Вважається, що в сучасному суспільстві домінують ідеї розвитку та змін. Однак, реальність суперечить цьому уявленню — тенденції модернізації протистоїть досить потужна консервативна течія.

Австрійський та американський соціолог Альфред Шюц писав про “особливість повсякденної свідомості, що змушує нас вірити в непорушність існуючого порядку на підставі того, що “так було завжди” — люди переконані, що за ніччю настане ранок, вони поснідають, відведуть до школи дітей, а самі підуть на роботу, наприкінці дня повернуться додому, повечеряють і підуть спати, щоб завтра почати все по новому колу. Добре було б, якби люди вірили в незмінність лише тих речей і ситуацій, які їм подобаються. Але досить часто вони також переконані в тому, що незмінним залишиться й те, що їм не до вподоби — лише тому, що так було і раніше. Навіть якщо ми невдоволені реальністю, ми все ж якось призвичаїлися до неї і, принаймні, знаємо, як поводитися у звичних умовах. Що буде, якщо ці умови зміняться — ніхто достеменно не знає. Тому в людському суспільстві та людській свідомості постійно йде боротьба між прагненням до змін і страхом перед змінами, намаганням уберегтися від можливих ризиків, які цими змінами приносяться.

Очевидним також є те, що люди перебувають не в однаковому становищі — у когось більше підстав вважати його благополучним чи хоча б прийнятним, у когось — менше. Окрім того, різні люди мають різний людський капітал (інтелект, здоров’я, знання), який дозволяє їм не лише більш чи менш пристосовуватися до нових умов, але й самим творити ці нові суспільні умови та новий стан суспільства. Ті, хто володіє таким людським капіталом (так званий креативний клас) є рушійною силою змін; ті, хто не володіє — належать до соціальних аутсайдерів, які перебувають у невигідному становищі зараз, але й у разі значних соціальних потрясінь мають шанси втратити навіть те, що мають. Тому головним супротивником змін стає парадоксальний союз тих, хто може втратити своє привілейоване становище, і тих, кому втрачати нібито нічого, але неясного майбутнього вони бояться значно більше, ніж безрадісного сьогодення.

У Російській імперії на початку ХХ століття саме ці соціальні прошарки стали соціальною базою так званої “Чорної сотні” — руху, спрямованого проти будь-якої лібералізації суспільного життя (політичним втіленням цього руху був створений консервативними колами “Союз русского народа”). Тодішній Голова Ради міністрів Російської імперії Сергій Вітте (що, однак, представляв ліберальні кола тодішньої російської політичної еліти) характеризував цю партію як “партію дикого й боягузливого відчаю”:

“Она зиждется не на разуме и благородстве, а на страстях. Большинство ее вожаков — политические проходимцы, люди грязные по мыслям и чувствам, не имеют ни одной жизнеспособной и честной политической идеи и все свои усилия направляют на разжигание самых низких страстей дикой, темной толпы. Партия эта, находясь под крылами двухглавого орла, может произвести ужасные погромы и потрясения, но ничего, кроме отрицательного, создать не может. Она представляет собою дикий нигилистический патриотизм, питаемый ложью, клеветою и обманом. Эта партия есть партия дикого и трусливого отчаяния, но не содержит в себе мужественного и прозорливого созидания. Она состоит из темной, дикой массы, вожаков — политических негодяев и тайных соучастников из придворных и различных, преимущественно титулованных дворян, все благополучие которых связано с бесправием народа, лозунг которых “не мы для народа, а народ для нашего чрева” <…> Большинство из правых <…> — все это такие негодяи, которые под видом защиты консервативных принципов, под видом защиты самодержавия государя и русских начал исключительно преследуют свои личные выгоды и в своих действиях не стесняются ничем, идут даже на убийства и на всякие подлости”.

Терор і залякування для боротьби із соціальними змінами покликані породити у тих, хто на ці зміни сподівається, так званий синдром набутої безпорадності, коли людям не подобається стан речей у суспільстві, але вони згодні терпіти його тому, що вважають марними будь-які спроби його змінити.

Саме для закріплення відчуття безпорадності громадян влада використовує механізми примусу, демонстративно караючи тих, хто проти такої влади виступає. З часом така безпорадність закріплюється вже на рівні сформованих у свідомості світоглядних установок — “філософії безпорадності” — коли безправ’я, несправедливість і неможливість їх подолати сприймаються як “закон життя”, до якого потрібно пристосуватися.

Уявлення про “вічність і незмінність” існуючих режимів — основа консервативних ідеологій, на яких вони базуються. Голова Державної Думи Росії В’ячеслав Володін заявив: “Після Путіна буде Путін. Усе, що після президента Путіна відбуватиметься, буде відбуватися за тими лекалами, які він заклав”. Отже, якщо високопосадовці Росії допускають існування “вічного Путіна” навіть після фізичної смерті останнього, тим паче вони не можуть допустити передачі влади комусь іншому, поки Путін подаватиме хоч якісь ознаки життя. І все це відбуватиметься саме так, як перебачав Вітте: “под видом защиты консервативных принципов, под видом защиты самодержавия государя и русских начал”.

Ситуація в Білорусі подібна до російської тим, що там теж спостерігається прагнення до “вічного владарювання”, однак тамтешньому режиму менше пощастило з народом: далися взнаки його формування (принаймні, до XVII–XVIIІ століть) дещо в інших політичних традиціях, ніж ті, що свого часу склалися в Московському царстві. Однак, Лукашенко щиро не може зрозуміти — чому протягом 26 років для його режиму одноосібної влади не виникало особливих проблем, а тут “народец” ніби з ланцюга зірвався. Щиро кажучи, політичні аналітики це також часто не в змозі пояснити. Багато хто в Україні навіть намагається трактувати події в Білорусі як чергову “багатоходовочку” Путіна, який хоче в такий спосіб поставити Лукашенка в цілковиту залежність від Росії. Але в такому разі це та мета, яка не виправдовує засоби: вже сам факт широкого народного протестного руху в “ментально близькій” (з точки зору російських ідеологів) країні — аж занадто поганий приклад для самої Росії. Не кажучи вже про те, що сам по собі цей рух веде до зростання білоруської національної самосвідомості (що також до планів Росії не входить). Мабуть, все ж таки головна причина в тому, що більш як за двадцять років у Білорусі сформувалося нове покоління, яке не поділяє почуття ностальгії за радянським укладом, на якій завжди будувалася соціальна мітологія лукашенківського політичного режиму. А раз так, то зникає і сенс існування цього режиму для громадян Білорусі, точніше, для найбільш соціально-активної частини. І Лукашенку нема на кого більше опертися, окрім як на “партию дикого и трусливого отчаяния” в особі білоруського ЗМОПу.

Ситуація ж в Україні характерна тим, що в громадській думці запит на модернізацію практично завжди був домінантним, тому керівні політичні еліти просто вимушені були декларувати ідеологеми змін і реформ — згадаймо передвиборчі слогани Народного Руху (“Потрібні зміни!”), Порошенка (“Жити по-новому!”), Зеленського (“Зробимо їх разом!”) — проте ці ідеологеми або не втілюються в реальні дії, або часто втілюються в такий спосіб, що це більше схоже на спробу їх імітації (якщо не дискредитації). Значною мірою тому, що представники української панівної еліти нібито ідеологічно протиставлені своїм російським і білоруським колегам, проте ментально все ще досить близькі. І очікувати на те, що цей менталітет швидко зміниться, не доводиться. Тому якщо громадянам дійсно хочеться позитивних змін, вони повинні намагатися просувати їх самі.

Джерело: