Результати соціологічного опитування, що проводилося соціологічною службою Центру Разумкова з 21 по 27 березня 2024 року в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст опитування є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.

Опитування методом face-to-face проводилося у Вінницькій, Волинській, Дніпропетровській, Житомирській, Закарпатській, Запорізькій, Івано-Франківській, Київській, Кіровоградській, Львівській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Харківській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській, Чернівецькій областях та місті Києві (у Запорізькій, Миколаївській, Харківській, Херсонській областях — лише на тих територіях, що контролюються урядом України та на яких не ведуться бойові дії).

Опитування проводилося за стратифікованою багатоступеневою вибіркою із застосуванням випадкового відбору на перших етапах формування вибірки та квотного методу відбору респондентів на заключному етапі (коли здійснювався відбір респондентів за статево-віковими квотами). Структура вибіркової сукупності відтворює демографічну структуру дорослого населення територій, на яких проводилося опитування, станом на початок 2022 року (за віком, статтю, типом поселення).

Опитано 2020 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%. Разом з тим, додаткові систематичні відхилення вибірки можуть бути зумовлені наслідками російської агресії, зокрема, вимушеною евакуацією мільйонів громадян.

В Україні тема мілітаризації активно просувається з 2014 р., а з початку повномасштабної агресії рф-її набула ще більшої актуальності. У сучасних умовах вона обговорюється переважно як альтернатива державної політики, яка призвела до неготовності до війни України в цілому та окремих секторів життєдіяльності суспільства, поточних негараздів у мобілізації, фортифікації, матеріально-технічному оснащенні військ, а також як запобіжник від появи подібних проблем у майбутньому.

Слово мілітаризація викликає, як правило, негативне сприйняття — як щось таке, що спрямоване на обов’язкову війну, повне та жорстке підпорядкування суспільства державному апарату, що вимагає від людей відмови від прав і свобод тощо. Насправді, визначення мілітаризації є досить умовним, оскільки залежить від типу та форми державного устрою (авторитаризм і демократія), спрямованості і цілей державної політики (агресія чи стримування), умов у яких вона проводиться (воєнний чи мирний час), ступеня охоплення суспільного життя (тотальна чи часткова). Розуміння таких відмінностей дають приклади фашистської Німеччина та СРСР часів ІІ СВ, Ізраїлю, сучасних росії та України.

Аби не лякати пересічну людину та передати справжню сутність мілітаризації, в Україні вживаються такі визначення, як демократична, розумна мілітаризація або сек’юритизація держави та суспільства.

Справжня сутність мілітаризації українського суспільства полягає в тому, що вона розглядається як вимушений спосіб забезпечення стійкості держави, суспільства у воєнний і мирний час в умовах сусідства з державою-агресором, навіть після її поразки та можливого розпаду.

З метою початкового вивчення ставлення громадян України до мілітаризації Центр Разумкова у рамках загальнонаціонального опитування, проведеного 21–27 березня 2024 р., попросив їх відповісти на кілька запитань.

Яким чином вони ставляться до можливості зміни на довгостроковий період пріоритетів державного бюджету на користь посилення сектору безпеки і оборони (Збройних Сил, інших силових відомств, оборонної промисловості)?

Позитивну відповідь дали понад 67% опитаних, негативну — 7%, найтрально ставляться понад 16%. Те, що понад 80% громадян України не будуть проти таких змін, спрямованих на зміцнення обороноздатності, є ознакою зростання в суспільстві попиту на більш рішучу державну політику у цьому напрямі.

Проте, були підозри, що відповідаючи на це запитання громадяни сприймають такі зміни як щось «далеке», не пов’язане з їх власним життям і добробутом. Тому наступним питанням було «Яким чином Ви ставитеся до можливості зміни на довгостроковий період бюджетних пріоритетів у Вашій громаді на користь збільшення видатків на безпеку?». Але розподіл відповідей виявився приблизно таким самим, як і на попереднє запитання: близько 64% — позитивно, 9% — негативно та 17% — нейтрально.

І третім питанням було «Чи погодитесь Ви на такі зміни, якщо вони негативно вплинуть на Ваш особистий/сімейний бюджет?» Близько 50% відповіли на нього позитивно і 29% — негативно. Причому, якщо у перших двох випадках частка тих, кому було важко відповісти, становила 9–10%, то у третьому — вона зросла до 22%. Це свідчить, що громадяни усвідомлюють не лише потребу в забезпечення безпеки, але й складність розв’язання цієї проблеми, особливо в умовах, коли значна частина коштів держави і громад має бути спрямована на відбудову та відшкодування збитків.

Такі відповіді на перши три запитання свідчать про наступе:

• у суспільстві склалися розуміння та попит на політику зміцнення безпеки на рівні держави і громад;
• для забезпечення підтримки реалізації такої політики потрібен пошук балансу між витратами на безпеку та забезпечення добробуту громадян.

Суттєву роль у забезпеченні безпеки на рівні держави і громад відіграє чинник самоорганізації. Цьому питанню було присвячене минулорічне дослідження Центру Разумкова на тему «Цивільно-військове співробітництво у захисті населення під час війни в Україні». В його рамках проводилося експертне опитування профільних співробітників місцевих органів влади та самоврядування стосовно готовності і здатності територіальних громад самостійно створювати добровольчі формування сприяння територіальній обороні та цивільному захисту. Тоді оцінки становили на рівні 3,5 балів за 5-бальною шкалою.

Зараз ми спитали про це безпосередньо громадян «Чи вважаєте Ви доцільними витрати громад на утримання добровільних формувань (сприяння територіальній обороні, пожежних, аварійно-рятувальних команд) у воєнний і мирний час?». Близько 80% опитаних вважають такі витрати доцільними у воєнний час (іншої думки дотримуються лише близько 10%). Проте стосовно мирного часу ставлення громадян виявилося більш стриманим: витрати на добровольчі формування сприяння територіальній безпеці вважають доцільними 54% опитаних (29% так не вважають). Більш позитивним є ставлення до утримання в мирний час добровільних формувань цивільного захисту: 63% вважають такі витрати доцільними, 22% — ні. Це пов’язано зі значним попитом на послуги рятувальних служб та їх внеском під час ліквідації пожеж, наслідків стихійних лих тощо.

Важливу роль у забезпечення стійкості суспільства та мілітаризації як способу її досягнення відіграє державна інформаційна політика. Наразі можна почути багато нарікань на інформаційну політику влади. Проте Центр ставив за мету з’ясувати не проблеми цієї політики, а попит і ставлення громадян до фінансування її окремих напрямів: покращення інформованості громадян, патріотичне виховання, розважальні програми. Найбільше позитивних оцінок (4–5 балів за 5-бальною шкалою) отримали покращення інформованості громадян (66%) і патріотичне виховання (61%), найменше (лише 16%) — розважальні програми. За середніми балами розподіл оцінок пріоритетності фінансування цих напрямів має наступний вигляд:

• покращення інформованості громадян — 4,05
• патріотичне виховання — 3,95
• розважальні програми — 2,55

Важливим напрямом забезпечення морально-психологічної стійкості, безпекової культури, готовності населення до адаптації у складних умовах, мобілізації людських ресурсів в особливий період та в умовах воєнного стану є військово-патріотичне виховання в дошкільних закладах і закладах освіти. Абсолютна більшість опитаних (73%) вважають такі заходи доцільними, 16% — ні. Під час опитування в очах респондентів (особливо тих, хто відповів «ні» та вагався з відповіддю) можна було прочитати мовчазне питання: «Як же так, ми критикуємо росію за мілітаризацію освіти, а самі робимо теж саме?» Але одна справа здійснювати військово-патріотичне виховання на принципах брехні, агресії, несприйняття всього чужого, і зовсім інша — на принципах історичної правди, стримування агресії, толерантності. В цьому сенсі окремим складним завданням буде «перенавчання» дітей та молоді, що потрапили на території росії і тимчасово окупованих територіях під отруйний вплив російської пропаганди.

Загалом:

Сусідство з державою-агресором, яка набагато переважає Україну в матеріальних і людських ресурсах, зумовлює нагальну потребу мілітаризації українського суспільства та держави, яка є актуальною як у воєнний, так і в мирний час.

Мілітаризація є складним, багатовимірним процесом, що охоплює багато сфер суспільної життєдіяльності та вимагає найвищого професіоналізму влади та залучення зусиль всього суспільства.

Українське суспільство в цілому схвально ставиться до ідеї мілітаризації, але вимагає зустрічних кроків влади на всіх рівнях із забезпечення безпеки, добробуту, конструктивної і довірливої комунікації.

Наприкінці слід зауважити, що презентовані результати опитування є лише першим заміром загальних маркерів готовності українського суспільства до мілітаризації. Наступними крокам мають бути:

• поглиблення дослідження, включно з більш докладним вивченням ставлення громадян до мілітаризації, поширення його на інші аспекти суспільної стійкості;
• формування загального та більш детального, узгодженого з усіма зацікавленими сторонами, вигляду системи забезпечення стійкості України (політичні, економічні, соціальні, міжнародні, військові аспекти);
• формування та обговорення експертним середовищем і громадськістю стратегії забезпечення стійкості України: зусилля з боку держави, суспільства, бізнесу, партнерів.