Росія: в пошуках морального дна

16 березня 2022

Війна, як і всі події, що виходять за рамки банальної повсякденності, проявляє справжні, приховані у буденному існуванні якості людини. У «нормальному» житті і доброчесні люди, і негідники переважно живуть майже однаково — ходять на роботу, заводять сім’ю, їздять у відпустку. І відрізнити перших від других буває важко. Ба більше — негідники часто уміють зобразити себе чесними людьми, а добропорядних — негідниками (тим більше, що переконані: яку людину не візьми — у глибині душі вона негідник).

Але війна все змінює — стає очевидним, хто є хто. І це стосується не лише окремих людей, але й цілих спільнот, у тому числі народів. Тому реакція більшості російських громадян на агресію Росії проти України є доволі показовою. Уже можна констатувати таке:

Більшість росіян зайняли позицію «пасивних співучасників» (при тому, що існують ще й активні). Точно так само, як вони робили і раніше. Не особливо переймаючись обґрунтуванням своєї підтримки дій російського керівництва, вони  просто стають на ту позицію, що простіше, комфортніше, а головне, безпечніше для себе прийняти «офіційне» трактування подій, виходячи з концепції «справедливого влаштування світу».  Тобто, якщо щось відбувається — на те є свої причини, державному керівництву краще знати, а ми люди маленькі. Якщо «не висовуватися», то всі біди світу стануться з іншими людьми (в даному випадку — з українцями), «але не зі мною». Як показує історична практика, надія на це є ілюзорною, але подібні ілюзії постійно відтворюються.

Та залишатися саме «пасивним» співучасником довго не можна — життя примушує хоч якось проявляти свою позицію, хоча б словом, тому від «пасивного» до «активного» співучасника — один крок.

Кожному росіянину потрібно визначатися, як їм ставитися до російських солдатів, які перебувають в Україні — чи як до «мальчиков, которых убивают украинские националисты лишь за то, что они хотят освободить Украину от нацистов», чи як до мародерів та убивць мирних громадян.  І, звичайно, є велика спокуса схилитися до першого варіанту, оскільки уявлення, що армія твоєї країни складається з убивць і мародерів, аж надто знижує власну самооцінку.

Але інформація про це просочується навіть до найбільш затятих прихильників Путіна і вони свідомо стають на шлях самовідсторонення від будь-якої інформації, яка не відповідає їхнім поглядам, у тому числі й про страждання мирного населення в Україні. І слова Лаврова про те, що «в родильном доме в Мариуполе не было рожениц и детей, а только боевики «Азова», лягають на вже підготовлений ґрунт, адже Лавров говорить саме те, що від нього хочуть почути.

І навіть якщо кількість мертвих російських солдатів перевищить якийсь критичний рівень, що російське суспільство почне задумуватися, чи потрібна йому ця війна, це аж ніяк не буде початком шляху до морального очищення — адже це буде реакція на власні негаразди, а зовсім не на страждання інших людей.

Стосовно «активних співучасників» злочинів Путіна та його режиму, то вони усвідомлюють, що так звана «денацифікація» України призводить лише до ненависті переважної більшості громадян України (незалежно від їх етнічного походження) до росіян і Росії, яка не минатиме щонайменше десятиліттями, тому єдиним виходом вони вважають   знищення України та українців як нації. І те, що війна з боку Росії все більшою мірою перетворюється на знищення мирного населення, виглядає цілком передбачуваним, якщо взяти до уваги подібну логіку.

Логіка виправдання злочинів створює замкнене коло: вона веде до нових, більш страшних злочинів, які також сприйматимуться росіянами як виправдані. І дно моральної деградації опускатиметься все нижче і нижче.

Тобто у російського суспільства немає власного потенціалу та сил для морального відродження, як не було їх у німецькому суспільстві у період панування нацистів, як немає їх у північнокорейському суспільстві, на яке російське після відключення  практично від усіх мереж інформаційного обміну з оточуючим світом, після перетворення у відкриту політичну диктатуру і відкритого ядерного шантажу (тільки значно більш масштабного, ніж північнокорейський) стає все більше схожим.

Якщо російська політична система, яка  намагається «підігнати» розвиток людської цивілізації під шаблон, вимріяний у кремлівському (чи уральському — точне географічне розташування поки що невідоме) бункері, очевидно не здатна змінитися під впливом внутрішніх чинників, то подібно до того, як свого часу була зруйнована нацистська політична система, вона повинна бути знищена іззовні, зусиллями світової спільноти.

А до того часу поняття «росіянин» і «фашист» для дуже багатьох людей у світі будуть асоціюватися у щось нероздільне. І для росіян це — голова проблема їх морального вибору (точніше, для тієї частини з них, для яких шанс на такий вибір усе ще існує).


Джерело:

Михайло Міщенко

Заступник директора соціологічної служби


Народився в 1962 р. в Києві.

Освіта: Київський державний університет ім. Т. Шевченка, філософський факультет (1984). Кандидат соціологічних наук.

У 1984–1990 р. — співробітник Відділення соціології Інституту філософії Академії наук України;

1990–1998 — співробітник Інституту соціології Національної академії наук України;

1998–2003 — співробітник Українського інституту соціальних досліджень;

2003 — співробітник Київського міжнародного інституту соціології;

з жовтня 2003 р. — заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова.

(044) 201-11-94

mishchenko@razumkov.org.ua