Homo rashisticus. У 2017 році у Росії «Фонд Гайдара» ініціював дискусію, присвячену «100-річчю homo sovieticus», анонсувавши її такою преамбулою: «Из проектов, которые планировали большевики — создание новой экономики, социальной структуры, политической системы и воспитание нового человека — первые три рухнули, а вот проект «советский человек» оказался, судя по всему, удачным».

Тут важливо відзначити, що «Фонд Гайдара» розділив проєкт «створення нової людини» і проєкт «homo sovieticus». Отже, фактично, було визнано, що homo sovieticus зовсім не був тією «новою людиною», яка виникла вже в більшовицьку епоху, а термін homo sovieticus позначає щось інше.

Російський соціолог Юрій Левада виокремив такі головні риси homo sovieticus:

• Навіяне їй і сприйняте нею переконання про власну винятковість, принципову відмінність від типової людини інших часів та соціальних систем. Це переконання ґрунтувалося як на апеляції до марксистського лексикону «класової» відособленості, так і на ідеї споконвічного протистояння Росії і всього іншого світу;
• Державно-патерналістська орієнтація: радянська людина не мислить себе поза всеосяжною державною структурою;
• Ієрархічність: готовність прийняти наявний соціальний порядок і політичний режим;
• Імперський характер.

Як бачимо, дуже мало в рисах цього homo sovieticus пов’язано власне з комуністичними ідеями, а, скоріше, з традиційними рисами ментальності, що сформувалися ще за часів Російської імперії і Московського царства. Загалом, більшість цих характеристик (крім хіба що «класової відособленості») можна віднести і до пересічного жителя сьогоднішньої Росії.

Але, разом з тим, порівняно з радянським періодом, із ментальністю росіян сталися певні зміни, і не в кращий бік. Олексій Левінсон, керівник відділу соціокультурних досліджень російського Левада-центру, вважає, що пострадянську ментальність від радянської відрізняє «заряд цинизма, который советскому человеку, в общем, был не свойственен, там другие механизмы работали».

Стосовно того, що цинізм не був властивий для homo sovieticus, то тут з російським соціологом не можна погодитися. Цинізм був широко поширеним в СРСР, але тоді обов’язковою вимогою було приховування аморальності під ширмою «благих намірів». Як відомо, такі класики комуністичної ідеології як Володимир Ленін і Йосип Сталін досить скептично ставилися до загальнолюдських норм моралі, вважаючи моральним «усе, що служить руйнуванню старого експлуататорського суспільства».

Певною мірою XXII з’їзд КПРС, який прийняв Програму КПРС, намагався «виправити» позицію Леніна-Сталіна, включивши до Програми «Моральний кодекс будівника комунізму», де, зокрема був пункт про «гуманні відносини та взаємну повагу між людьми. Людина людині друг, товариш і брат». Включення цього пункту можна було вважати досягненням групи радянських інтелектуалів періоду «відлиги», що мали певний вплив на вище партійне керівництво й прагнули на хвилі критики сталінізму «гуманізувати» офіційну радянську доктрину.

Але так само як включення до тексту Програми положення про побудову комунізму за 20 років ще не означало, що це можна буде здійснити, так само й внесення гуманізму до Морального кодексу ще не означало його реалізацію. Насамперед тому, що моральність стає дієвим принципом життєдіяльності людини лише за умови, якщо сприймається нею не як кимось встановлене правило, а якщо моральні принципи отримують для неї особистий сенс, що пронизує сенс її життя. В іншому разі моральні імперативи залишаться для людини чимось чужорідним, певною умовністю, яку потрібно виконувати лише про людське око.

Комуністична ідеологія (у тому вигляді, як вона практикувалася в СРСР) розглядала людину не як ціль, а як засіб досягнення «світлого майбутнього». Тому в межах такого світобачення було цілком виправданим, наприклад, покласти тисячі життів задля чергового «будівництва сторіччя» (на кшталт Біломоро-Балтійського каналу). Тут комуністична ідеологія стояла на позиції, протилежній тій, яку Імануїл Кант встановив у своєму категоричному імперативі: «Дій так, щоб завжди ставитися до людей і до себе також — як до мети, і ніколи — лише як до засобу».

Оскільки принципи кожної ідеології проєктуються її адептами на власну повсякденну діяльність, то така ідеологія спонукала радянську людину розглядати інших людей як засіб, зокрема й для досягнення власних цілей. Не можна сказати, що всі в СРСР керувалися цими правилами, але ті, хто ними керувалися, мали потужну «світоглядну підтримку», тому такий тип особистості був у тому суспільстві домінантним. Власне, саме він і може вважатися homo sovieticus, який пережив крах радянської системи і трансформувався у homo rashisticus.

Але з крахом комуністичної ідеології відпала необхідність і звичка прикривати цинізм облудними гаслами, і цей цинізм поліз у всі щілини: радянська людина, яку комуністична пропаганда зображувала на голову вищою в моральному відношенні від інших представників людства, при першій же нагоді починала красти та брати хабарі, водночас вважаючи таку поведінку єдино можливою і виправданою.

Далі Олексій Левінсон, описуючи пострядянську російську ментальність, говорить:  «Нынешнее движение к фундаментализму (в СССР были лишь его зачатки) обещает стать некой базой для общественного существования».

І дійсно, на зміну «прогресистській» ідеологічній риториці радянських часів прийшла ідеологія «відновлення устоїв» і протиставлення її «прогресистському» (що вбачається як недолік) Заходу. Тобто від Заходу Росія готова приймати плоди технічного прогресу, але нічого з «так званих європейських цінностей», які в Росії трактуються як зло.

Це поєднує Росію з нацистською Німеччиною, яка намагалася поєднувати технічний прогрес з консервативною мораллю і шукала моральні зразки для наслідування в архаїчних суспільствах на кшталт Спарти, суспільний устрій якої нацисти намагалися копіювати. Але, на відміну від Росії, нацисти все ж намагалися досягати технічного прогресу власними силами, а не через придбання готових іноземних технологій.

Росія готова використовувати західні технології, побутову техніку, автомобілі, зовнішні атрибути благополучного життя, обмінюючи їх переважно на сировину. Але при цьому позиціонує себе як «духовно вище суспільство», оточене з усіх сторін ворогами, які намагаються його знищити саме через власну «духовну нижчість».

Тобто аксіома про те, що Захід хоче знищити Росію, залишається незмінною з часів СРСР, але якщо Радянський Союз нібито хотіли знищити через те, що він «найпрогресивніший», то Росію — за те, що тримається за традиційні «духовні скрепи».

Як зазначає російський політолог, професор Вищої школи економіки Марк Урнов:

«советское и постсоветское общество сохраняет одну очень характерную черту — мощнейшее тяготение к великодержавности и к пафосу носителя некоторых ценностей, которые должны спасти и облагородить все человечество. Эта великодержавность мощно разлита по всем когортам — и возрастным, и всем другим. Еще раз сошлюсь на наше студенческое исследование (порівняльне опитування американських та російських студентів. — М. М.): «В прошлом мы, конечно, жили хуже, чем на Западе, — говорят наши студенты. — Сегодня не так, конечно, погано, как в прошлом, но чуть-чуть похуже. А в будущем мы будем жить на порядок лучше остальных», — почему-то уверены они.

Причем эта уверенность непонятным образом сочетается со значительно большим беспокойством наших студентов, чем, скажем, американских, перспективой крушения человеческой цивилизации и перспективой мировой термоядерной войны. Вот как одновременно можно значительно больше бояться крушения цивилизации вообще и верить в то, что у нас все будет лучше, чем у всех остальных — это мне непонятно.

Не говоря уже о том, что в роли этого носителя чего-то лучшего мы очень отличаемся от остальных ощущением, что находимся в кольце врагов, которые хотят нас сожрать. А на вопрос, чем мы лучше остальных, помимо того, что будем в будущем жить замечательно, часто следует ответ: «Мы большие».

«Мы большие» — это такая мощная неотъемлемая характеристика нашего качества. Если ты большой — значит, ты замечательный. И именно на эту характеристику направлены происки врагов.Они хотят нас развалить, чтобы мы стали маленькими. Они хотят разграбить наши природные ресурсы, ну и все в том же духе…»

Якщо homo sovieticus вважали, що діяльність їхньої країни спрямована на те, щоб зробити громадян інших країн щасливішими, то homo rashisticus, які прийшли їм на зміну, таку мету вже вважали б дивною і незрозумілою. Оточуючий світ сприймається переважно в двох аспектах: як його можна використати в своїх інтересах і як йому можна відомстити на його «ворожість» до всього російського. Ідея ворожості оточуючого світу до Росії є виправданням будь-яких злочинів проти всього того, що не є російським. Що ми і спостерігаємо в Україні.

Під час цієї війни російський парламент декриміналізував статтю за мародерство — якщо раніше за нього можна було сісти на кілька років в тюрму, то зараз це взагалі не карається російським законом. А в російських поштових відділеннях, що знаходяться біля кордону з Україною, після скандалу з публікацією відео про відправку російськими військовими награбованого в Україні майна, відключили камери спостереження.

Тобто, російська влада винайшла для своїх громадян в новий вид «соціального ліфту» — піди в армію і ми зможеш грабувати сусідні країни. Отже, повертається і легітимізується ще одна архаїчна соціальна практика, яка вважалася подоланою моральним прогресом людства — війна заради грабунку і збагачення. А саме прагнення знищити результати морального прогресу людської цивілізації є однією з ознак нацизму.

Отже, homo rashisticus, що продукується російською суспільно-політичною системою, з кожним роком все більш виразно морально деградує навіть порівняно з homo sovieticus. І поки що не проглядаються перспективи того, що цей процес може бути зупинений. Навіть сценарій денацифікації на кшталт тієї, яка була проведена в Німеччині після Другої світової війни, виглядає мало реалістичним, зважаючи на те, що нацисти були при владі в Німеччині дванадцять років, а характер homo rashisticus формувався протягом багатьох сторічь.

Джерело: