Складається враження, що українці — чи не один з найбільш критично налаштованих до самого себе народів, що, зокрема, знаходить прояв і в їхніх оцінках темпів розвитку українського суспільства. Певною мірою це не так вже погано – було б значно гірше, якби українці були всім задоволені. Це означало б, що на позитивні зміни в нашій країні годі й сподіватися. Високий рівень соціальних посягань дає надію на те, що хоча б частина з них може втілитися в реальності.
Та чи дійсно наше суспільство “стоїть на місці” і за чверть століття в ньому нічого не змінилося? А якщо змінилося, то що саме і які зміни можна назвати найістотнішими і найважливішими для подальшого розвитку подій в країні?
Найважливішим порівняно з 90-ми роками минулого століття є те, що ми вийшли з духовної кризи, в якій перебувало суспільство у 80-90-х роках. Ця духовна криза була закономірним результатом розвитку (чи деградації) соціалістичного суспільства, що відбувалася буквально на очах кількох поколінь.
Якось мені довелося розмовляти з корінною киянкою, яка ще пам’ятала Київ 20-х років минулого століття, і розповідала, що за часів її дитинства у парку, який розташовувався біля теперішньої Львівської площі, на відкритій естраді без жодної охорони взимку і влітку, вдень і вночі стояв дорогий рояль, і нікому в голову не приходило його нівечити чи вкрасти. Вже років через тридцять залишати подібну річ без належної охорони ніхто не наважився б. Я ж ще пам’ятаю, що в Києві до початку 70-х у моєму під’їзді, який не зачинявся і не охоронявся, мами залишали дитячі коляски внизу біля сходів, і їх ніхто не крав. Не тому, що в Києві не було злодіїв (їх у нашому районі було досить багато), але тодішні злодії вважали нижчим рівня власної гідності красти подібні речі. Але вже на початку 80-х залишати коляски без нагляду вважалося невиправданою необережністю.
До кінця 80-х радянська система підійшла вже в стані такого духовного занепаду, що захищати її майже в нікого не було особливого бажання. Зокрема, і у представників радянської номенклатури, яких вже не задовольняли куці (якщо судити за нинішніми мірками) “номенклатурні привілеї”. Їм хотілося жити так само, як представники бізнес-еліти у кінофільмах про “світ капіталізму, що загниває” (і очікування значної частини представників цієї соціальної групи після “краху соціалізму” втілилися повністю). Саме тому радянська система розпадалася так швидко, не чинячи особливого опору.
У світових ЗМІ час від часу з’являються повідомлення, що злочинці пограбували черговий банк за тим же сценарієм, як це було зроблено у якомусь популярному детективному фільмі. Колишні радянські люди також почали будувати капіталістичне суспільство за сценаріями та уявленнями про це суспільство, сформованими на основі зарубіжних та радянських фільмів про “дикий капіталізм”, де “людина людині вовк”. Всі ті кримінальні бригади та фінансові піраміди, що заполонили колишні республіки Радянського Союзу на початку 90-х, були створені людьми, вихованими і сформованими радянською системою, які, як виявилося, морально були цілком готовими до життя у “дикому капіталізмі”.
Фактична відсутність інститутів громадянського суспільства мала значний негативний вплив на суспільні процеси, що відбувалися в країнах, які утворилися на теренах колишнього СРСР після колапсу радянської системи. Оскільки такі інститути є системоутворюючими в демократичному суспільстві, то після розпаду Радянського Союзу за їх відсутності, зокрема в Україні та Росії, соціальний вакуум був заповнений неформальними об’єднаннями людей, найбільш здатними до самоорганізації, – це колишні партійні та радянські функціонери, працівники радянських спецслужб та представники кримінального світу.
Україна і Росія в цьому аспекті відрізнялася від таких країн колишнього соціалістичного табору, як Польща, Чехословаччина та Угорщина, де, попри панування комуністичних партій, все ж зберігалися певні незалежні від держави громадські структури (наприклад, неформальні об’єднання представників інтелігенції). До того ж, впливовим інститутом залишалася церква, яка, наприклад, у Польщі змогла значною мірою зберегти незалежність від державного впливу. Не кажучи вже про польську профспілку “Солідарність” (хоч її керівники і провели роки перед остаточним крахом комуністичної влади в тюрмах, але структури “Солідарності” діяли нелегально і мали широку мережу).
Саме ці суспільні сили формували у цих країнах ідейно-духовну альтернативу комуністичній системі, і саме вони формували порядок денний після її розпаду. В Україні ж, як і в Росії, серед неформальних структур, які могли сформувати духовну альтернативу офіційній комуністичній ідеології, найбільш потужним виявилося кримінальне середовище, вплив якого охоплював не лише власне кримінальний світ.
Український філософ Сергій Грабовський охарактеризував подібну духовну альтернативу як “ментальність шпани”. Цим терміном він позначив домінування в духовній культурі як росіян, так і українців кримінальної складової. Як він пише, вже наприкінці ХІХ століття “питома вага кримінальної складової культури в російському суспільстві була значно більшою, ніж у європейських країнах”. Соціалістичний період, коли гулагівська система пропустила крізь себе мільйони людей, ще більшою мірою сприяв посиленню цієї кримінальної складової. Більше того, в тогочасних умовах кримінальна культура була чи не єдиною альтернативою офіціозній культурі соціалізму, що обумовило, наприклад, сильний потяг до естетизації кримінального середовища навіть представниками інтелігенції, які не мали нічого спільного з кримінальним світом (згадаймо хоча б подібні мотиви у творчості Володимира Висоцького — чи не найбільш популярної та помітної особистості в радянській культурі 60-70-х років). Внаслідок цього криміналізована культура набула імідж культури народної, правдивої, тобто пройнятою “правдою життя”, на відміну від брехливого офіціозу та патетики “соціалістичного реалізму”.
Тому не дивно, що з часів перебудови, коли соціалістична культура остаточно здала свої позиції, криміналізована культура стала на пострадянському просторі практично домінуючою. Йдеться не лише про твори мистецтва, а загалом про спосіб мислення, світосприйняття, характерний для представників цього суспільства, включаючи й соціальну еліту. Найбільшою мірою це проявилося в дев’яності роки, які в Україні та Росії часто називають “темним десятиліттям”. Значною мірою тому у цих країнах “реформи” і “розкрадання” були паралельними і взаємодоповнюючими процесами.
І в Україні, і в Росії подібна ситуація закономірно породила розчарування, але вихід з неї в Україні та Росії бачили по-різному. Якщо Росія вже вкотре у своїй історії потягнулася до “сильної руки”, то українці шукали консолідації на рівні громадянського суспільства, небезпідставно вбачаючи у владі силу, що є гальмом суспільного розвитку. Що призвело, як пише український соціолог Ольга Куценко, до “протистояння загалом громадськості, фактично відстороненої від ресурсів впливу, і влади”. А згодом вилилося в низку конфліктів між громадянським суспільством і владою (як, наприклад, у 2004-у та 2013-2014 роках).
Головне, що змінилося в Україні внаслідок цієї боротьби – це те, що українське громадянське суспільство поступово консолідується, долаючи ті настрої безвиході, що панували на початку 90-х, стає все більш впливовим, таким, з яким вже не можна не рахуватися.
Що в Україні, змінюється найповільніше, так це ментальність правлячого класу, більшість представників якого явно “застрягли” в 90-х роках і погано розуміють, чому колишні методи взаємодії з суспільством, які проходили ще двадцять років тому, стають все менш дієвими. Як би болісно це не було, навіть правлячому класу доведеться змінюватися, але без тиску з боку громадянського суспільства це навряд чи відбудеться.
