Нещодавно група з вісімнадцяти німецьких політиків та інтелектуалів звернулися до уряду Німеччини з відкритим листом, зміст якого зводиться до примушення України капітулювати у війні з Росією. Це звернення є реакцією на більш поширені вимоги німецької громадськості щодо надання урядом Німеччині Україні важкого озброєння.
Текст звернення зводиться до того, що існує потреба задовольнити «законні інтереси безпеки Росії» і що «Україна все одно програє, тому її треба примусити капітулювати», оскільки «незважаючи на повідомлення про успіхи української армії, вона значно поступається російській і має мало шансів виграти цю війну».
Попри те, що серед авторів звернення заявлені «інтелектуали», вони виступають із взаємовиключними, нелогічними тезами. Адже, якщо, на їхню думку, «українська армія значно поступається російській», тоді яку загрозу вона може становити «законним інтересам безпеки Росії»?
Склад підписантів (зокрема, серед них два екс-депутати Бундестагу від проросійської партії «Ліві»), дозволяє здогадуватися, хто саме «стимулював» появу цього звернення. Але хотілося б звернути увагу на інше — що становить основу аргументації його авторів. Україну потрібно змусити припинити опір лише тому, що, на їхню думку, «російська армія сильніша за українську», тобто слід прийняти військову перевагу агресора як факт, що відбувся, а тому «закономірний» і «справедливий».
Подібні уявлення дозволяють зняти багато моральних проблем для стороннього спостерігача чужих негараздів: необхідність співпереживати та співчувати іншим, надавати їм допомогу, а також знімає власну відповідальність за те, що відбувається як з іншими людьми, так і з іншими народами. Як писав Франсуа де Ларошфуко, «усі ми володіємо достатньою часткою християнського терпіння, щоб переносити страждання інших людей».
Подібне застосовування «гіпотези справедливого світу» насамперед стосується інших людей, а не самого себе. Стосовно себе частіше користуються тим, що соціальні психологи називають «егоїстичним упередженням», наприклад, коли люди схильні пояснювати власні успіхи своїми здібностями та зусиллями, але невдачі — впливом зовнішніх, незалежних від них обставин.
Застосування «гіпотези справедливого світу» задля обґрунтування байдужого ставлення до страждань інших людей становить світоглядну основу цинізму, яку Альбер Камю називав «вічною спокусою», проти якої він безперестанно вимушений вести виснажливу боротьбу.
Парадокс полягає в тому, що саме ті люди, які приймають за істину «гіпотезу справедливого світу», і роблять його несправедливим своєю бездіяльністю і хронічною готовністю її виправдовувати до тих пір, поки вона не торкнеться їх особисто.
Ті, хто виходить зі сприйняття «несправедливості світу», намагаються по мірі сил з нею боротися, тим самим роблячи його справедливішим. Гекатомби, подібні до тієї, що сьогодні відбуваються в Україні, призводять до краху уявлень про справедливість світу. А отже, неодмінно спонукатимуть до пошуку шляхів її утвердження.
Джерело:
