Пам’ять, яка не повинна ставати зброєю

Коли розмова про Волинську трагедію 1943–1944 років зводиться до змагання цифр, колективних звинувачень і політичних ультиматумів, пам’ять перестає бути шляхом до правди й перетворюється на зброю. Така логіка не наближає українців і поляків до взаєморозуміння. Вона лише відтворює старі образи, передає їх наступним поколінням і робить спільне минуле заручником сучасної політики.

Вийти із цього зачарованого кола можна лише за умови, що ми одночасно бачимо історичні передумови конфлікту, роль двох окупаційних режимів, відповідальність конкретних організаторів і виконавців злочинів, а також страждання цивільного населення обох народів. Правда не потребує колективної вини. Пам’ять не повинна вимагати помсти. Примирення не означає забуття або зрівняння відповідальності, але воно передбачає взаємність, моральну чесність і відмову від політичного шантажу.

Роль нацистської Німеччини та сталінського СРСР

Українсько-польський конфлікт не виник у 1943 році з нічого. Йому передували тривалі суперечності, боротьба за державність, дискримінаційні практики міжвоєнної Польщі, політика пацифікації, земельні та соціальні конфлікти, взаємна радикалізація політичних середовищ. Проте саме нацистська окупація та сталінська політика створили умови, у яких давні протиріччя перетворилися на масове й майже безкарне насильство.

Нацистський режим зруйнував правовий порядок, приніс масовий терор, Голокост, депортації, примусову працю та колективні каральні акції. Німецька адміністрація залучала представників різних національностей до допоміжних поліційних і військових формувань, використовувала взаємну недовіру, заохочувала конкуренцію за обмежені ресурси й свідомо розкладала суспільство на ворогуючі групи.

У нацистських планах Волинь розглядалася як простір майбутньої германізації та колонізації. Гіммлер планував посилити тут німецький колонізаційний елемент і створити територію, яку мали назвати «Гіммлерштадтом». Реалізація такого задуму передбачала усунення або підпорядкування місцевого населення. Для окупаційної влади особливо вигідним був механізм навмисного інспірування українсько-польського етнічного конфлікту, який послаблював обидві спільноти, руйнував можливість їхньої солідарності та полегшував контроль над захопленими землями.

Радянські партизани й спецслужби також діяли не в інтересах визволення українського чи польського народів, а в інтересах сталінського режиму. Їхнім завданням було послаблення незалежного українського і польського підпілля, дискредитація національних рухів, поглиблення взаємної ворожнечі та підготовка ґрунту для відновлення радянського панування. Провокування зіткнень, маніпулювання інформацією та використання міжнаціонального насильства були для Москви інструментами боротьби з потенційними противниками.

Гітлерівський і сталінський режими не створили всіх причин конфлікту з нуля, але вони озброїли його, радикалізували й перетворили на масштабну трагедію. Обидва режими були зацікавлені у поневоленні українського та польського народів, а взаємне цькування було одним із засобів досягнення цієї мети.

Зовнішній контекст не скасовує відповідальності виконавців

Визнання ролі окупаційних режимів не може бути способом уникнути відповідальності конкретних організаторів і виконавців злочинів. Окремі структури ОУН(б) та УПА на Волині організували й здійснили масові антипольські акції, жертвами яких стали десятки тисяч цивільних поляків. Жодна історична кривда, дискримінація або боротьба за державність не можуть виправдати вбивство беззбройних людей, жінок, дітей і літніх осіб.

Україна неодноразово визнавала цей факт на найвищому політичному рівні, вшановувала польських жертв і просила прощення. Тому польській владі, зокрема президентові Каролю Навроцькому та політичним силам, які наполягають на подальших односторонніх вимогах, варто чітко пояснити, яких саме практичних кроків вони очікують від сучасної України і де проходить межа між гідним ушануванням жертв та політикою колективної вини.

Водночас українці мають право пам’ятати про злочини проти власного цивільного населення. Польські підпільні формування, загони самооборони, допоміжні поліційні структури та інші озброєні групи здійснювали каральні й відплатні акції, під час яких загинули тисячі українських цивільних. Ці злочини також мають бути названі без евфемізмів, замовчування та спроб виправдати насильство попередніми подіями.

Окремою сторінкою є операція «Вісла» 1947 року, здійснена комуністичною владою Польщі. Її не слід механічно ототожнювати з Волинською трагедією, адже це були різні за часом, політичними умовами та інституційною природою події. Проте примусове виселення українців і лемків залишається частиною спільної травматичної історії та потребує чесної моральної оцінки.

Урок Івана Павла ІІ

Формула «Прощаємо і просимо прощення» увійшла до європейської історії завдяки листу польських єпископів до німецьких колег від 18 листопада 1965 року. Ініціатором і головним автором документа був архієпископ Болеслав Комінек. Краківський архієпископ Кароль Войтила, майбутній Папа Іван Павло ІІ, долучився до редагування тексту й був серед його підписантів.

Цей жест не означав забуття нацистських злочинів, відмови від історичної правди або зрівняння відповідальності сторін. Він створив моральну мову, яка дозволила полякам і німцям зберегти пам’ять про минуле, але не зробити ненависть основою майбутнього. Саме тому ця формула стала одним із фундаментів післявоєнного європейського примирення.

Під час візиту до України у 2001 році Іван Павло ІІ знову наголосив на необхідності взаємного прощення, закликав просити прощення одне в одного й прощати рани, завдані та отримані. Це було не запрошення до амнезії, а заклик до очищення пам’яті, тобто до звільнення історичної свідомості від помсти, політичних маніпуляцій і колективної ненависті.

Для українців і поляків ця формула є не проявом слабкості, а ознакою моральної зрілості. Вона не вимагає відмовитися від власної правди. Вона вимагає визнати, що правда іншого народу також містить біль, утрати й досвід несправедливості.

Шлях примирення, який уже пройдено

Україна неодноразово демонструвала готовність діяти відповідно до цієї формули не лише словами, а й конкретними політичними та символічними вчинками.

11 липня 2003 року президенти Леонід Кучма й Александр Квасневський спільно взяли участь у відкритті в селі Павлівка на Волині пам’ятника українсько-польського примирення «Пам’ять, Скорбота, Єднання». У фундамент монумента було закладено спільну президентську заяву із засудженням злочинів, скоєних проти представників обох народів.

Напередодні, 10 липня 2003 року, Верховна Рада України та Сейм Республіки Польща ухвалили узгоджену заяву з нагоди 60-ї річниці Волинської трагедії. Її головною ідеєю було визнання того, що криваве протистояння стало трагедією для обох народів, а шлях у майбутнє має проходити через правду, взаємне прощення та примирення.

13 травня 2006 року президенти Віктор Ющенко і Лех Качинський спільно вшанували пам’ять українських мешканців села Павлокома в Польщі, убитих у березні 1945 року польським збройним загоном, пов’язаним з Армією Крайовою. Глави двох держав відкрили меморіал загиблим і назвали цю подію важливим кроком до взаємного порозуміння.

8 липня 2016 року президент Петро Порошенко під час візиту до Варшави поклав квіти й схилив коліно перед пам’ятником жертвам Волинської трагедії. Це був сильний і щирий жест пошани до пам’яті загиблих поляків, здійснений главою Української держави без примусу та попередніх політичних умов.

Ці події засвідчують, що Україна на найвищому державному рівні не уникала важких сторінок історії. Українські президенти й парламентарі визнавали страждання польського населення, вшановували жертв і пропонували будувати відносини на формулі взаємного прощення.

Проте для частини польського політикуму цих кроків виявилося замало. Замість продовження взаємного діалогу окремі політичні сили почали формувати односторонню модель історичної пам’яті, у якій Україна та українці постають єдиною винною стороною, а злочини проти українського цивільного населення відсуваються на периферію суспільної уваги. Така політика не сприяє встановленню історичної правди. Вона послаблює українсько-польське партнерство та створює сприятливий простір для російських інформаційних операцій.

Право на правду, ексгумацію і гідне поховання

Родини загиблих мають безумовне право на пошук місць поховань, ексгумацію, ідентифікацію та гідне перепоховання своїх близьких. Це право не повинно залежати від поточної політичної кон’юнктури, торговельних суперечок або виборчих кампаній. Держава зобов’язана сприяти науковим дослідженням, роботі істориків, археологів і судово-медичних експертів, а також забезпечувати належне вшанування всіх невинно загиблих.

Водночас питання ексгумацій не може перетворюватися на інструмент тиску на сучасну Україну або на доказ колективної вини українського народу. Пошук останків має служити правді й людській гідності, а не політичному приниженню. Взаємність тут означає однакову повагу до польських і українських жертв, рівний доступ дослідників до архівів та готовність обох держав належно впорядковувати місця пам’яті.

Чому формула примирення потрібна саме зараз

Після початку повномасштабної російської агресії Польща стала одним із найближчих союзників України. Польська держава і польське суспільство надали українцям величезну військову, гуманітарну та політичну підтримку. Цей внесок має бути чесно визнаний і належно оцінений.

Проте згодом історичні дискусії, питання ексгумацій, меморіальна політика, торговельні суперечки та прикордонні протести знову почали змішуватися в один вузол взаємних претензій. Історична пам’ять не повинна бути заручницею стратегічного партнерства. Водночас партнерство, від якого залежить безпека східного флангу Європи, не може руйнуватися через вимогу прийняти лише одну національну версію минулого.

Окремою небезпекою є діяльність ультраправих і популістських політиків, які використовують спільну трагедію українців і поляків у вузькопартійних та електоральних інтересах. Вони перетворюють пам’ять про загиблих на засіб мобілізації виборців, не зважаючи на довгострокові наслідки для відносин двох держав. Частина цих сил водночас скептично або відверто вороже ставиться до подальшої європейської інтеграції України.

Однобічне трактування Волинської трагедії, за якого історична й моральна відповідальність покладається винятково на Україну та українців, знаходить відгук у помітної частини польського суспільства. Це свідчить про глибоко вкорінений історичний наратив, який десятиліттями формувався в освіті, публіцистиці, політиці пам’яті та родинних переказах. Не варто сподіватися, що історичну суперечку можна остаточно врегулювати одним рішенням, спільною декларацією або зміною уряду. Вона ще довго роздмухуватиметься політиками, які прагнуть отримувати дивіденди з конфлікту, а не шукати шлях до порозуміння. Україні доведеться жити з цим викликом багато років.

Головне завдання України полягає в тому, щоб зберігати власну гідну й аргументовану позицію. Треба визнавати злочини проти цивільного населення, захищати історичну правду, не приймати принципу колективної вини українського народу й не погоджуватися з політичним шантажем. Водночас українським політикам і суспільству важливо не піддаватися на провокації, не відповідати дзеркальною мовою образ і не підкидати нових дров у вогонь старого конфлікту.

Російський інтерес і спільна відповідальність за майбутнє

Росія не створила українсько-польської історичної суперечки, але вона системно її експлуатує. Кремль об’єктивно зацікавлений у тривалому протистоянні між Києвом і Варшавою, послабленні взаємної довіри та руйнуванні партнерства двох держав. Російська пропаганда підсилює найрадикальніші наративи з обох боків, перебільшує конфлікти й намагається перетворити пам’ять про загиблих на зброю проти сучасної України та Польщі.

Кожна спроба використати трагедію для приниження іншого народу, свідомо чи несвідомо, працює в інтересах Кремля. Проте це не означає, що будь-яка польська критика є російською операцією. Справжня протидія російським маніпуляціям полягає не в замовчуванні проблем, а в чесному діалозі, точності формулювань, відкритості архівів і спільному вшануванні жертв.

Єдина гідна формула

Україні не потрібно відмовлятися від правди та гідності, щоб догодити будь-якій політичній силі. Так само Польща не повинна відмовлятися від пам’яті про своїх громадян і права їхніх родин на справедливе вшанування. Примирення можливе лише тоді, коли обидві сторони визнають моральну суб’єктність одна одної.

Гідна позиція полягає в тому, щоб пам’ятати всіх невинно загиблих, називати злочини злочинами, визнавати відповідальність конкретних організацій і виконавців, вимагати взаємності та водночас не дозволяти політичним маніпуляторам зруйнувати майбутнє двох народів.

Саме тому формула «Прощаємо і просимо прощення» залишається єдино правильною для Києва і Варшави. Вона не скасовує правди, не зрівнює масштаби злочинів і не вимагає забуття. Вона відкидає спадкову вину, визнає біль іншого та відкриває можливість спільного майбутнього.

Правда без колективної вини. Пам’ять без помсти. Взаємність без ультиматумів. На цьому мають будувати свої відносини Україна і Польща.