Історична міфологія та власна інтерпретація історії стала одним з улюблених прийомів Путіна для обґрунтування своєї політики. Починаючи з версій убивства опального до Івана Грозного митрополита Філіпа, коли Путін почав «захищати честь» керівника опричнини Малюти Скуратова, очевидно, як колишній КДБіст, вбачаючи в ньому «колегу по цеху» (що ще раз доводить, що «колишніх» КДБістів не буває). Усупереч загальноприйнятій серед істориків версії, що Малюта задушив митрополита, російський президент висунув свою: «Вторая версия простая, что он его не убивал и не проезжал, а если проезжал, то проехал мимо», — заявив він, очевидно, на основі вивчених ним джерел, раніше невідомих.
Рівно рік тому Путін опублікував свою програмну статтю «Об историческом единстве русских и украинцев», яка стала теоретичним обґрунтуванням агресії Росії проти України, що почалася через вісім місяців після публікації статті. Головна її теза: «Никакого украинского народа не было, нет и быть не может» (це лише вигадка польської еліти, австор-угорської влади і більшовиків): «В среде польской элиты и некоторой части малороссийской интеллигенции возникали и укреплялись представления об отдельном от русского украинском народе. Исторической основы здесь не было и не могло быть. … С конца XIX века австро-венгерские власти подхватили эту тему — в противовес как польскому национальному движению, так и москвофильским настроениям в Галиции….Именно советская национальная политика — вместо большой русской нации, триединого народа, состоявшего из великороссов, малороссов и белорусов, — закрепила на государственном уровне положение о трёх отдельных славянских народах: русском, украинском и белорусском».
Здавалося б, це може бути просто певною «слабкістю» дійсно не дуже сильної розумом людини. Однак, він діє цілком у рамках російської традиції історичної міфотворчості, коли псевдоісторичні концепції створюються під конкретні політичні запити.
У зв’язку з цим можна згадати низку історичних публікацій, що з’явилися у Радянському Союзі наприкінці сорокових-на початку п’ятдесятих років минулого століття. Після депортації кримських татар із Криму виникла необхідність в «історичному обґрунтуванні» цієї злочинної акції.
У зв’язку з цим сплила на поверхню підзабута на той час концепція російського істирика Дмитра Іловайського, який ототожнював слов’ян із скіфами. Робився висновок, що слов’яни сформувалися в Криму як автохтонне населення на основі попередніх скіфо-сарматських культур. У другій половині 1940-х років. археологічні роботи у Криму щедро фінансувалися радянською владою, до них були залучено найкращих фахівців, перед якими ставилося завдання довести слов’янський або російський історичний пріоритет у Криму.
У ті роки у популярній літературі можна було зустріти твердження про те, що кримські землі спочатку належали слов’янам та їх «предкам-скіфам», що кримські татари протиправно привласнили собі споконвіку російські землі і що тільки росіяни мають незаперечні історичні права на Крим, як на свою територію.
Апофеозу ця кампанія набула у творчості російського радянського письменника Олександра Югова. Він посилався на вчених, які нібито довели, що скіфи, кіммерійці, таври та споріднені з ними племена були безперечно «праросійськими». Особливе захоплення в нього викликав Ломоносов, який, як відомо, вважав слов’ян нащадками троянців.
Югов також хотів «відсунути в давнину російську народність». Ставлячи запитання, коли взагалі росіяни з’явилися у Причорномор’ї та в Криму, він безапеляційно наполягав на тому, що це трапилося ще до Троянської війни, тобто у XVІ—XIII ст. до нашої ери. Посилаючись на візантійські джерела (Лев Диякон та інші), він писав, що Ахіллес є «уродженим тавроскіфом з Приазов’я» (вищезгаданий історик Дмитро Іловайський відносив Ахіллеса напряму до слов’ян). Це змушувало Югова відчувати гордість за російський народ, чий славний син став героєм безсмертної поеми Гомера і який тим самим виявлявся учасником формування античної середземноморської культури: «Ми, «народ Рос», були творцями середземноморської культури поряд із греками». Він наполягав на прямій спадковості Київської Русі від Скіфського царства у Криму. Вигляд стародавніх скіфів, відтворений радянським антропологом Михайлом Герасимовим, нагадував йому «горде, але в той час же час по-юначому довірливе обличчя кримського слов’янина».
На його переконання, росіяни були споконвічним населенням Криму, де греки, римляни, готи, генуезці, татари, турки з’явилися набагато пізніше. Крім росіян, автор погоджувався вважати лише давніх греків “культурним населенням”, але всі інші були для нього варварами, здатними лише грабувати Крим та руйнувати спадщину «давньоруської тавроскіфської культури».
Хоча багато радянських істориків намагалися вказувати на недолугість написаного Юговим, однак його твори багаторазово видавалися в Радянському Союзі (при тому, що все, що видавалося в СРСР, проходило перевірку на відповідність офіційній ідеологічній доктрині).
Звичайно, творення історичних міфів (у тому числі не рахуючись з історичними фактами) — це універсальне явище, і тією чи іншою мірою цим «грішать» практично всі народи. Але в Росії традиція історичної міфотворчості, схоже, набула таких масштабів, що можна у відомій російській приказці «закон — что дышло…», слово «закон» замінити «історією».
При написанні цієї статті використані матеріали книги Віктора Шнірельмана «Арийский миф в современном мире» (Москва: Новое литературное обозрение, 2015. — Том. 1).
Джерело:
