Соціологічні дослідження, що проводилися наприкінці 90-х років минулого століття, демонстрували цікавий факт — більшість прихильників комуністичної ідеології в Україні не поділяли головні її тези. Так, лише 28% прихильників комуністичних ідей вірили в можливість побудови комуністичного суспільства (тоді як 52% з-поміж них у це не вірили), лише 40% підтримали б повернення до централізованого планування економіки. Тоді як більшість (54%) симпатиків комуністів підтримали б об’єднання України та Росії в єдину державу[1]. Прихильники комуністів та соціалістів частіше за прихильників інших політичних течій виступали за поширення в суспільстві впливу православ’я (очевидно, розглядаючи його як засіб протистояння «західному впливу»).
Тобто підтримка комуністів частиною українського суспільства ґрунтувалася зовсім не на комуністичних ідеях, а на проросійських орієнтаціях. Так, 53% опитаних в Україні тоді відповіли, що для успішного розвитку українського суспільства важливим є єднання схiднослов’янських держав — України, Росії та Білорусі, хоча ще більше (59%) назвали орієнтацію на зближення з західноєвропейськими країнами. Та й, власне, наприкінці 90-х років протистояння «Росія-Захід» ще тільки намічалося, тому не дивно, що хтось в Україні міг орієнтувалися одночасно і на Захід, і на Росію.
Радянська ностальгія часто ґрунтувалася не стільки на прагненні частини громадян «повернути все, як було раніше», скільки на тузі за безповоротно втраченою молодістю, коли «і трава була зеленішою, і небо голубішим». І загалом, попри поширеність, ця ностальгія мала «політично неагресивний» характер. Разом з тим, вона використовувалася російськими політтехнологами і політтехнологами українських партій проросійської спрямованості (часто це були одні й ті самі люди) при розробці виборчих кампаній цих політичних сил і вселяла надію у російських політиків, що з часом ці настрої призведуть до повернення України до «рідної російської гавані».
Певною мірою ці сподівання справдилися на президентських виборах 2010 року, коли розчарування в «помаранчевій команді» Ющенка відкрило дорогу до влади підтримуваному Кремлем Віктору Януковичу. Кремлівські ідеологи називали це результатом «розчарування прозахідним курсом» Віктора Ющенка. Але причина була в тому, що якраз такий «курс» для українських виборців залишився малопомітним, оскільки реальних реформ за час каденції Ющенка в країні не відбулося. Та й про «команду» не можна говорити, оскільки ця каденція запам’яталася насамперед протистоянням президента з прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, яка негативно позначилася на політичних рейтингах обох цих політиків, але найбільшою мірою — саме на рейтингу Ющенка.
При цьому прозахідні орієнтації в Україні нікуди не зникли, з чим повинно було рахуватися і оточення Януковича, у тому числі й продовжуючи розробку Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Чим закінчилася спроба підписати цю Угоду наприкінці 2013 року і відмова від її підписання під тиском Кремля, загальновідомо — розстрілами протестувальників, вимушеною втечею Януковича та окупацією Криму і частини Донецького регіону.
Для прихильників «російського світу» події 2013–2014 років були віховими в плані зміни ідеологічної парадигми — від радянської ностальгії до відкритого російського націоналізму. Цей процес почався трохи раніше, коли Партія регіонів, використовуючи проросійські гасла і порушивши «монополію» комуністів на проросійський електорат, почала витісняти Комуністичну партію України з її електорального поля. Виборці, які раніше голосували за КПУ, з легкістю перейшли до підтримки Партії регіонів, створену тими самими олігархами, проти яких раніше вели нещадну риторику комуністи. Та й самі комуністи не дуже пручалися, і після приходу до влади Януковича офіційно увійшли до пропрезидентської парламентської коаліції. Події 2014 року взагалі виштовхнули Компартію України з політичної арени: і необхідності, і можливості камуфлювати проросійські орієнтації під ліві ідеї вже не було.
З іншого боку, ця зміна ідеологічної парадигми поряд з відверто ворожою стосовно України політикою Росії значно зменшила кількість проросійських симпатиків в Україні, розпочала процес їх маргіналізації і, відповідно, сприяла зростанню прозахідних орієнтацій (включаючи підтримку громадянами вступу України до ЄС та НАТО).
У подальшому офіційна ідеологія в Росії еволюціонувала від націоналізму до відвертого нацизму: ідеї моральної вищості російської нації (яка «спирається на консервативні духовні традиції») над «загниваючим Заходом», право на «життєвий простір» (який істотно ширший, ніж територія, населена росіянами), заперечення існування українців та білорусів як окремих народів. Німецькі нацисти так само заперечували право на окреме існування інших германських народів (таких, наприклад, як данці чи норвежці, трактуючи їх лише як «відгалуження» великої германської нації). Можна навести також і «культ національного лідера», придушення політичної опозиції, мілітаризм, який пронизує усі сфери суспільного життя — від економіки до культури і освіти.
Однак, однією з особливостей сучасного російського нацизму є його «символічна прив’язка» до радянської ностальгії: червоних прапорів, радянських назв вулиць, пам’ятників Леніну (ці пам’ятники, попри звинувачення Путіна в тому, що «саме Ленін створив Україну», росіяни везуть і встановлюють в деяких окупованих українських містах). І, звичайно, до культу Перемоги.
Проте, в Росії цей культ зазнав значної трансформації. Як пише американський дослідник Євген Добренко, за часів Сталіна міф про Перемогу над фашизмом став легітимізуючим чинником для радянського режиму: «Оскільки фашизм був абсолютним вселенським злом, його переможець виявлявся полюсом абсолютного добра, що надавало радянському режиму не лише внутрішню легітимність, а й всесвітнє виправдання. Цього потенціалу в Перемозі виявилося стільки, що, ставши центральною подією, вбудованою в систему виробництва пам’яті в СРСР, вона зберегла статус головної «установчої події» і в новітній російській історії».
Але оскільки нове російське керівництво потребувало не радянського, а саме російського національного міфу, то російські пропагандисти перетворили міфологему «перемоги над нацизмом» на міфологему «русской национальной победы». Акцент робився на тому, що перемога над Німеччиною, це саме «російська перемога» зі спробою применшити роль усіх інших країн-учасниць антигітлерівської коаліції. Ще в 2010 році Путін заявив: ««Теперь по поводу наших отношений с Украиной… Я позволю с вами не согласиться, когда вы сейчас сказали, что если бы мы были разделены, мы не победили бы в войне. Мы все равно бы победили, потому что мы страна победителей».
Радянське гасло «Это не должно повториться» (коли мова йшла про Другу світову війну») в Росії було замінене на «Можем повторить». Тобто, на відміну від СРСР, де культ Перемоги все-таки був пов’язаний із закінченням війни і переходом до мирного життя, в Росії культ Перемоги пов’язаний із підготовкою до нових воєн. Тобто це саме той культ національної Перемоги, який підтримувався і в нацистській Німеччині.
Еволюція офіційної російської ідеології в бік відвертого нацизму все більше маргіналізує симпатиків Росії не лише в Україні, але й у світі загалом. Оскільки симпатії до Росії зумовлюють необхідність як прийняття ідеології, якою керуються ті, хто перебуває в цій країні при владі, так і схвалення дій її керівництва. А на це зважиться мало хто — хоча б з відчуття сорому.
[1] Результати соціологічних опитувань, що проводилися Українським інститутом соціальних досліджень та Центром «Соціальний моніторинг» у березні та жовтні 1999 року.
Джерело:
