У романі італійського письменника й філософа Умберто Еко “Ім’я троянди”, побудованому як детектив-розслідування серії убивств у середньовічному монастирі, наприкінці виявляється, що всі ці вбивства здійснює старий сліпий монах Хорхе з однією метою — приховати від людства єдиний примірник другої книги “Поетики” Арістотеля, в якій давньогрецький філософ розглядає людську схильність до сміху як добру, чисту силу. Хорхе вважає себе захисником віри та порядку й вбачає шкідливість цієї книги в тому, що з неї “багато розпусних умів могли б зробити висновок, що саме сміх — мета людини. Сміх тимчасово звільнює простолюдина від страху. Однак закон, — на думку Хорхе, — може бути утвердженим лише за допомогою страху… А з цієї книги могла б вилетіти люциферіанська іскра, яка вчинила б у світі нову пожежу; і сміх стверджував би себе як новий спосіб знищувати страх. А на що перетворимося ми, гріховні істоти, без страху, можливо, найкориснішого з Божих дарів?.. Ця книга, в якій стверджується, що комедія, сатира й мім – сильнодіючі ліки, здатні очистити від пристрастей через висміювання недоліку, пороку, слабкості, могла би підштовхнути до спроби, диявольськи перевертаючи все на світі, поборювати те, що є вищим, піднесеним, через прийняття того, що внизу”.
І сміх, дійсно, здавна був ворогом порядку, особливо якщо цей порядок не влаштовував значну частину суспільства. Сміх був здатен знищувати політичні системи й ідеології, які охороняли армія, поліція та секретні служби та які, здавалося б, знищити ніщо не може. Політична система Радянського Союзу була знищена політичними анекдотами, серед яких зустрічалися справжні шедеври. Вони розкривали справжнє ставлення людей до радянських порядків, “лучшего из всех людей” Володимира Леніна, до радянських політичних лідерів, до комуністичної ідеології. Політичні анекдоти створювали тіньову, “підпільну” громадську думку, яка з часом все більше й більше витісняла “офіційну” громадську думку, а коли ця “тіньова” громадська думка стала домінувати, СРСР настав остаточний кінець. “Дисидентська” спрямованість сміхової культури проявлялася не лише в анекдотах, але й у деяких офіційно дозволених творах. Так, однією з найпопулярніших в СРСР була дилогія Іллі Ільфа та Євгена Петрова “Дванадцять стільців” і “Золоте теля”, де в сатиричній формі зображувалися радянські реалії, а дрібний шахрай Остап Бендер, що мріяв втекти з СРСР до Ріо-де-Жанейро (тоді як інші нібито мріяли про побудову комунізму), викликав симпатію і співчуття.
Сміхова культура несла гуманне начало, вона дозволяла дивитися на офіційні ідеологічні доктрини й владу з точки зору звичайної людини, її світобачення та інтересів. Сміх і в сучасному світі залишається найгіршим ворогом політичних ідеологій, особливо тоді, коли ці ідеології використовуються для прикриття корисливих інтересів, які з проголошуваними ідеологічними гаслами не мають нічого спільного.
Пострадянські політики, подібно до своїх комуністичних попередників, також навчилися використовувати ідеології (хоча вже й не комуністичні) як “ідеології прикриття”, і саме сміх, скепсис та іронія найкраще справлялися з викриттям дій і намірів цих політиків та клали кінець політичній кар’єрі багатьох із них. До останнього часу (особливо у 90-ті роки) громадяни України цілком серйозно сприймали ідейно-політичну боротьбу між різними політичними таборами, періодично підтримуючи на виборах один із них, хоча й все частіше керуючись принципом “меншого зла”. Однак, із часом скепсис по відношенню до представників усіх політичних таборів набув такого поширення, що всі без винятку представники політичного істеблішменту, незалежно від політичної орієнтації почали викликати відразу у “маленьких українців”.
Унаслідок цього український політикум все частіше сприймався громадянами через призму сміхової культури, яка опускала “великих державних діячів” на рівень дрібних особистостей, яким властиві жадібність, дурість, обмеженість, заздрісність. “Десакралізація” політиків через сміхову культуру — універсальне явище, а аж ніяк не українська особливість. Навіть, в РФ, де, щоправда, політичні жарти вже переважно витіснені до YouTube, ще не визначилися, що робити з тим же Максимом Галкіним, який малює на своїх концертах образ Путіна, “дещо відмінний” від того образу, які створюють офіційно російські масмедії, і заявляє, що після перемоги Зеленського на виборах в Україні на нього (тобто на Галкіна) в Росії почали дивися зовсім інакше.
В Україні ж вплив сміхової культури на політику набув такого масштабу, що призвів до “революції блазнів”, як інколи зображують прихід до влади Володимира Зеленського. З точки зору культурної архетипіки — це є відтворенням відомої традиції сатурналій та виборів “короля дурнів”, які перевертали суспільний устрій догори дриґом. Звичайно, сатурналії тривали лише кілька днів, а не п’ятирічну каденцію.
Власне антипатики Зеленського саме так і сприймають його перебування при владі — як політичні сатурналії, які повинні швидко закінчитися. Зеленський та його політичне оточення, звісно ж, з такими прогнозами не згодні. Але перед ними стоїть складне завдання — у який спосіб сміхову культуру, на хвилі якої вони прийшли до влади, можна перетворити на політичну й управлінську культуру. І тут у них виникають справжні проблеми. Виявляється, що ця “нова” політична й управлінська культура до болі нагадує стару. Тобто як би не висміювався раніше старий політикум, у нового політикуму немає уявлень про те, як можна діяти інакше, опинившись при владі. Тому головна небезпека “блазнів” не в тому, що вони сприймаються кимось “клоунами”, а в тому, що вони все більшою мірою стають “серйозними людьми”.
У цьому, до речі, відмінність у сприйнятті масовою свідомістю Зеленського та його політичного оточення. Соціологічне опитування, проведене у липні цього року Центром Разумкова та Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва, показало, що найчастіше респонденти погоджуються, що президент Володимир Зеленський є чесною і порядною людиною (так вважають 50% опитаних), але про більшість членів його політичної команди цього не можна сказати (із цим згодні 73% наших співвітчизників). І причина тут значною мірою у тому, що Зеленський все ще сприймається масової свідомістю як представник сміхової культури, а от його політичне оточення такої аври не має — це вже переважно “серйозні люди” зі всіма наслідками.
А імідж “серйозного політика” в Україні досі звучить як політичний вирок. Так, усіх “політичних мастодонтів”, які мешкають на політичному Олімпі вже багато років, незалежно від їхньої політичної орієнтації негативно сприймає переважна більшість українців, навіть більшість жителів тих регіонів, на підтримку яких вони насамперед розраховують. Тому коли політичні опоненти називають Зеленського “клоуном”, масова свідомість усе ще сприймає це частіше як позитив, ніж негатив. Але для Зеленського все ж таки буде мати критично важливе значення — суспільство сміятиметься разом із ним, чи над ним.
Джерело:
