013 року директор ВЦИОМ Валерій Федоров заявив: “Наши основные заказчики — это Кремль и “Единая Россия”. Поэтому, конечно же, мы публикуем только то, что разрешить сделать гласностью заказчик исследования”.

Особливістю цих виборів буде те, що, згідно з чинним законодавством РФ, у них не зможе брати участь Путін. Але, тим не менш, ніхто не може гарантувати, що саме так і станеться. По-перше, законодавство можна змінити. До того ж, нещодавні заяви президента Білорусі Олександра Лукашенка свідчать, що російське керівництво намагається інтенсифікувати створення нової держави на основі наддержавного утворення — “Союзного государства” Росії та Білорусі. У разі створення нової держави Путін зможе все почати “з чистого листа”, тобто його попереднє перебування на посаді президента Росії мов би “не рахуватиметься”.

Оскільки нинішні уявлення про можливих учасників наступних президентських виборів досить невизначені, соціологи вирішили досліджувати не рівень популярності конкретних кандидатів, а те, який образ майбутнього російського лідера видається росіянам найпривабливішим. Для цього вони проаналізувати масові уявлення про ідеального політичного лідера через призму популярних образів кіногероїв. Можна припустити, що значною мірою актуалізація саме такої методики опитування була зумовлена “українським досвідом”, коли персонаж серіалу “Слуга народу” Голобородько “матеріалізувався” як президент Зеленський.

Під час дослідження, що проводилося наприкінці вересня-на початку жовтня 2019 року за репрезентативною щодо дорослого населення Росії вибіркою, зі списку 11 найпопулярніших героїв радянських та російських кінофільмів респондентам пропонувалося вибрати одного, який найбільшою мірою відповідає якостям політика та політичного лідера.

Як показали результати дослідження, перше місце серед кіноперсонажів посів Штірліц із телесеріалу “Семнадцать мгновений весны” (його назвали 20% респондентів). Як зазначають автори звіту, написаного фахівцями ВЦИОМ та Центра политической конъюнктуры, “розумний силовик (Штірліц) продовжує залишатися в російській масовій свідомості найстійкішим кінообразом з позитивними політичними конотаціями. Почасти це можна пояснити збереження затребуваністю якостей, які втілює герой В’ячеслава Тихонова. Частково лідерство Штірліца пояснюється роботою ЗМІ, які протягом останніх двадцяти років відтворювали зв’язок між Штірліцем і Путіним. Багато респондентів вибирають як главу держави Штірліца, тому що чинний російський президент має ті якості, які відповідають ідеальному політику/політичному лідерові. Відбулася своєрідна інверсія: якщо в 1999 році Путін видавався кращим кандидатом, оскільки був схожий на Штірліца, то в 2019 образ Штірліца залишається актуальним, тому що його реалізує найпопулярніший політик країни — Путін”.

Отже, на думку російських фахівців, коли респонденти називали Штірліца, то мали на увазі Путіна. Але в такому разі показник у 20% — не такий вже й високий. Можливо, це і є справжнім рівнем популярності російського президента? Водночас соціально-демографічні групи, які найчастіше обирають як “ідеального кандидата” Штірліца, ті ж само, що й на реальних виборах голосують за Путіна — найбільше таких серед людей старшого віку.

Взагалі ж намагання російської пропаганди асоціювати імідж Путіна з образом розвідника-нелегала зумовлена не лише “політичною доцільністю”, але й певним психологічним “пунктиком” самого Путіна, який дуже любить пов’язувати свою роботу в КДБ зі статусом розвідника.

У 2017 році Путін в одному з інтерв’ю, говорячи про свою роботу в КДБ, розповів, що вона була пов’язана з нелегальною розвідкою. За словами Путіна, нелегальні розвідники — це люди особливої якості, особливих переконань і складу характеру:

“Отказаться от своей текущей жизни, отказаться от своих близких, от родных и покинуть страну на многие-многие годы, посвятить свою жизнь служению Отечеству не каждый может. Это могут только избранные. Говорю это безо всякого преувеличения. Вот с таким подходом к делу, с таким подходом к стране, к своему народу живут сотрудники нелегальной разведки. Это уникальные люди”.

Насправді ж розвідником-нелегалом він ніколи не був. Єдиний період, коли він працював за кордоном у Німецькій Демократичній Республіці з 1985 до 1990 року, був пов’язаний з його роботою директором Дрезденського будинку дружби НДР-СРСР. Усім зрозуміло, що такі установи, офіційною функцією яких було здійснення культурних проєктів, очолювалися представниками КДБ (як їх тоді називали “искусстоведами в штатском”), справжня робота яких полягала в тому, щоб стежити за тими співробітниками таких “будинків дружби”, які дійсно мали стосунок до культури і традиційно розглядалися КДБ (як і діячі культури загалом) як “найменш благонадійні” громадяни.

Про жодний нелегальний статус Путіна йтися не могло, характер виконуваних ним функцій був добре відомий “німецьким товаришам”, які в 1989 році нагородили його бронзовою медаллю “За видатні заслуги перед Національною народною армією НДР”. І хоча результати своєї роботи в Німеччині сам Путін оцінює дуже позитивно лише тому, що як він говорив: “считалось нормальным, если во время работы в загранкомандировке было одно повышение в должности. Меня повышали дважды”, насправді ж про результативність його діяльності свідчить те, що в 1990 році й Німецька Демократична Республіка, й очолюваний Путіним “будинок дружби” припинили своє існування, а самому Путіну довелося повертатися до СРСР.

На другому місці опинився професор Преображенський із “Собачого серця” (його назвали 12% опитаних). Як зазначають російські аналітики, “зростання популярності професора Преображенського, насамперед у Москві, Санкт-Петербурзі і містах-мільйонниках, демонструє формування в суспільстві запиту на політика нового типу:

• успішна та навчена життям людина справи;
• він перебуває у ворожому соціальному оточенні;
• він підходить до цього оточення гостро критично;
• він демонструє розвинене почуття здорового глузду й іронії;
• він не боїться висловлювати свою думку відкрито, як і не приховує свого критичного ставлення до стану речей в країні.

“Посилення політичних конотацій кінообразу професора Преображенського можна пояснити наявністю в російському суспільстві значної групи виборців, яка незадоволена ситуацією в країні, готова критикувати те, що відбувається в Росії, але водночас адаптувалася до ситуації і не готова робити щось більше. Преображенський — аж ніяк не революціонер, а буркотун, резонер-конформіст, проте соціально успішний і відбувся професійно”, — зазначається в аналітичному звіті.

Тут, дійсно, ключовою фразою є “адаптувалася до ситуації”. Взагалі, такі люди, як професор Преображенський, навряд чи будуть претендувати на те, щоб стати політичними лідерами. І тому конкурентами чинній владі (попри свою “незадоволеність станом речей в країні”) не будуть.

Професора Преображенського найбільш позитивно сприймаються представники вікових груп від 45 до 59 років (19%) та 35–44 роки (18%), тоді як серед тих, кому 60 і більше років, лише 8%.

Але обидва ці кіногерої не є лідерами симпатій серед російської молоді. У віковій групі 18–24 роки Штірліца і професора Преображенського назвали лише по 4% респондентів, а у віковій групі 25–34 роки — 9% і 8% відповідно. У наймолодшій віковій групі (18–24 роки) лідерами симпатій стали Саша Білий (серіал “Бригада”) з 18% та Данило Багров (“Брат” та “Брат-2”) з 15%. Отже, найчастіше представники наймолодшої вікової групи вважають, що політичним лідером має бути людина, найбільш схожа на представника кримінального світу, які всі свої проблеми вирішує з допомогою вогнепальної зброї. Тобто, як і багато країн світу, Росію не оминула мода на “позасистемних політиків”, але й тут значною мірою проявилася “національна особливість”. Мабуть, ніде більше позасистемний політик так явно не асоціюється з образом представника криміналітету.

Тут спостерігається певна культурна традиція, яка тягнеться ще з радянських часів, коли ГУЛАГівська система пропустила крізь себе мільйони людей, значно посиливши домінування в духовній культурі росіян (як й інших народів тодішнього СРСР) кримінальної складової. У тогочасних умовах кримінальна субкультура була чи не єдиною альтернативою офіціозній культурі соціалізму, що обумовило, наприклад, сильний потяг до естетизації кримінального середовища навіть представниками інтелігенції, які не мали нічого спільного з кримінальним світом. Згадаймо хоча б схожі мотиви у творчості Володимира Висоцького — чи не найпопулярнішої та помітної особистості в радянській культурі 60–70-х років, чи створений Василем Шукшиним у фільмі “Калина красная” образ правдошукача-рецидивіста Єгора Прокудіна. Внаслідок цього криміналізована культура набула іміджу культури народної, правдивої, тобто пройнятою “правдою життя”, на відміну від брехливого офіціозу та патетики “соціалістичного реалізму”. А представники кримінального світу сприймалися значно краще, ніж, наприклад, представники владної бюрократії.

Тому не дивно, що з часів перебудови, коли “соціалістична культура” остаточно здала свої позиції, криміналізована культура стала на пострадянському просторі практично домінуючою. Ідеться не лише про твори мистецтва, а загалом про спосіб мислення, світосприйняття, характерний для представників цього суспільства, включно з соціальною елітою. Найбільшою мірою це проявилося в 90-ті роки, які в Україні та Росії часто називають “темним десятиліттям”.

Як показують результати дослідження, у цьому аспекті ситуація в Росії порівняно з 90-ми роками мало змінилася. Найвиразнішою альтернативою чинній політичній еліті, насамперед в очах молоді, знову виступають люди, які асоціюються з кримінальним світом, або здатні діяти насильницькими методами, які в Росії часто сприймаються як виправдані. І це стосується не лише кіногероїв, але й реальних особистостей. Так, для військовослужбовця Раміля Шамсутдінова, який нещодавно розстріляв вісьмох співслужбовців у російській військовій частині, ініціативна група підтримки зібрала 220 тисяч рублів для оплати послуг адвоката. Багато хто в Росії вважає його не злочинцем, а жертвою армійської системи. Важко пригадати, в якій ще країні публічно збиралися значні кошти на підтримку людини, яка здійснила масове вбивство.

З іншого боку, якщо персонаж, подібний до Саші Білого, дійсно виступатиме на майбутніх президентських виборах у Росії як альтернативний кандидат, це може бути використане владою для мобілізації підтримки провладного кандидата (знову таки — бажано силовика), щоб не допустити до влади “представника криміналу”.

Джерело: