У Радянському Союзі так і не видали повне зібрання творів Карла Маркса та Фрідріха Енгельса (на відміну від повної багатотомної збірки Володимира Леніна). Хоча, здавалося б, де як не в СРСР повинні були опублікувати все, що вийшло з-під пера цих двох класиків марксизму. Причина насамперед криється в серії статей Маркса “Викриття дипломатичної історії XVIII століття”, які він із 1856 до 1857 року опублікував в британських газетах “Вільна преса Шеффілда” (The Sheffield Free Press) та “Вільна преса” (The Free Press).
У 1899 році донька Маркса Елеонора видала ці статті як окрему книгу під назвою “Таємна дипломатична історія XVIII століття”. Хоча російський переклад був підготований ще в 50-ті роки минулого століття, вперше він був виданий лише в роки перебудови — у 1989 році, коли вже практично не функціонувала система радянської цензури — у кількох числах журналу “Вопросы истории”. Причина заборони на публікацію — вкрай невтішні відгуки про Росію і її правителів, а також політику імперської експансії Росії.
Як писав російський історик та політичний діяч періоду перебудови Юрій Афанасьєв, цю роботу не публікували, бо в ній Маркс “вторгся в святая святых нашей самобытности: заговорил о сомнительной нравственности и неприглядной природе княжеской власти на Руси, высказал своё мнение о причинах возвышения Москвы”.
Як випливає з назви роботи, у ній Маркс розглядав дипломатичні відносини Англії та Росії у XVIII столітті, але заразом поставив собі за завдання зрозуміти історичні витоки особливого стилю російської політики. Він писав: “щоб зрозуміти певну історичну епоху, ми повинні вийти за її межі і порівняти її з іншими історичними періодами”, тому “доречно буде зробити кілька попередніх зауважень щодо загальної історії російської політики”.
Тобто Маркс намагався дослідити витоки формування російського політичного менталітету і, певною мірою, коріння російського менталітету загалом. Він приходить до висновку, що це коріння потрібно шукати не в Київській Русі, на спадкоємство якої претендували російські можновладці та офіційні історики, а в періоді, коли Московія перебувала під ярмом Золотої Орди:
“Не сувора слава норманської доби, а криваве болото монгольського рабства було колискою Московії, а сучасна Росія є нічим іншим, як трансформацією останньої. Татарське ярмо тривало з 1237 до 1462 року — більше, ніж два століття; ярмо, яке не лише гнітило, але й принижувало та виснажувало саму душу народу, що став його жертвою. <…> Щоб підтримувати міжусобиці серед російських князів та домогтися їхньої рабської покори, монголи відновили високе становище великого князя. Змагання між російських князів за цей титул були <…> огидною боротьбою, боротьбою рабів, головною зброєю яких були наклепи і які були завжди готові клепати доноси один на одного своїм жорстоким повелителям; вони сперечалися через престол, який прийшов до занепаду, і який вони могли посісти лише ставши грабіжниками та батьковбивцями, з руками, повними золота та заплямованими закипілою кров’ю; престол, на який вони не наважувалися зійти без низькопоклонства, а утримати могли лише, стоячи навколішки, принижуючись та тремтячи під ятаганом татарина, завжди готового повергнути собі до ніг ці рабські корони разом із головами, які вони увінчували. І саме в цій ганебній боротьбі московська лінія князів кінець кінцем перемогла.
Політика московського князя Івана Калити полягала ось у чому: граючи роль жалюгідної маріонетки хана, заручитися його прихильністю, щоб потім обернути його проти суперників-князів і проти своїх підданців. Щоб досягти цієї мети, він мав утертися в довіру до татар, цинічно підлещуючись, часто наїжджаючи до Золотої Орди, уклінно сватаючись до монгольських князівен, демонструючи безмежну відданість інтересам хана, не цураючись будь-яких засобів для виконання його наказів, доносячи на власних родичів, поєднуючи в собі роль татарського ката, лакузи і старшого раба. Він забивав баки ханові, постійно викриваючи таємні змови. Як тільки тверська лінія виявляла схильність до національної незалежності, він поспішав в Орду, щоб донести про це. Щойно йому чинили опір, як він просив допомоги у татар, щоби це придушити. <…> Він переконав хана призначити його збирачем данини з усіх російських уділів. Щойно він був призначений на цю посаду, то почав вимагати гроші облудним шляхом. Ті багатства, які він накопичував, погрожуючи ім’ям татар, Калита використовував, щоб підкупити їх самих”.
Про вплив панування Золотої Орди писав і російський філософ Петро Чаадаєв (саме той, кому Олександр Пушкін присвятив відомі рядки: “Товарищ, верь: взойдет она, Звезда пленительного счастья, Россия вспрянет ото сна, И на обломках самовластья Напишут наши имена!”.
Унаслідок цього панування, на думку Чаадаєва, у російського народу сформувалося “полное равнодушие к природе той власти, которая им управляет. Установленная власть всегда для нас священна. <…> Русский народ ничего другого никогда и не способен усматривать во власти, кроме родительского авторитета, применяемого с большей или меньшей суровостью, и только. Всякий государь, каков бы он ни был, для него — батюшка <…> Наличие рабства, в том виде, в каком оно у нас создалось, продолжает все омрачать, все осквернять и все развращать в нашем отечестве. Никто не может избежать рокового его действия, и менее всего, быть может, сам государь. С колыбели он окружен людьми, которые владеют себе подобными, или же теми, отцы которых были сами рабами, и дыхание рабства проникает сквозь все поры его существа”.
Здавалося б, досить нищівна критика такого порядку речей, але, як це не парадоксально, Чаадаєв вбачає в наслідках панування Зотої Орди для Росії більше позитвиного, ніж шкоди: “Как оно ни было ужасно, оно принесло нам больше пользы, чем вреда. Вместо того чтобы разрушать народность, оно только помогало ей развиться и созреть. Именно татарское иго приучило нас ко всем возможным формам повиновения, оно сделало возможным и знаменитые царствования Иоанна III и Иоанна IV, царствования, во время которых упрочилось наше могущество и завершилось наше политическое воспитание, во время которых с таким блеском проявились благочестивые добродетели наших предков; то же владычество облегчило задачу Петра Великого и имело, быть может, больше влияния, чем это принято думать, на образование характера этого исполина.
Европа нам завидует, и уверен, что если б лучше нас знала, если б видела, как благоденствуем у себя дома, то еще пуще стала бы завидовать, но из этого не следует, чтоб нам должно было оставить о ней попечение. Вражда ее не должна нас лишать нашего высокого призвания спасти порядок, возвратить народам покой, научить их повиноваться властям так, как мы сами им повинуемся, одним словом, внести в мир, преданный безначалию, наше спасительное начало . <…> Если б мы не занимались Европой, то нас бы не было в Венгрии, то мятеж не был бы укрощен, то Венгрия не была бы у ног русского царя”.
Прагнення “привчити народи до порядку” проявилося у нав’язливому прагненні Росії знищити демократичний та республіканський устрій в сусідніх державах. Маркс пише:
“Варто зауважити, яких виняткових зусиль завжди докладала Московія так само, як тепер докладає сучасна Росія, щоб знищити держави з народовладдям. Новгород та його колонії були першими. Його традиції, політика та прагнення були настільки протилежні тим, які має сучасна Росія, що остання змогла забезпечити своє існування лише на його руїнах. Далі була козацька республіка (тут Маркс має на увазі Україну), а наприкінці Польща. Щоб зрозуміти, чому Росія ліквідувала Польщу, потрібно зрозуміти, чому саме вона розправилася з незалежним Новгородом, розправа з яким тривала від 1478 до 1528 року.
Між політикою Івана ІІІ та політикою сучасної Росії існує не подібність, а тотожність — це засвідчить проста заміна імен і дат. Іван ІІІ лише вдосконалив традиційну політику Московії, заповідану Іваном І Калитою. Іван Калита, монгольський раб, досяг величі, використовуючи силу найбільшого ворога — татар, проти своїх менш небезпечних ворогів — руських князів. Він не міг використовувати силу татар інакше, ніж як під вигаданими приводами. Змушений приховувати від своїх господарів силу, якою він насправді володів, Іван повинен був водночас засліплювати своїх підданців владою, якої не мав. Щоби вирішити проблему, він мав системно використовувати весь набір хитрощів, вироблених в умовах найпринизливішого рабства, і застосовувати з упертою терплячістю раба. Відкрита сила могла лише інтригою увійти до системи хабарництва і прихованої узурпації. Він не міг напасти, не давши перед цим отрути. Своєї мети він навчився досягти двозначними діями. Зазіхати на чуже, використовуючи ворожі сили, послаблювати ці сили самим актом їхнього використання і, нарешті, знищити за допомогою засобів, створених ними самими, — така політика Івана Калити була зумовлена своєрідним характером як панівної, так і поневоленої раси. Така сама політика і Петра Великого, і сучасної Росії.
Петро Великий є справжнім творцем сучасної російської політики, а став ним, лише позбавивши давній московітський метод загарбання його місцевого характеру і відкинувши все, що випадково домішалося до нього, взявши лише його квінтесенцію, узагальнивши його мету та розширивши його масштаби: став прагнути необмеженої влади замість того, щоб усувати лише наявні її обмеження. Він перетворив Московію на сучасну Росію завдяки тому, що надав її системі широти, а не завдяки приєднанню до неї кількох чужих територій”.
Отже, констатує Маркс, “Страшна й огидна школа монгольського рабства виховала й зростила Московію, яка набула сили лише завдяки тому, що стала віртуозом у вмінні навчати, як бути рабом. Навіть після свого звільнення Московія далі грала свою традиційну роль раба, що став паном. Зрештою Петро Великий поєднав політичне мистецтво монгольського раба з гордими прагненнями монгольського володаря, якому Чингізхан заповідав здійснити свій план завоювати увесь світ”.
Стосовно марксового зауваження про “заміну імен і дат” — замініть в останньому абзаці “Петра Великого” на “Путіна”, і нічого не зміниться.
У Маркса, мабуть, були особливі причини недолюблювати Росію з її ментальними традиціями, зважаючи на ту роль, яку Росія зіграє в дискредитації марксистських ідей. Цілком імовірно, що історична доля марксистської теорії виявилася б щасливішою, якби її не взяла на озброєння російська політична еліта. У результаті ця ідеологія стала лише ширмою, за якою ховався той самий політичний режим і політичні практики, які існували в Росії з часів Івана Калити. І так само проявлялося прагнення навчити інші народи “повиноваться властям так, как мы сами им повинуемся”.
Чи не цим, зокрема, було обумовлене знищення у 1968 році спроби побудови в Чехословаччині “соціалізму з людським обличчям”, оскільки “людське обличчя” явно суперечить “духовним скрєпам” російського політичного менталітету. І чи не це мав на увазі вищецитований Чаадаєв, якому приписують також такі слова:
“Иногда мне кажется, что Россия предназначена всему миру, чтобы показать всему миру, как не надо жить и что не надо делать”.
Джерело:
