Директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський пояснив "Апострофу", чому миротворці — це єдиний зараз спосіб повернення Україні Донбасу, і розповів, як примусити Росію до реалізації такого сценарію.
Скепсис із приводу перспектив розгортання миротворчої місії на Донбасі пов'язаний з тим, що як мінімум останнє десятиліття все миротворчі місії ООН якщо і йшли за розділом VII Статуту ООН, де йдеться про примус до миру і підтримання миру, то були так званими місіями VI+, тобто за шостим розділом, плюс якісь поліцейські та військові спостерігачі. А VI розділ стосується в основному дипломатичних, невійськових, несилових методів із забезпечення миру. Тобто жодна місія не була присвячена примусу до миру. І до цього дуже багато хто звик.
Якщо говорити про Україну, то нам якраз потрібна місія відповідно до розділу VII, саме з примусу до миру. А вже потім вона переходить плавно в підтримку миру. Ось із цим пов'язаний скепсис.
Дуже багато країн, які з літа говорять про свою готовність взяти участь у миротворчій місії, взагалі-то, й орієнтуються на підтримання миру. Тобто якщо в мандаті місії не буде задач щодо силового примусу до миру, не буде питань щодо застосування зброї, то такі країни із задоволенням візьмуть в ній участь. Якщо ці завдання там з'являться, то, думаю, коло бажаючих серйозно звузиться, бо це досить критичні речі для ухвалення політичних рішень на національному рівні.
Якщо ж ставити питання, чи потрібно це Україні, я просто не бачу іншого способу, яким чином Україна може повернути собі контроль над цією територією (окупованим Донбасом, — "Апостроф"). Без проведення миротворчої місії ми своїми силами туди не потрапимо.
Введення такої місії, звичайно, пов'язане й із труднощами ухвалення рішень у Раді Безпеки ООН. Але це питання двоїсте. По-перше, до припинення розмов про Мінські домовленості я не бачу перспектив, що Росія погодиться на рішення про миротворчу місію. А ось якщо ці розмови будуть припинені, якщо визнають, що Мінські домовленості провалені, і винною в такому провалі є РФ, за що вона підлягає додатковій порції санкцій, тоді вона перетвориться на сторону цього конфлікту. А відповідно до статті 27 того ж Статуту ООН, сторона конфлікту не бере участі в голосуванні з пов'язаних із ним питань, позбавляється в них права вето. І тоді питання про саму місію, про мандат місії і тим більше про участь у цій місії вирішуються без Росії.
Пошук учасників — традиційно важке запитання для кожної миротворчої місії. Труднощі починаються з обговорення завдань, які входять в мандат: можливостей застосування зброї, захисту мирного населення і самих миротворців. Багато країн просто на це не йдуть. Труднощі виникають і тоді, коли мова заходить про виділення ресурсів і фінансування місії.
Про учасників місії в нашому випадку можна вести мову тоді, коли буде зрозумілий мандат, коли в когось — в України, її партнерів або керівництва Департаменту миротворчих місій ООН — буде бачення кінцевої мети й стратегії її досягнення. Тоді простіше вести консультації з країнами і розмовляти з ними про надання і контингентів, і ресурсів, і фінансування. Тому що якщо взяти весь перелік завдань, які потрібно вирішити для завершення конфлікту на Донбасі, то вони включають примус до миру, розмінування, демілітаризацію, роззброєння, реабілітацію, вирішення питань повернення біженців, їх адаптації, відновлення їх юридичних і майнових прав, відновлення економічної діяльності в цьому регіоні... І тоді мова вже заходить не тільки про озброєних представників місії, а й про поліцейських, місцеву адміністрацію. А якщо ми будемо говорити і про відновлення економічної діяльності, то, напевно, можна буде вже починати вести розмови про інвестиції в цей регіон, причому про великі та досить перспективні. Тому що на Донбасі необхідно будувати нову економіку. Я думаю, дуже багато інвесторів будуть в цьому зацікавлені. Я поки ні від одного українського політика ось такого повного переліку, на жаль, не чув. Хоча це можна було би "продавати" з певною часткою доданої вартості.
Що стосується участі країн НАТО і ОДКБ, згідно з так званим планом Расмуссена, це досить реально. Якщо взяти, наприклад, досвід місій в Африці, Азії, в тому ж Афганістані, то там брали участь представники різних країн. Причому треба сказати, що найбільш дієздатні контингенти надають країни Латинської Америки та Бангладеш, як не дивно. Тому Расмуссен їх і згадав. Участь білорусів, інших національностей пострадянського простору — це запрошення Росії до компромісу. Тому що її учасників там, зрозуміло, не буде, а протягнути своїх партнерів за ОДКБ Москва захоче. Тут можна буде вести мову про якийсь компроміс. Але поки що відповіді Росії немає, це просто розмови.
