Хочемо ми цього чи ні, агресія присутня у всіх сферах життя — від повсякденної міжособистої взаємодії до міжнародних відносин. У новій та новітній історії значна частина ідеологій допускала агресію у міжнародних відносинах як засіб утвердження цієї ідеології, вважаючи, що це, врешті-решт, призведе до покращення життя людей.

Так, ідейні натхненники Великої французької буржуазної революції вважали, що ідеї свободи, рівності та братерства будуть принесені в Європу саме на багнетах солдатів французької революційної армії. Хоча з часом, особливо після приходу до влади Наполеона Бонапарта, ці революційні війни все більше набирали характеру боротьби за французьку гегемонію в Європі.

У ХХ столітті такі політичні режими як радянський та націонал-соціалістичний вважали збройну агресію основним засобом поширення і утвердження пануючих в них ідеологій. При цьому керівництво кожної з цих країн заявляло, що їхня агресія — це лише відповідь на агресію з боку її сусідів. Так, напад Німеччини на Польщу у 1939 році був обставлений німецькою пропагандою як відповідь на інсценізований гітлерівцями напад польської армії на німецьку радіостанцію у Гляйвіці. Гітлер, напавши на Францію у 1940 році, звинувачував французьке державне керівництво, що саме воно оголосило війну Німеччині ще у вересні 1939 року, підтримавши Польщу згідно з польсько-французькою угодою про взаємну допомогу.

Так само СРСР вже через три місяці після інциденту у Гляйвіці, у листопаді 1939 року, інсценізував обстріл радянських військ поблизу села Майніла на радянсько-фінському кордоні нібито фінською артилерією (хоча насправді постріли були здійснені з радянської території). Майнільський інцидент став приводом для нападу СРСР на Фінляндію.

Ідеологічний вакуум Росії та патріотизм

Прагнення самоствердження ідеології через агресію коштувало світові у ХХ столітті десятків мільйонів життів. Жахливі наслідки Другої світової війни, а також наявність ядерної зброї, значно зменшили (але не знищили) мотивацію використання сили у суперечці про те, “чия ідеологія є кращою”.

Після розпаду Радянського Союзу та світової соціалістичної системи нібито зникла небезпека глобального конфлікту, викликаного боротьбою різних ідеологій. Пострадянська Росія проголосила про підтримку ідей демократії та побудови економіки на ринкових засадах. Однак, вже через кілька років виявилося, що забезпечити внутрішню стабільність в Росії на таких ідеологічних засадах неможливо. Так само як і неможливим виявилося повернення до суспільного устрою та комуністичної ідеології часів СРСР (та й політичній еліті Росії, вже на той час розбещеній перевагами, створеними для неї “олігархічним капіталізмом”, не дуже цього хотілося).

Тобто Росія опинилася в ситуації “ідеологічного вакууму”, який можна було заповнити лише патріотизмом (який, як відомо, часто є останнім притулком негідника), та спробами створення ідеології-химери, а саме ідеології “російського світу”. Це вкрай недолуга ідеологічна конструкція, яка насправді є ідеологією російського націоналізму, але стидається себе відкрито так назвати.

Основу цієї ідеології становить ностальгія за минулим, причому одночасно за Російською імперією і за Радянським Союзом (який цю імперію свого часу і поховав, і став її продовженням). Це, до речі, знайшло прояв і в державній символіці — дивного поєднання герба та прапора Російської імперії з гімном Радянського Союзу. А сурогатом національної ідеї стало повернення минулої величі — як імперської, так і радянської.

Дві ідеології Росії

До того ж, ідеологія в Росії зараз існує у двох формах. Перший — офіційно проголошувана ідеологія — ті постулати, якими послуговуються керівники держави, презентуючи себе на міжнародній арені, проголошуючи прихильність до загальнолюдських цінностей, свободи особистості, миру, побудови громадянського суспільства тощо. Усі в Росії, у тому числі прихильники чинної влади, чудово розуміють, що ці заяви є облудними, але вважають, що Путін, проголошуючи це, чинить мудро, оскільки “обеззброює” у такий спосіб критиків російського режиму. Так само як і прихильники Гітлера свого часу цілком розуміли і знали ціну регулярним заявам фюрера про те, що він, як ніхто, є прихильником миру в Європі та світі.

Друга форма ідеології у Росії — тіньова ідеологія, постулати якої проголошуються такими діячами як Жириновський та легіон інших більш дрібних політиків та пропагандистів з заявами на кшталт “России нужен не президент, а царь!”, “Россия — единственная страна, способная превратить Америку в ядерный пепел!”. Офіційна влада нібито за такі ідеї не несе жодної відповідальності, але явно їх заохочує.

Ця тіньова псевдоідеологія і визначає суспільні процеси в Росії. Але її недоліком є те, що вона не здатна дати росіянам привабливого образу майбутнього країни і визначити привабливі для них цілі, що має бути однією з головних функцій ідеології. Це знову-таки дозволяє говорити, що повноцінної ідеології в Росії немає.

Росія — СРСР навпаки

Якщо агресивні дії Радянського Союзу на міжнародній арені були інструментом утвердження і поширення комуністичної ідеології, то в Росії все відбувається навпаки — за відсутності повноцінної ідеології сама по собі агресія стає ідейним стрижнем, на якому тримається російське суспільство, а вся ідеологія спрямовується на обґрунтування і виправдання агресії (у тому числі й необхідністю “боротьби за мир”).

“Военная мощь”, “новейшие образцы вооружения” перетворюються на самодостатні ідеологічні постулати, а місія суспільства починає сприйматися як така, що спрямована на їх обслуговування. У такій ситуація підтримання перманентного конфлікту (не має значення з ким саме) стає нагальною потребою, без такого конфлікту вся життєдіяльність суспільства втрачає сенс, як втрачає сенс і життя членів суспільства. А вершиною їх самореалізації стає смерть з криком “Это вам за пацанов!”. Романтизація війни, до речі, вважається однією з характерних ознак культури фашистського суспільства, що зазначав ще радянський режисер Михайло Ромм у фільмі “Звичайний фашизм”.

Якщо агресія стає самодостатньою та самоцінною, то її вже неможливо зупинити. Суспільство, “підсаджене” на агресію, подібно наркоману, потребує її у все більших кількостях. І про це потрібно пам’ятати всім, хто сподівається “знайти консенсус” з Росією, “залучити її до мирного процесу” чи до “мирного розв’язання конфлікту”.