Людям властиво прагнути перемін і одночасно боятися їх. Судячи з усього, бояться вони цих перемін частіше і сильніше, ніж їх хочуть. Все тому, що будь-як зміни ведуть до розриву із нашими повсякденним способом життя і всім тим, що ми з ним пов’язуємо: усталеними звичками, взаєминами з оточуючими людьми (навіть якщо вони нас не зовсім задовольняють).

Усе це австрійський та американський соціолог Альфред Шюц називав «життєсвітом повсякденності», який, власне, і формує дійсність, в якій живе кожна людина: «Я завжди перебуваю у світі, “дійсність” якого не викликає в мене питань і є самозрозумілою. Я народився в ньому, і я сприймаю як дане те, що він існував до мене». І руйнування цього світу сприймається як те, що несе загрозу самому нашому існуванню: «Ми мусимо діяти у життєсвіті повсякденності, якщо ми хочемо зберегти власне життя».

Ця особливість свідомості змушує нас вірити в непорушність існуючого порядку на підставі того, що «так було завжди» — люди переконані, що за ніччю настане ранок, вони поснідають, відведуть до школи дітей, а самі підуть на роботу, наприкінці дня повернуться додому, повечеряють і підуть спати, щоб завтра почати все по новому колу.

Добре було б, якби люди вірили в незмінність лише тих речей і ситуацій, які їм подобаються. Але досить часто вони також переконані в тому, що незмінним залишиться і те, що їм не до вподоби — лише тому, що так було і раніше. Навіть якщо ми невдоволені реальністю, ми все ж якось призвичаїлися до неї і, принаймні, знаємо, як поводитися у звичних умовах.

Будь-які вади суспільства та людей, прояви несправедливості, жорстокості, будь-які злочини, з цієї точки зору, можуть продовжувати існувати і надалі лише тому, що «вони існували завжди», а прагнення виправити ці вади може вести до ще більшої несправедливості і ще більших злочинів. Тобто повсякденність виступає як «виправдання» дійсності та існуючих недосконалих моральних норм.

Що буде, якщо існуючі умови життя зміняться — ніхто достеменно не знає. Тому у людському суспільстві і людській свідомості постійно йде боротьба між прагненням до змін та страхом перед змінами, намаганням уберегтися від можливих ризиків, які цими змінами приносяться.

Очевидним також є те, що люди перебувають не в однаковому становищі — у когось більше підстав вважати його благополучним чи хоча б прийнятним, у когось — менше. Окрім того, різні люди мають різний людський капітал (інтелект, здоров’я, знання), який дозволяє їм не лише більш чи менш пристосовуватися до нових умов, але й самим творити ці нові суспільні умови та новий стан суспільства.

Ті, хто володіє таким людським капіталом (так званий креативний клас) є рушійною силою змін; ті, хто не володіє — належать до соціальних аутсайдерів, які перебувають у невигідному становищі зараз, але й у випадку значних соціальних потрясінь мають шанси втратити навіть те, що мають.

Тому головним супротивником змін стає парадоксальний союз тих, хто може втратити своє привілейоване становище, і тих, кому втрачати нібито нічого, але неясного майбутнього вони бояться значно більше, ніж безрадісного сьогодення.

У Російській імперії на початку ХХ століття саме ці соціальні прошарки стали соціальною базою так званої «Чорної сотні» — руху, спрямованого проти суспільних змін та лібералізації суспільного життя (політичним втіленням цього руху був створений консервативними колами «Союз русского народа»).

Тодішній Голова Ради міністрів Російської імперії Сергій Вітте (що, однак, представляв ліберальні кола тодішньої російської політичної еліти) характеризував цю партію як «партію дикого і боягузливого відчаю»:

«Она состоит из темной, дикой массы, вожаков — политических негодяев и тайных соучастников из придворных и различных, преимущественно титулованных дворян, все благополучие которых связано с бесправием народа, лозунг которых “не мы для народа, а народ для нашего чрева”… Большинство из правых… — все это такие негодяи, которые под видом защиты консервативных принципов, под видом защиты самодержавия государя и русских начал исключительно преследуют свои личные выгоды и в своих действиях не стесняются ничем, идут даже на убийства и на всякие подлости».

Як бачимо, з тих часів у Росії мало що змінилося. Уявлення про «вічність і незмінність» існуючих режимів — основоположний принцип консервативної ментальності та основа консервативних ідеологій. Голова Державної Думи Росії В’ячеслав Володін заявляв: «После Путина будет Путин. Все, что после президента Путина будет происходить, будет происходить по лекалам, которые он заложил».

У рамках такої ідеології суспільні зміни асоцюються з хаосом та безладом. Ідеолог «путінізма» Владислав Сурков лякає своїх співвітчизників «привидом нестабільності»: «Хаоса (беспорядка) никогда не становится меньше. Наоборот, его практически всегда становится больше. И соответственно, всюду наблюдается хроническая убыль порядка и стабильности на фоне прогрессирующих турбулентностей и распада». Але, на його думку, рано впадати у відчай — вихід є: «Социальная физика и политическая динамика предлагают свой рецепт для наведения и поддержания мирового порядка — сильнодействующую государственность». Тобто в Росії, «сильнодействующая государственность» є рецентом лікування всіх суспільних проблем.

Але Сурков переймається тим, що хаос та ентропія неминуче виникають навіть в умовах «сильнодіючого політичного режиму». Що з нею робити в такому випадку:

«Социальная энтропия очень токсична. Работать с ней в наших домашних условиях не рекомендуется. Ее нужно выносить куда-нибудь подальше. Экспортировать для утилизации на чужой территории. Экспорт хаоса дело не новое. Разрядка внутренней напряженности…через внешнюю экспансию. На протяжении веков Русское государство с его суровым и малоподвижным политическим интерьером сохранялось исключительно благодаря неустанному стремлению за собственные пределы. Оно давно разучилось, а скорее всего, никогда и не умело выживать другими способами. Для России постоянное расширение не просто одна из идей, а подлинный экзистенциал нашего исторического бытия. Имперские технологии эффективны и сегодня, когда империи переименованы в сверхдержавы. Крымский консенсус — яркий пример консолидации общества за счет хаотизации соседней страны».

Ідеологи на кшталт Суркова виходили з того, що «хаотизация соседней страны» буде відбуватися без значних наслідків для російського суспільства. Оскільки вони цілком усвідомлювали, що «порушення повсякденності» через війну руйнує основи консервативної ідеології, яка покликана захищати стабільність та незмінність умов існування.

В Україні, на відміну від російської консервативної традиції, практично завжди переважав запит на модернізацію, і політичні еліти просто вимушені були декларувати ідеологеми змін та реформ — згадаймо перевиборчі слогани Народного Руху («Потрібні зміни!»), Ющенка («Вірю, знаю, можемо!»), Порошенка («Жити по-новому»), Зеленського («Зробимо їх разом»).

Але на перешкоді втілення цих змін ставало не лише небажання еліт їх втілювати, але й загалом «інерція повсякденності», через яку воля до змін була слабко виражена і у більшості пересічних громадян. Ця інерція, зокрема, проявлялася і в «ностальгії за минулим», небажанні щось змінювати навіть порівняно з радянськими часами. Так, у 2013р., оцінюючи, наскільки справедливим було радянське суспільство і наскільки справедливим є сучасне українське суспільство за шкалою від 0 до 10, де «0» означає «вкрай несправедливе», а «10» — «повністю справедливе», респонденти вище оцінювали рівень справедливості у радянському суспільстві, ніж у сучасному українському (відповідно 6,2 і 4,0 бала).

Але війна все змінила в тому сенсі, що вона «дискредитувала» повсякденність — довоєнна повсякденність була зруйнована, а «нова повсякденність», тобто повсякденність воєнного часу закономірно стала настільки нестерпною, що за неї вже мало хто хоче «чіплятися». Ба більше, ніхто не хоче повернення у «світле вчора» через усвідомлення того, що у цьому «вчора» крилися передумови того, що відбувається сьогодні.

Бажання «зберегти повсякденність» в одну мить змінилося не лише прагненням «все змінити», але також і впевненістю, що ці зміни неодмінно реалізуються. Якщо до війни дві третини наших співгромадян вважали, що події розвиваються в неправильному напрямі, то після її початку більшість вже дотримувалася думки, що, навпаки, все йде в правильному напрямі. 78% українців поділяють точку зору, що найкращі часи для нашої країни настануть в майбутньому, і лише 8% вважають, що вони були у минулому.

Розвіялася і ностальгія за радянськими реаліями: у 2023 році значно вище оцінюється справедливість сучасного українського суспільства (6,7 балами за шкалою від 0 до 10-и, тоді як радянського — лише 3,1 балами).

І закінчення війни пов’язується не з поверненням до довоєнного стану, а з докорінним розривом із минулим. І якщо хтось побоюється, що українське суспільство може втомитися від війни, то цього не станеться, оскільки така «втома» означатиме повернення у вчорашній день, а на це вже мало хто в Україні погодиться.

У статті наводяться результати соціологічних опитувань, що проводилися соціологічною службою Центру Разумкова у 2013 і 2023 роках

Джерело: