Наприкінці серпня Олександр Лукашенко виступив із заявою про те, що шкільних учителів, які не поділяють державну ідеологію, потрібно звільняти з роботи: “в Беларуси государственное образование, государственные школы, государственная идеология. И те, кто хотят следовать этим принципам, пожалуйста, милости просим: идите преподавайте, учите, работайте. Те, кто не хочет, значит, они в школе быть не должны”.
Що ж це за “державна ідеологія”, незгода з принципами якої має призводити до звільнення вчителя? Насправді, такі принципи в жодному документі не зафіксовані. Очевидно, що шукати ці ідеологічні постулати потрібно в чисельних промовах і заявах людини, яка зараз обіймає посаду білоруського президента.
Одним із найбільш відомих і скандальних є інтерв’ю Лукашенка, яке він дав ще в дев’яності роки кореспонденту німецького видання “Хандельсблатт”, яке, до того ж, двічі транслювалося білоруським радіо (що згодом унеможливило піарникам Лукашенка доводити, що нічого подібного Олександр Григорович не говорив).
Власне, у цьому інтерв’ю Лукашенко розкрив своє бачення ролі влади загалом і своєї власної ролі в суспільстві. Наведемо цю цитату повністю мовою оригіналу: “…История Германии — это слепок истории в какой-то степени Беларуси на определенных этапах. В свое время Германия была поднята из руин благодаря очень жесткой власти. И не все только было плохое связано в Германии и с известным Адольфом Гитлером. Он перечеркнул все хорошее, что он сделал в Германии, всей внешней политикой и развязал Вторую мировую войну, ну а все остальное уже вытекало из этого. Это гибель людей массовая, в том числе и немецкого народа. Но вспомните его власть в Германии. Нас с вами тогда не было, но по истории мы это знаем. Ведь немецкий порядок формировался веками. При Гитлере это формирование достигло наивысшей точки. Это то, что соответствует нашему пониманию президентской республики и роли в ней президента. То есть я хочу конкретизировать, чтобы вы не подумали, что я приверженец Гитлера. Нет, я подчеркиваю, что не может быть в каком-то процессе или в каком-то человеке все черное или все белое. Есть и положительное. Гитлер сформировал мощную Германию благодаря сильной президентской власти. Это были 30-е годы, время сильного кризиса в Европе, а Германия поднялась благодаря сильной власти, благодаря тому, что вся нация сумела консолидироваться и объединиться вокруг лидера”.
Отже, Лукашенко заявив, що він не є прихильником Гітлера, а лише — його методів державного управління. Ключовими словами в його оцінці Гітлера і того в його політиці, що варто перейняти, є “жесткая власть”, “порядок”, “сильная президентская власть”, “национальный лидер”. Ось, власне і всі принципи державної ідеології, які Лукашенко втілює в життя багато років.
Подібно до Адольфа Гітлера, який у перші роки свого правління заручився неабиякою популярністю серед німців, перші десятиліття правління Лукашенка також характеризувалися підтримкою більшості білорусів, а також досить високою популярністю в інших країнах колишнього СРСР.
У чому ж була причина популярності і підтримки Лукашенка? Значною мірою Лукашенко втілював уявлення багатьох людей про те, що лише “сильна влада” здатна вивести країни, що утворилися після розвалу СРСР, з кризи. Дев’яності роки минулого століття характеризувалися настроями дезорієнтації і розгубленості. Український соціолог Наталія Паніна назвала цей стан “аномійною деморалізованістю”, яка пов’язана з відчуттям людьми того, що суспільство втратило моральні орієнтири. За таких умов люди втрачають віру в те, що вони можуть розраховувати на розуміння, солідарність і підтримку з боку інших людей, які перебувають у такому ж само становищі, що й вони, втрачають довіру до свого оточення, чекаючи від інших людей переважно аморальних вчинків. За таких умов всі надії покладаються на “сильну владу”, яка “зможе надати допомогу таким людям, як я, якщо я також підтримаю цю владу”. А якщо, до того ж, ця влада розставить на кожному кроці “чесних поліцейських”, які будуть стежити за тим, щоб представники “аморальної більшості” (за виразом іншого українського соціолога Євгена Головахи) не чинили злочинів та аморальних вчинків, до яких вони схильні, то в суспільстві запанує гармонія. От тільки відкритим залишається питання – де в аморальному суспільстві знайти таку велику кількість чесних чиновників і поліцейських, які б наглядали над “аморальним народом”?
І чим більшою мірою уявлення про “аморальну більшість” відповідають реальності, тим більше в суспільстві існує підстав для утвердження в ньому авторитаризму і підтримки авторитарного устрою цією самою “аморальною більшістю”, яка вважає, що утримати людей в певних межах, щоб суспільство зовсім не розвалилося, можна насамперед репресивними методами.
І застосування таких методів в Білорусі після приходу до влади Лукашенка, принаймні, дозволило запобігти тотальному розкраданню колишніх державних підприємств, яке ми спостерігали в Україні і Росії. Саме завдяки авторитарним методам і зовнішньоекономічним преференціям, які надавала Росія, Лукашенку вдалося максимально продовжити існування “пострадянської” соціально-економічної системи і забезпечити видимість стабільності. Політика економічних преференцій з боку Росії, на яких трималася білоруська економіка, була результатом умілої гри Лукашенка на “фантомних болях” російського політикуму, для якого завжди важливо було зберегти видимість процесу реставрації СРСР, і саме під ці процеси Лукашенко постійно вибивав економічні пільги, кредити та відтермінування їхніх виплат. У відносинах з Росією Лукашенко протиставляв “гарну” Білорусь як “вірного союзника Росії” “поганій” і “зрадливій” Україні.
У світі так звикли до того, що Лукашенко є “вічним правителем” Білорусі, що нещодавні події в цій країні стали для більшості спостерігачів несподіванкою. І дійсно, чому раптом білоруси “розлюбили” Лукашенка? Білоруський філософ, професор Європейського гуманітарного університету Тетяна Щитцова пояснює це тим, що на зміну “солідарності з владою як носієм порядку” прийшла “горизонтальна солідарність” між людьми, тобто утворився соціальний клімат, за якого люди вже не дивляться на ближніх як на потенційних ворогів, а як на тих, від кого можна чекати допомоги і підтримки: “Люди виявили, що можуть довіряти один одному”. Таким людям авторитарний режим вже ні до чого. Як зазначає Тетяна Шитцова: “Виросло нове покоління молодих людей, для яких наша вертикаль влади — це свого роду політична кунсткамера… Ми саме зараз і стаємо громадянським суспільством в повному розумінні цього слова, тобто спільнотою громадян, що бажають і готові самостійно визначати принципи нашого спільного життя”.
Окрім того, вважає білоруський філософ, відбувається переутвердження білоруської нації на новій основі, на “прагненні до того, щоб самим встановлювати правила спільного життя в нашій країні, тобто щоб народ зміг затвердити себе в якості суверена, яким він і проголошений у нашій Конституції. … Сьогодні наше почуття національної приналежності зміцнюється саме в силу того, що більшість наших громадян виявляє свою єдність в розумінні того, як хотіли би будувати своє життя”.
Тобто, на зміну уявленням про народ як “аморальну більшість” в Білорусі прийшло переконання в тому, що народ все-таки є “моральною більшістю”, яка протистоїть “аморальній меншості”, що асоціюється з владою, чиновниками, “силовиками” (ОМОНом, “тітушками”), які не гребують будь-якими методами, у тому числі вбивствами, щоб зберегти існуючу систему, тим самим вбиваючи міф про Лукашенка-доброго “батька нації”. Незалежно від того, втримається Лукашенко на своїй посаді чи ні, міфологема “батька Лукашенка” вже померла, і з цим самому Олександру Лукашенку надалі доведеться жити.
Джерело:
