Нещодавно колишній протоієрей РПЦ Андрій Кураєв (позбавлений сану московським єпархіальним судом) заявив, що в Росії не існує жодної соціальної групи, якій був би вигідний напад Росії на Україну, а пошук причин агресії Росії ускладнюється «питанням лікарської таємниці стосовно одного пацієнта», явно натякаючи «на зрозуміло на кого».

Тобто питання мотивації агресії Росії проти України знову упирається в проблему раціональності-ірраціональності дій російського політичного керівництва. Американський соціолог Льюїс Козер, який вважається класиком конфліктології, писав про необхідність розрізняти конфлiкт як засiб досягнення певного результату i конфлiкт як самоцiль.

Конфлiкти першого типу він називає реалiстичними, вони можуть бути замiненi деяким iншим типом взаємодiї, якщо конфлiкт буде розцiнений як неадекватний засiб одержання бажаного результату. Конфлікти другого типу він називав нереалiстичними, вони породжуються не конкуруючими дiями сторiн при досягненні чітко усвідомлюваного результату, а необхiднiстю «зняття напруги щонайменше в однiєї з них».

Частіше «зняття напруги» як причина нереалістичного конфлiкту характерне для мiжособових конфлiктiв, тодi як на макросоцiальному рiвнi пiдставою для таких конфлiктiв служать, як правило, несумiснiсть iдеологiчних доктрин, якими керуються рiзнi соцiальнi групи чи держави, а також свiдомий пошук чи формування лiдерами щонайменше однiєї групи образу ворога з iншої групи (чи держави) для iнтеграцiї своїх прихильникiв.

Можна погодитися з Кураєвим, що оскільки жодної раціональної вигоди жодна соціальна груп в Росії від цього конфлікту не отримує, то маємо справу саме з нераціональним конфліктом, ірраціональною ідеологічно вмотивованою агресією з боку Росії. Яким же чином Росія дійшла до цього і чи дійсно причина, як говорить Кураєв, в «клінічному випадку однієї людини».

До середини 2000-х Росія використовувала стосовно України переважно політику так званої «м’якої сили», використовуючи економічні та інформаційно-пропагандистські важелі впливу. Хоча, звичайно, час від часу вдаючись до суто силових акцій, як, наприклад, під час конфлікту довкола острова Тузла.

Цей вплив полегшувався тим, що й ментально Україна, яка тільки-но вийшла із того ж «совка», що й Росія, від неї мало відрізнялася.

Порівнюючи процеси, що відбувалися в українському та російському суспільствах, українська соціологиня Ольга Куценко зазначала, що до кінця 90-х років соціальні та економічні процеси в Україні та Росії відбувалися подібним чином, «з невеликим лагом запізнення для України». Однак, на її думку, після 2000-го року суспільні процеси в Україні та Росії стали розвиватися з помітними відмінностями.

У Росії у 2000-х роках структурна дуальність, що утверджувалася у формі олігархо-адміністративно-державного капіталізму «стала або стає цілком прийнятною для переважної частини суспільства і функціонуючих еліт… На цій основі в Росії розгорнувся активний процес консолідації правлячих еліт і суспільства, відхід від демократії…, мобілізація національно-імперської самосвідомості. В Україні з’явилися інші соціально значимі зміни соціальної тканини суспільства. І насамперед зміни, пов’язані з соціальною і громадянською свідомістю, ідентичністю».

Ольга Куценко констатувала такі зміни в Україні у 2000-х роках:

• Посилення української громадянської ідентичності і сприйняття України як своєї Батьківщини;
• Все більш настійливо про свої інтереси почали заявляти підприємці, висоокоосвічені фахівці;
• В середовищі великого бізнесу зростало невдоволення залежністю від політичної кон’юнктури, високими «податками» за лояльність з боку влади;

Зростало соціальне протистояння по лініях конкуруючих еліт, класів, що формувалися в середовищах малого і середнього бізнесу, висококваліфікованих професіоналів, великого бізнесу, і з іншого боку, пануючих структур, які прагнули контролювати їх діяльність; протистояння загалом громадськості, фактично відстороненої від ресурсів впливу, і влади.

Зазначені вище лінії соціального протистояння стали чинниками революційних подій 2004 і 2013–2014 років. Ці події наочно показали, що ментально, політично і геополітично Україна віддаляється від Росії. І Росії нічого запропонувати українському суспільству із того, що могло б зробити її образ привабливим для українців.

Чи залишалася після 2014 року якась раціональна складова в планах Росії стосовно України? Політична стратегія Росії стосовно України після 2014 року полягала в тому, щоб виснажити Україну через постійно підживлюваний Росією конфлікт з так званими «ДНР-ЛНР» і на фоні цього конфлікту привести до влади так звану «партію миру», тобто «Опозиційну платформу — За життя».

Але президентські і парламентські вибори 2019 року показали, що цим надіям не судилося збутися, остаточно ж вони були розбиті нисхідною динамікою рівня електоральної підтримки зазначеної партії протягом останнього року. Отже, єдиною раціональною реакцією на такий перебіг подій була б відмова (хоча б тимчасова) від планів «приєднання України».

Але саме тут і включився чинник «особистості Путіна», про який говорив Кураєв, тобто його виховане під час служби в КДБ переконання в тому, що будь-які проблеми можна вирішити силовими методами. При цьому застосування цих «силових методів» стало певним ідеолого-політчиним фетишем і засобом консолідації російського суспільства. 

Агресія проти України зробила образ Росії в Україні та у світі настільки непривабливим, що говорити про якусь «інтеграцію» України та Росії вже не можна, хіба що про знищення більшості українців. Тобто «спіраль ірраціональності» в діях Росії з кожним днем конфлікту закручується все більше, підключаючи в тому числі мотиви помсти українцям (як, наприклад, за потоплений крейсер «Москва») та заклики офіційного оголошення війни Україні замість «спеціальної операції».

Ще більше ста років тому німецький соціолог Георг Зiммель писав: чим менше конфлiкт служить просто засобом досягнення мети, тим бiльше вiн стає самоцiллю, тим вiн гострiший. А Люьїс Козер зазначав, що чим бiльш жорсткою є соціальна система, яка задіяна у конфлікті (така як тоталітарна система сучасної Росії), тим вища ймовірність того, що конфлiкт виявиться нереалiстичним.

Виходячи з цього, потрібно зробити висновок, в умовах, коли Росія вже не має раціональних цілей і раціональної стратегії у війні проти України, будь-які переговори з нею стосовно завершення війни не здатні принести результат, оскільки переговори грунтуються на раціональному усвідомленні сторонами своїх цілей, а у випадку Росії воно відсутнє.

Джерело: