Сучасний феномен, який набув назви “гібридна війна”, характеризується не лише поєднанням застосування регулярних та іррегулярних угруповань, формувань, “жорсткої” і “м’якої” сили, але й складними переплетеннями правди і брехні, законності та беззаконності, “театрів воєнних дій” у фізичному, інформаційному та енергетичному (у сенсі енергії, а не енергетичних ресурсів) вимірах, в геополітичному, геоекономічному та геостратегічному просторах, суперечливими тлумаченнями хронології і сутності історичних і поточних подій тощо. Все це зумовлює високий ступінь “гібридності” та, відповідно, невизначеності, складності усвідомлення процесів, що відбуваються. За цих умов таку війну справедливо можна назвати війною рефлексій — рівнів розуміння того, що трапляється та може трапитися.

Доречно порушити питання: що ж саме є гібридом. Якщо пропустити складні теоретичні пояснення, то гібридами є стратегія, політика, тактика сторони (сторін) конфлікту. І той, хто їх має, отримує — за всіх інших рівних умов — більше шансів на перемогу. Відповідно, сторона, що рефлекторно, не(достатньо) усвідомлено реагує на дії противника, приречена на поразку.

Ці зауваження є підводкою до розуміння характеру протистояння у “гібридних війнах” загалом і України та Росії зокрема. В Україні, на превеликий жаль, бракує стратегічних, системних підходів до врегулювання конфлікту. За цих умов ми досі не програли війну з чотирьох причин:

а) за умов браку рефлексу захисту країни (патріотизму) на рівні влади він міцно проявився на рівні суспільства (у вигляді формування добровольчого та волонтерського рухів), має більш стійкий характер і проявляється досі;

б) у влади із затримкою зрештою спрацював рефлекс самозбереження, коли сидіти склавши руки стало небезпечно — це менш ефективний (особливо для суспільства) і більш запізнілий примітивний рефлекс, коли рятують не сук, на якому сидять, а п’яту точку від удару об землю;

в) у протистоянні з Росією Україна отримала допомогу від партнерів — мірою усвідомлення ними того, що відбувається, власних потреб і можливостей, а головне, мірою отримання від України сигналів про потреби в допомозі (правда, не досить зрозуміло в чому — в боротьбі з терористами, чи у війні з Росією?);

г) крім стратегічних і тактичних хиб і помилок Кремля (нелінійні взаємозв’язки між подіями в різних згаданих вище вимірах створюють проблеми в т.ч. для самих авторів “гібридної” стратегії та тим більше — для її виконавців), “всі інші умови” виявилися не такими вже й рівними. Маючи наміри ввести в оману потенційні жертви та домогтися власних цілей, Росія не має достатніх ресурсів для повномасштабних дій за всіма напрямами, особливо за умов активного спротиву. Причому, не лише внаслідок запроваджених санкцій і падіння цін на нафту, але й за умов поступового, власноруч утвореного занепаду російської економіки, демографії та системи врядування. Демонстрації наявності “суперспроможностей” (військових, економічних, інформаційних тощо) є операцією з дезінформації, спрямованої на формування у міжнародної спільноти думки про беззаперечну могутність і велич Росії. Водночас, обмеженість можливостей не робить Росію менш небезпечною.

Україна, на превеликий жаль, не має реалістичної стратегії врегулювання конфлікту. Водночас, дуже часто можна побачити примітивізм рефлексів і брак рефлексії у нашої політичної “еліти”. Це яскраво проявилося, зокрема, після висловлювань посла Німеччини пана Е.Райхеля з приводу припустимості виборів в ОРДЛО за умов наявності там російських військ. Так, дуже прикро чути подібні заяви (причому не вперше), особливо від офіційного представника країни — провідного партнера та учасника переговорів у Норманському форматі. Водночас, дуже цікаво було спостерігати за гучними проявами екзальтованого патріотизму депутатів на парламентській трибуні, невгамовною потребою одного з них розмалювати Берлінський мур, галасом в ефірі, схожим на білий шум. Непримиренні поборники незалежності вщухли лише після відповідної заяви президента та адекватної реакції МЗС.

Але мало хто звернув увагу на те, що ця заява стала неумисним визнанням фактичної присутності російських військ у Донбасі. Не було й оцінок далекосяжних і дуже неприємних для України наслідків цієї заяви. За наявності мінімальної уяви, в ній можна побачити виправдання кримського референдуму, проведеного “під дулами російських автоматів”. А якщо припустити, що до цих доводів з вуст німецьких партнерів дослухається адміністрація Трампа, яка саме до Криму прив’язує можливе скасування санкцій, застосованих до Росії, то Україна може потрапити в дуже складну та неприємну ситуацію.

Якщо події розвиватимуться в цьому напрямі, то Україна ризикує опинитися не лише наодинці з Росією, якій розв’язали руки, але й відчути потужний тиск з боку вчорашніх партнерів з приводу прискорення “розв’язання” конфлікту шляхом проведення виборів в ОРДЛО — з усіма наступними наслідками. Ймовірність такого сценарію не є домінуючою. Але, якщо є хоча б невеликий ризик зазнати неприйнятних наслідків (зокрема, втрати державності), то потрібно його враховувати, запобігати появі та готуватися до відповіді. Якщо цього не робити, як правило, спрацьовує один із законів Мерфі з доповненням: “Якщо будь-яка халепа може статися, то це обов’язково відбудеться. Причому в найбільш неприємний момент і з найбільш неприйнятними наслідками”.