Комуністична ідеологія традиційно трактується як “інтернаціоналістська”, насамперед через концепцію пролетарського інтернаціоналізму, що підкреслює єдність інтересів трудящих класів різних країн. Відповідно до неї, пригноблені класи (пролетарі) різних національностей мають спільну мету, а саме повалення влади експлуататорів у всіх країнах. Тому, як писав свого часу В. Ленін:”У пролетаріату немає вітчизни”.
Насправді ж, у соцiалiстичних країнах, незважаючи на офiцiйну iнтернацiоналiстську доктрину, реальна полiтика призвела до напруженостi у міжетнічних відносинах (іноді прихованої, а іноді очевидної та гострої). Важко назвати “інтернаціоналістською” політику, за якої здійснювалися етнічні чистки та депортації цілих народів, так само як і державна політика асиміляції національних меншин. Прихильники комуністичної ідеології або взагалі заперечують такі факти, або пояснюють це “викривленням ідей марксизму-ленінізму у сфері національної політики”.
Чи насправді (навіть у “чистому вигляді”) марксистська ідеологія є наскільки “інтернаціоналістською”, як її позиціонують її прихильники? Розглянемо один приклад — ставлення Ф. Енгельса до слов’ян, викладене у цього роботі “Революція і контрреволюція в Німеччині”.
Говорячи про слов’ян і їх взаємини з німцями у Східній Європі, Ф. Енгельс підкреслює відсталість перших і цивілізаторську місію других: “З часів Карла Великого німці докладали найбільш непохитні, найбільш наполегливі зусилля до того, щоб завоювати, колонізувати, чи щонайменше, цивілізувати Схід Європи… Слов’яни, зокрема, західні слов’яни — поляки і чехи, — переважно землероби; торгівлю і промисловість вони ніколи особливо не шанували. Внаслідок цього із зростанням населення і виникненням міст виробництво всіх промислових товарів потрапило в цих країнах до рук німецьких іммігрантів… Те ж само було, хоча і меншою мірою, на всьому Сході Європи…Значення німецького елемента у прикордонних слов’янських областях … ще більше посилилося, коли виявилася необхідність ввозити з Німеччини майже всі елементи духовної культури. Слідом за німецьким купцем та ремісником на слов’янській землі осіли німецький пастор, німецький шкільний учитель, німецький вчений”.
Оскільки німецька нація, згідно з Енгельсом, є носієм прогресу, то будь-який політичний рух слов’ян проти германізації, на його думку, є реакційним. Так, ведучи мову про панславізм, Фрідріх Енгельс писав: “Якимось чином в кабінетах кількох слов’янських істориків-дилетантів виник цей безглуздий, антиісторичний рух, що поставив собі за мету ні багато, ні мало, як підкорити цивілізований Захід варварському Сходу, місто — селу, торгівлю, промисловість, духовну культуру — примітивному землеробству слов’ян-кріпаків… Слід, однак, зазначити, до честі поляків, що вони ніколи серйозно не попадалися на цю панславістську вудочку”.
Відсталість слов’ян, згідно з Енгельсом, обумовлює неможливість для більшості західнослов’янських народів самостійного державного існування, а лише під державною опікою німецької нації: “Якщо вся територія на схід від Ельби та Заале дійсно колись була зайнята групою споріднених слов’янських народів, то цей факт свідчить лише про історичну тенденцію і разом з тим про фізичну та інтелектуальну здатність німецькою нації до підкорення, поглинання та асиміляції своїх старовинних східних сусідів; вона свідчить також про те, що ця тенденція до поглинання з боку німців завжди складала і все ще складає один з найбільш могутніх засобів, за допомогою якого цивілізація Західної Європи поширювалася на Сході нашого континенту, що ця тенденція перестане діяти лише тоді, коли процес германізації досягне кордонів великих, згуртованих, не роздрібнених на частини націй, здатних вести самостійне національне існування, як угорці і певною мірою поляки, і що, як наслідок, природна та неминуча доля тих помираючих націй полягає в тому, щоб дати завершитися цьому процесу розкладу та поглинання більш сильними сусідами”.
Про чехів Фрідріх Енгельс пише так: “Помираюча чеська національність — помираюча, судячи за всіма відомими з історії останніх чотирьох сторіч фактах, — у 1848 році зробила останнє зусилля повернути собі свою колишню життєздатність, і крах цієї спроби повинен … довести, що Богемія може в подальшому існувати лише як складова частина Німеччини, навіть якби частина її жителів протягом кількох століть все ще продовжувала розмовляти не німецькою мовою”.
Як бачимо, ставлення до західних слов’ян у Енгельса мало чим відрізняється від ставлення до них ідеологів німецького націонал-соціалізму, а цитата про те, що “Богемія може існувати лише як складова частина Німеччини”, взагалі могла б прикрасити фасад урядового будинку створеного Гітлером “Протекторату Богемії та Моравії”.
Позиція Фрідріха Енгельса є показовим прикладом того, як “інтернаціоналістська” та “прогресивістська” риторика може використовуватися для обґрунтування суто націоналістичної (точніше, шовіністичної) позиції: достатньо лише одну націю проголосити “носієм прогресу”, а інші — втіленням реакції.
У Радянському Союзі пішли саме таким шляхом, тільки от німці вже були віднесені до “реакційних” народів, і тому разом з “реаційними” фінами, кримськими татарами, чеченцями, турками-месхетинцями тощо, опинилися в малопристосованих для життя мiсцевостях, а їх оселi зайнятi представниками бiльш “прогресивних” народiв.
Уявлення про “прогресивні” та “реакційні” народи можуть зберігатися в масовій свідомості і в посткомуністичні часи, створюючи базу для міжетнічних конфліктів. Певною мірою міфологема сучасної російської пропаганди, яка зображує українців як “мазепинців”, “петлюрівців” та “бандерівців” є відголоском та логічним продовженням міфологеми про “прогресивні” та “реакційні” народи.
