Вперше санкційний інструмент був застосований Лігою націй у 1935 році як реакція на вторгнення Італії в Ефіопію. Втім, перелік підсанкційних товарів був радше символічним, а не стратегічним. Через це, італійська агресія завершилась анексією Ефіопії, злетом фашизму та війною проти Греції.
Вдруге нафтові санкції були введенні США, Великобританією та Нідерландами у 1941 році стосовно Японії. Друга світова війна мала свій вплив на глобальний ринок нафти, — країни антигітлерівської коаліції створили комітет з постачання іноземної нафти, який координував закупівлю та розподілення чорного золота серед союзників. Якщо порівнювати з сьогоднішніми організаціями, — тодішній комітет, — це антипод сьогоднішньому об’єднанню виробників нафти ОПЕК. Аналізуючи результати Другої світової війни, створення єдиної логістичної структури по закупівлі нафти відіграло не останню роль в здобутті перемоги над фашизмом.
Третя хвиля санкцій розгорнулась у 1951 році навколо Ірану та закону, який передбачав націоналізацію усіх добувних активів, зокрема і British Petroleum. Реагуючи на цю безпрецедентну ситуацію, Великобританія ввела санкції щодо власників танкерів, які перевозили чи планували транспортувати нафту з Ірану. Окрім цього, було введено ембарго на постачання товарів, надання фінансових та юридичних послуг.
Офіційний Тегеран, реагуючи на різке падіння експортних доходів, розірвав дипломатичні відносини із Великобританією.
Змінами на глобальному ринку нафти скористались американські компанії (Exxon, Gulf Oil, Texaco, Mobil, Chevron, Royal Dutch Sheel), які лише за один рік подвоїли добовий видобуток чорного золота. Такими чином, випадіння обсягів ірансько-британської нафти на той час призвело до заповнення попиту іншими виробниками та збільшення капіталовкладень у видобуток викопних копалин. Водночас комуністичні країни в Азійському регіоні, які не знайшли альтернативу іранській нафті, докорінно зменшили її споживання. Примітно, що третя хвиля санкцій також мала вплив на результат Корейської війни, у якій перемогли демократичні цінності. Між іншим, у 1954 році відбулась революція в Ірані, яка повернула у цю державу поняття приватної власності та відкрила двері для міжнародних інвесторів. Таким чином, був створений консорціум з американо-британських компаній, які отримали право користуватись надрами Ірану протягом наступних 25 років та самостійно збувати видобуту продукцію.
Пізніше, у 1956 році, Великобританія та США приймають рішення припинити фінансування будівництва Асуанської греблі через участь Єгипту в закупівлі зброї з Чехословацької республіки (входила до комуністичного блоку) та визнання Китайської народної республіки.
У відповідь на четверту в історії хвилю санкцій, офіційний Каїр приймає рішення про націоналізацію Суецького каналу і фактичну торгову блокаду 60% нафти, яка видобувалась на той час у країнах Перської затоки. Між іншим, заблокувати канал вдалось шляхом підтоплення 47 кораблів. Не виключено, що такий крок був підказаний радянським союзом через своє посольство у Єгипті. Паралельно з цими подіями, комуністичний режим також попрацював над «арабською солідарністю» у Сирії та Саудівській Аравії, які ввели нафтове ембарго, зупинили роботу трубопроводів та підняли ціни на нафту і мазут до 30%. У підсумку, була фактично демонтована логістична модель постачання нафти для європейських країн, а комуністичний режим разом з арабськими партнерами намагались заробити максимальні дивіденди та фінансово послабити Великобританію водночас. Врегулювати дефіцит чорного золота та моторного палива вдалось шляхом постачання енергоносіїв із США та відновлення роботи комітету по закупівлі та розподіленню нафти. Водночас ціни американського ресурсу були не значно меншими за арабські відпускні індикативи, що призвело до різкого зростання прибутків таких компаній, як Texaco та Gulf Oil.
Суецька криза, яка мала місце у 1956 році, продемонструвала усю підлість комуністичного строю, гостру потребу в диверсифікації та безпеці постачань енергоносіїв, а також силу ринкових інструментів — Саудівська Аравія почала конкурувати із США за європейський ринок. На конкуренцію саудитів реагували американські видобувні компанії через демпінг відпускних цін, що прямо позначалось на доходах арабських країн через зменшення рівня сплати рентних платежів та інших податків і зборів до місцевих бюджетів. Такий розвиток ситуації не влаштував Саудівську Аравію, Іран та Ірак, і вони у 1960 році створили Організацію країн-експортерів нафти (ОПЕК).
Наступні сім років були непростими у взаємовідносинах між виробниками та споживачами нафти. Напруга комунікацій позначалась на ставленні арабських країн до союзників США та Великобританії на Близькому Сході. Загострення розпочалось у травні 1967 року, коли Єгипет депортував військовий контингент ООН із зони контролю за Суецьким каналом та розпочав підготовку до нападу на Ізраїль. Втім, у Тель-Авіві вирішили бути першими у війні та атакували завчасно. Вже наступного дня, арабські країни ввели ембарго на постачання нафти до США та Великобританії через їх підтримку Ізраїля. Окрім цього, фарватер Суецького каналу був повністю замінований, що призвело до блокування товарообігу та 60% падіння обсягів відвантаження арабської нафти. Врегулювати ситуацію вдалось шляхом розгортання того самого комітету по спільній закупівлі нафти для європейських країн, де доволі відчутну роль відігравали транснаціональні нафтові компанії. Окрім цього, розконсервовувались нафтові свердловини у США та відкривались стратегічні запаси чорного золота. І знову, як у попередню кризу, арабські країни скасували ембарго через страх втратити ринки й прибутки. Такою була п’ята санкційна хвиля.
На подальший розвиток логістичних ланцюжків вплинув прогрес у суднобудуванні — були запроєктовані та споруджені десятки нових танкерів з рекордним тоннажем, що зробили глобальний ринок більш підготовленим до нового нафтового протистояння.
Шоста санкційна хвиля мала місце у 1973 році, коли ОПЕК штучно зменшила обсяги видобутку нафти для того, аби отримати надприбутки та створити політичний тиск на демократичний світ для зменшення підтримки того ж самого Ізраїлю. Попри суттєве зростання ціни чорного золота — від союзників на Близькому сході ніхто не відмовився, навпроти США запровадили програму енергоефективності та розпочали будівництво нових видобувних та інфраструктурних потужностей. Водночас у Європі зросла частка радянської нафти й газу в структурі енергетичного балансу. Саме цей спадок комуністичного режиму в наступні кілька десятиліть буде живити терористичний режим російської федерації та фінансувати її агресію проти суверенних Грузії та України.
Історія нафтових санкцій та війн підводить до трьох простих висновків. Перший — заслабка суспільна реакція на тиранію та злочини проти людства породжує лише нові катастрофи. Другий — позиція покупця сильніша за ембарго виробників нафти. Третій — нинішнє нафтове протистояння, за лаштунками якого стоять Китай, Іран та росія може бути врегульоване через створення організації по спільній закупівлі нафти для потреб країн великої сімки. Принаймні, це один з дієвих кроків до остаточного демонтажу злочинного кремлівського режиму.
Джерело:
