Цікава тенденція спостерігається протягом останніх місяців у ставленні до європейських політиків — ті, хто протягом останніх років втрачав підтримку й популярність, почали нарощувати авторитет у суспільстві. Так, Ангела Меркель, політична партія якої за останні роки на місцевих виборах втрачала голоси, отримала, згідно з квітневим опитуванням Forschungsgruppe Wahlen, схвалення від 79% опитаних громадян, що на 11% більше березневого показника, а в січні діяльність канцлера підтримували лише 53% німців.
За результатами опитування Ifop Fiducial, у березні 46% французів позитивно оцінили дії президента Франції Емманюеля Макрона — порівняно з попереднім місяцем його підтримка зросла на 13%. Рівень підтримки британського прем’єр-міністра Бориса Джонсона в березні, за даними опитування Ipsos, зріс до 52%, що на 5,5% вище, ніж у лютому. Зросла підтримка громадянами прем’єра Італії Джузеппе Конте: за даними опитування, яке нещодавно проводилося на замовлення газети La Repubblica, Конте отримав найвищий рейтинг схвалення (71%) серед своїх колег, що перебували на цій посаді за останні 10 років.
Це дозволяє припускати, що причиною зростання популярності політиків стала, як це не могло б здаватися парадоксальним, пандемія коронавірусу, з якою кожен із них з тим чи іншим успіхом намагається боротися. Ще раз підтвердилося давно відкрита закономірність — під час зовнішньої загрози суспільство згуртовується і починає активніше підтримувати ті соціальні інститути, які покликані втілювати це суспільне єднання, тобто в даному разі тих, хто очолює виконавчу владу.
Однак, як бачимо, зростання рівня суспільного схвалення не однакове у різних політиків. Найменше це торкнулося Бориса Джонсона, стратегія дій якого на початку розгортання епідемії була оцінена як неадекватна й помилкова, і ці помилки в подальшому він мусив в авральному порядку виправляти. Урешті, хоча б якось йому вдалося врятувати свою репутацію. Можливо, відносно висока його підтримка частково зумовлена й тим, що він сам перехворів на коронавірус, адже жалість і співчуття (зокрема й до політиків) ще ніхто не скасовував.
Тобто, пандемія дає шанси політикам здобути більшу підтримку суспільства, проте ця підтримка не забезпечується “автоматично”, і багато що залежить від їхніх власних дій.
Якою ж є ситуація в Україні?
Для тих, хто стежить за політичним життям в Україні, уже давно стало аксіомою, що всі українські президенти після перемоги на виборах переживають “медовий місяць” своєї популярності, але потім (до когось раніше, а до когось пізніше) ставлення до них незмінно стає все гірше. Аналогічні очікування були (і залишаються) щодо зміни ставлення громадян до Володимира Зеленського. Хоча термін “медовий місяць” є не зовсім точним. Пік популярності президента може припадати не на перший місяць після інавгурації, а дещо пізніше. У випадку з Володимиром Зеленським найвищих показників рівень довіри до нього, досягав не відразу після виборів, а у вересні 2019 року, коли час проведення опитування збігся з широкомасштабним обміном полоненими та утриманими особами з Росією та “Д/ЛНР” — на той час йому довіряли 77%, тоді як у червні 2019 року, через кілька тижнів після принесення присяги президента — “лише” 70%. Уже після вересня спостерігався досить стійкий тренд зниження довіри, який тривав до лютого, коли частка тих, хто йому довіряє, знизилася до 52%.
Але опитування, що проводилося Центром Разумкова наприкінці квітня 2020 року*, зафіксувало, що крива на графіку довіри, який прямувала донизу, все ж змінила напрям і досягла позначки 57%. Однак, як бачимо, зростання показників Володимира Зеленського порівняно з лютим є невисоким — на 5% — на рівні “не зовсім успішного” Бориса Джонсона. Що, однак, все ж є не найгіршим із можливих результатів.
До того ж, насторожує те, що позитивний баланс довіри до Зеленського (йому довіряють на 20% більше респондентів, ніж не довіряють) поєднується з переважаючою недовірою до його політичного оточення й інших органів влади. Так, не довіряють уряду 57% респондентів, Верховній Раді — 66%, а міністерству охорони здоров’я, яке несе безпосередню відповідальність за боротьбу з епідемією — 63%.
Можна сказати, що Зеленський у масовій свідомості залишається дистанційованим від українського політикуму, до якого в українців традиційно негативне ставлення, і це значною мірою допомагає йому підтримувати позитивний імідж. Те, що йому не слід остаточно “зливатися” з його політичним оточенням, схоже, усвідомлює і Зеленський. Значною мірою саме цим і зумовлене прагнення постійно “перетасовувати” свою політичну команду (включаючи і спроби призначити на якусь із керівних посад відомого своїм нонконформізмом Міхеїла Саакашвілі).
Однак, суто “іміджеві” та “політтехнологічні” кроки ще ніколи не рятували жодного з українських президентів. Врешті-решт, українські виборці уміють досить прискіпливо оцінювати реальні дії президентів (хоча, можливо, варто також навчитися ретельно оцінювати тих політиків ще на тій стадії, коли вони є лише кандидатами на президентську посаду).
Жодна помилка влади (особливо якщо це значно більше, ніж помилка) не залишається непоміченою. Постійне накопичення таких “проколів” врешті призводить до того, що, здавалося б, якась дрібна подія стає причиною так званого “тригер-ефекту”, тобто спричинює наслідки, значно масштабніші за саму подію, оскільки вона набуває символічного значення.
27 квітня у програмі “Наші гроші” був показаний сюжет про ресторан “Велюр”, пов’язаний із народним депутатом, заступником голови депутатської фракції політичної партії “Слуга народу” Миколою Тищенком, де йшлося про те, що цей ресторан працює, попри вимоги карантину. Відразу цей раніше мало кому відомий заклад громадського харчування став загальнонаціональним мемом, асоційованим із відомим Орвеллівським принципом “Усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших”. Це створило мотивацію для протестів підприємців та дій мерів великих міст, які вимагали послаблення умов карантину саме через недотримання принципу справедливості при його реалізації.
Тобто порушення справедливості тут зіграло більшу роль, ніж невдоволення збитками, спричиненими карантином, чи нездатність далі терпіти незручності й обмеження. Загалом людина здатна терпіти практично безмежно, але лише в тому разі, якщо бачить у цьому сенс. Як тільки відчуття такого сенсу зникає, терпіння відразу закінчується.
Те, що влада відразу заговорила про послаблення карантину, свідчить: вона відчула, що настрої у суспільстві змінюються і потрібно якось реагувати. Інша справа, наскільки в подальшому чутливою виявиться влада, особливо якщо йтиметься вже не про мінливі настрої, а про запити суспільства й суспільні потреби, які не можна ігнорувати тим, хто цю владу сподівається зберегти.
*Дослідження проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 24 до 29 квітня 2020 року методом телефонного інтерв’ю на основі випадкової вибірки номерів мобільних і стаціонарних телефонів. Було опитано 2056 респондентів віком від 18 років у всіх регіонах України, за винятком Криму й окупованих територій Донецької та Луганської областей за вибіркою, що репрезентує доросле населення за основними соціально-демографічними показниками. Теоретична похибка вибірки (без врахування дизайн-ефекту) не перевищує 2,3% з імовірністю 0,95. Дослідження проведене в межах проєкту Центру Разумкова, що здійснюється за підтримки Представництва Фонду Ганса Зайделя в Україні.
Джерело:
