Історичний екскурс у формуванні засад зовнішньої політики Китаю

Для того, щоб зрозуміти сучасну зовнішню політику КНР слід знати цінності, що формували діючу еліту країни. Не варто під час аналізу політики нинішнього Китаю спиратися на забобони, що коріння нинішнього китайської держави сягають у глибину віків й мають щось спільного із конфуціанством, даосизмом чи династіями Цінь та Хань. Сучасна комуністична китайська держава має не більше спільного із стародавнім Китаєм ніж Італія із Римської імперією або Франція із Галлією. Водночас, не можна заперечувати, що китайський народ зберігає традиційні національні цінності, що формувалися упродовж багатьох століть.

Вживання такої образної назви Китаю, як Піднебесна, виглядає не надто доречним, адже вона характеризує країну, як таку, що стоїть, начебто, над усіма іншими, а її керівники володіють якоюсь особливою мудрістю, яка є недоступною для простих смертних. У дійсності ж ідеологічні основи КНР ґрунтуються на догматах марксизму-ленінізму, а державний устрій комуністичного Китаю був закладений в 1949р. у відповідності із принципами сталінського СРСР.

Єдиною чітко рельєфною відмінністю китайської політико-економічної моделі від класичного сталінізму стала концепція Ден-Сяопіна. Вона сформувалася у 1980-х роках за принципами наближених до ринкової економіки та переході від культу особи Мао Цзедуна до колективного керівництва із постійною ротацією вищого державного керівництва. Проте, головні внутрішньо-та зовнішньополітичні цілі, що спираються на комуністичні ідеали, залишилися незмінними.

Історичні факти свідчать, що КНР разом із КНДР створені за вирішальної участі СРСР з метою досягнення домінування Радянського Союзу в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР) через усунення з нього впливу США, Великобританії та Японії. Можна із твердістю констатувати, що без участі Кремля комуністична КНР ніколи б не могла з’явитися на політичній мапі світу.

Ще у 1920-х роках СРСР почав відігравати дуже серйозну роль у китайських справах, коли країна загрузла у безкінечних внутрішніх суперечках й знаходилася значною мірою під впливом Японії, Великобританії та місцевих розрізнених кланів. Про значення СРСР у долі Китаю свідчить хоча б той факт, що Комуністична партія Китаю (КПК) була створена у 1921р. за сприяння Комінтерну, який у той час був, фактично, філіалом радянських комуністів. Навіть шостий з’їзд КПК відбувся у 1928р. в СРСР поблизу Москви[1].

Й.Сталіну вдавалося вправно упродовж багатьох років диригувати різними течіями комуністичного руху Китаю, а в 1937р. він навіть спромігся об’єднати зусилля урядової Китайської національної партії (Гоміндан) із КПК у війні із імператорською Японією, що мала свої плани на Китай. Протягом 1930–1949рр. СРСР фінансувала КПК щорічно на сотні мільйонів рублів й поставляла велику кількість військової техніки та військових спеціалістів.

У той час, для СРСР Китай був величезним полігоном з проведення гібридних спеціальних операцій. Й нарешті Й.Сталін домігся свого. За його сприяння шляхом військової допомоги, було прибрано головного конкурента КПК у боротьбі за владу — партію Гоміндан та утворена в 1949р. КНР на чолі із сталінським фаворитом в КПК Мао Цзедуном. Очевидно, що без колосальної військово-економічної допомоги СРСР комуністи ніколи б не змогли прийти до влади в Китаї та її втримати. Образно кажучи, геном КНР був створений у сталінський ідеологічній лабораторії, а сам багаторічний керівник — великий кормчий Мао, являється одним із «клонів» самого радянського вождя.

Складається враження, що радянський диктатор сам собі зробив царський подарунок, визначивши дату заснування КНР, як раз напередодні свого 70 річчя. Це дозволило йому справляти свій ювілей у якості самого могутнього політичного лідера світу під кривавою владою якого знаходилося більше половини усього населення планети.

Відомо, що Мао Цзедун відносився до Й.Сталіна, як до свого вчителя й намагався розбудувати КНР за його заповітами, але з деякою національною специфікою. КПК набула надзвичайно схожих рис із КПРС — тяга до абсолютної влади партії на чолі із культом вождя, ідеологічна обробка, формат партійних з’їздів, управлінська структура (Політбюро, ЦК, регіональні партійні органи, тощо). Усе це було скопійовано із сталінської партійної системи. Державне будівництво за Мао також майже повністю нагадувало шлях сталінізму — колективізація сільського господарства, індустріалізація з наголосом на важке машинобудування, масові репресії та голодомори.

Так, існувала певна китайська специфіка коли, наприклад, була запроваджена тотальна компанія на винищення горобців та гризунів, а розвиток металургії спустився до рівня домогосподарств. Але усі ці виключення лише підкреслювали незмінний курс Китаю у період до смерті Мао у 1979р. на адаптацію сталінської політико-економічної моделі до місцевих умов.

У зовнішній політиці Мао Цзедун також перейняв сталінський дух агресії спрямований проти капіталістичного світу й отримання світового панування. Відомими стали слова Мао Цзедуна на військовій раді ЦК КПК 11 вересня 1959р. що добре характеризують цілі його міжнародної політики: «Ми повинні заволодіти земною кулею. Про те, як працювати на сонці ми поки говорити не будемо[2]».

Не секрет, що КНР брала активну участь у радянській військовій авантюрі в Кореї 1950–1953рр. організованою Й.Сталіним невдовзі після вдалого випробування атомної бомби на Семипалатинському полігоні Казахстану у серпні 1949р. У цій війні на стороні Північної Кореї за вказівкою радянського керівництва взяло участь понад 1 млн. китайських військовослужбовців. Метою генсека КПРС було скористатися вдалою військово-політичною ситуацією.

За досягнення ядерного паритету із США, СРСР напочатку 1950-х років володів у Європі великою військовою перевагою за чисельністю озброєнь та особливого складу. Знаючи маніакальне прагнення Й.Сталіна до світового панування, існують деякі підстави припускати, що військові дії у Кореї виконували функцію відволікаючого маневру значних американських сил від потенційного європейського театру військових дій з подальшим нанесенням миттєвого удару по угрупуванню бувших союзників у Західній Європі[3]. Реалізації задумів Й.Сталіна завадила його несподівана смерть 5 березня 1953р., що наступила ймовірно внаслідок отруєння вождя організованого найбільш впливовими керівниками радянської держави, що вчасно зрозуміли катастрофічні наслідки запланованого безумства.

Від Ден Сяопіна до Сі Цзіньпіна

Мао Цзедун після своєї смерті у 1976р. залишив Китай у надзвичайно скрутному економічному становищі. Голод та злидні за постійної боротьби за «миску рису» супроводжували життя більшості китайців. Сталінська соціально-економічна модель на китайському ґрунті не прижилася й давала серйозні збої. Тому, ЦК КПК вже у 1978р. взяв курс на радикальні політичні та економічні реформи, теоретична база яких була закладена одним із лідерів партії Ден Сяопіном.

Заслугою китайського керівництва у період після Мао Цзедуна можна вважати відмову від концепції «Великого стрибка» й перехід до політики побудови соціалізму із китайською специфікою та «чотирьох модернізацій» (сільського господарства, промисловості, науки та оборони). Це означало часткову відмову від тотального планування та усуспільнення усієї власності й поступове запровадження елементів ринкової економіки, яка мала б розв’язати руки для приватної ініціативи мільйонам простих китайців. Водночас, у питанні управління країною ЦК КПК перейшов до принципу обмеження особистої влади найвищих керівників держави завдяки їх регулярній ротації кожні 10 років.

Ключовою подією у житті КНР, що докорінно вплинула на долю країни став ХІІ з’їзд партії, який відбувся у вересні 1982р. На ньому піддався певній критиці культ особи Мао Цзедуна, особливо це стосувалося його останніх років правління. Одночасно, були визнані видатні заслуги «великого кормчого» із об’єднання Китаю, що дозволяє й дотепер на офіційному рівні залишатися цьому політику у «пантеоні» найвидатніших діячів в історії країни на першому місці. Такий обережний підхід до оцінки першого керівника сучасної китайської держави й дотепер сприяє збереженню політичної стабільності КПК.

Також з’їздом були визначені три етапи стратегії модернізації:

• до 2000р. — чотирикратне збільшення валової продукції промисловості та сільського господарства, досягнення середнього достатку життя народу;
• до 2021р. (100-річчя КПК) — підняття Китаю до рівня середньо-розвиненої країни;
• до 2049р. (100-річчя КНР) — перетворення Китаю у сучасну високорозвинену державу.

На відміну від реалій України, вражає послідовність китайської політики, адже через 40 років на ХХ з’їзді КПК у своїй програмній доповіді Сі Цзіньпін підтвердив незмінність цілі із перетворення до 2049р. країни у високорозвинену державу. Попередні етапи стратегії модернізації в цілому були успішно виконані.

Вже через декілька років від початку реалізації, реформи призвели до вражаючих результатів у аграрному секторі. Так, у 1984р. був зібраний рекордний врожай зернових у 400 млн. т, який дозволив вперше з часу утворення КНР забезпечити практично усе населення продовольством на мінімально необхідному для життя рівні.

У 1987р. в Китаї з’явилося понад 300 тис. приватних підприємств та понад 20 млн. одноосібних підприємців. Це, разом із політикою відкритих дверей (залучення іноземних інвестицій через вільні економічні зони), дозволило КНР досягнути у 1980-х роках найбільшого щорічного темпу зростання ВВП у світі — понад 12%[4]. Середній щорічний показник зростання ВВП китайської економіки у період 1979-2016рр. склав 9,6%[5]. У 1993р. економіка Китаю за обсягами виробництва посіла 7 місце у світі, а з 2010р. впевнено знаходиться на 2 місці, поступаючись лише США.

Такі шалені темпи економічного розвитку на базі отримання певних економічних свобод, а також перебудова в СРСР, викликали у деяких прогресивних прошарків китайського суспільства, особливо студентства, завищені очікування на демократичні перетворення, що досягли свого піку під час офіційного візиту М.Горбачова до Пекіну у травні 1989р. Неготовність ЦК КПК здійснювати демократичні перетворення призвело до розчарування та студентських демонстрацій у червні того ж року, які були подавлені із надзвичайною жорстокістю. В результаті на площі Тяньаньмень 4 червня вбито понад 1 тисячу студентів.

Горбачовська перебудова та розвал СРСР сильно нажахали китайську державну та партійну верхівку Китаю. Вона остерігалася, що КНР повторить долю колишнього старшого брата й почала масштабні репресії, щоб не допустити послаблення влади ЦК КПК. Порушення прав людини у 1990-х роках в країні значно посилися. За даними Міжнародної Амністії у КНР в 1991р. було виконано 20 тис. смертних вироків, а в середині десятиліття кількість виправно-трудових таборів досягла 2 тис. у яких «перевиховувалося» 16 млн. в’язнів[6].

Проте, верхівка китайських комуністів не збиралися відмовлятися від формули успіху економічних реформ, яка полягала у економічній лібералізації за збереження провідної ролі КПК в управлінні державою та повною відсутністю політичних свобод, громадянських прав й придушення паростків будь якого демократичного руху із низу. Тому, рішення ХІV партійного з’їзду (відбувся у жовтні 1992р.) щодо переходу до соціалістичної ринкової економіки та поглиблення інтеграції в світову економіку на фоні політичних репресій не виглядали неочікуваними. ЦК КПК ясно усвідомило необхідність без вагань приносити у жертву марксистські догматичні постулати в економіці заради сталого економічного розвитку, що гарантує партійній верхівці надійне утримання влади.

Вже із плином часу, стає зрозумілою стратегічна помилка західних демократій відносно КНР. Вона полягає утому, що попри очевидний авторитаризм, кричущі порушення прав людини та імперські амбіції вони інвестували в комуністичний Китай за останні 30 років величезні кошти й надали йому можливість отримувати новітні технології. Власне, спокуса отримати найбільший ринок у світі та використовувати дешеву робочу силу переважила розумні аргументи стосовно небезпеки посилення комуністичного авторитарного режиму для майбутнього вільного демократичного світу. Сподівання на конвергенцію[7] соціалістичного Китаю, як між іншим й СРСР та його правонаступниці РФ, із провідними капіталістичними країнами Заходу також не справилися.

Красномовним прикладом наскільки загрозливою може бути ситуація для людства, коли сучасні технології потрапляють до рук закритого та автократичного режиму стала пандемія СOVID-19, що найімовірніше була викликана інцидентом у лабораторії в китайському місті Ухань.

Формування осі Пекін-Москва на сучасному етапі

У своїй доповіді на круглому столі в Atlantic Council, що відбувся ще у листопаді 2018р., я представив, зокрема, прогноз відносно майбутнього впливу осі Пекін-Москва на євроатлантичну безпеку й ролі у цьому процесі українського фактору[8]. Зокрема, тоді у Вашингтоні було презентовано сценарій за яким у період до 2030р. жорстокий, але недостатньо розумний російський ведмідь, перетворюється у васала, начебто, доброї китайської панди, яка буде його використати у якості криголаму євроатлантичної єдності для досягнення КНР глобального лідерства.

У цьому контексті, я виклав своє бачення відносно того, що Україна могла б відігравати винятково важливу стримуючу роль щодо експансіонізму Китаю, оскільки вона була головною перепоною для китайського васала (РФ), що націлився зруйнувати базові засади безпеки у Європі й дискредитувати здатність США бути її гарантом, як провідної країни Північноатлантичного військового блоку. У питанні його демонтажу інтереси Пекіну та Москви повністю збігаються. Адже НАТО, як найпотужніший безпековий союз у світі, допоки він існує — ніколи не дозволить авторитарним режимам реалізувати їхні наміри зі світового домінування.

Висунута у моїй доповіді в Atlantic Council теза щодо перетворення України в могутню фортецю глобального Заходу із стримування осі Пекін-Москва шляхом прискореного вступу України в НАТО та ЄС й радикального збільшення інвестицій в українську економіку знайшла розуміння у деяких провідних експертів із міжнародної політики у Вашингтоні.

Чотири року тому, більшість країн-членів Північноатлантичного блоку, насамперед, старої Європи, ще не повністю усвідомлювали спільної китайсько-російської закулісної гри на кордонах оборонного блоку й не відводили Україні належної ролі у протистоянні із східними автократіями. Тому, на превеликий жаль, прогноз внаслідок стратегічної помилки Заходу стосовно намагань розхитати євроатлантичну єдність за посередництвом військової агресії РФ проти України справився. 24 лютого 2022р. криголам російської військової машини було запущено в дію на повну потужність.

Відносини між лідерами Китаю та РФ, з приходом Сі Цзіньпіна у 2013р. на посаду голови КНР, стали найтіснішими з часів Й.Сталіна та Мао Цзедуна, але наразі молодшим братом вже опинилася Росія. Існують достатньо обґрунтовані припущення, що Сі Цзіньпін та В.Путін у ході переговорів 4 лютого 2022р. в Пекіні остаточно погодили план дій спрямований на усунення глобального Заходу під лідерством США, як головної фігури на світовій політичній шахівниці.

Цей план, міг полягати у тому, що РФ швидко зможе окупувати Україну й після цього створити реальну військову загрозу усьому східному флангу НАТО, що змусило б Вашингтон сконцентрувати максимальні зусилля на захисті своїх європейських союзників. Одночасно, КНР могла б розпочати реалізовувати свою стратегічну мету з інтеграції Тайваню, адже для США протидіяти агресії на двох фронтах у форматі бліц-кригу було б надто складно. Таким чином, після провалу в Афганістані, а також очікуваних невдач за песимістичним сценарієм в Україні, Тайвані та ймовірно у Центральній Європі, США ризикували втратити позицію світового лідера, поступившись нею КНР.

Однак, через неочікуваний світом героїчний опір українського народу цей план провалився. Україна за підтримки союзників не дозволила перекроїти мапу планети на користь китайського комуністичного режиму. Про інтереси Росії мова тут не йдеться, адже за даного сценарію їй відводилася лише роль пішака, яким жертвує король з метою отримання стратегічної переваги у великій грі із Заходом.

Непересічною подією у житті Китаю стало повернення колишньої британської колонії Гонконг 1 липня 1997р. та португальської Аоминь 20 грудня 1999р., на базі котрих за принципом «одна держава — дві системи» були створені спеціальні адміністративні райони. Даний принцип був закладений Ден Сяопіном й передбачає повернення усіх історичних китайських територій до КНР. Cі Цзіньзіпін цей принцип послідовно продовжує відстоювати на міжнародні арені відносно Тайваню, а також використовує його у якості вагомого аргументу у внутрішній політиці для збільшення своєї підтримки, як в апараті ЦК, так й серед широких мас.

Китайська зовнішня політика «голуба миру»

З початку 2023р. КНР розпочала активну компанію із позиціювання себе, як наймиролюбнішої країни світу, що здатна бути ефективним посередником у розв’язанні глобальних проблем у сфері міжнародних відносин. Тим самим, Китай зробив ще один крок у напрямі перетворення в супердержаву номер один.

Знаковим дипломатичним досягненням Китаю доцільно вважати його успішні посередницькі зусилля з відновлення дипломатичних відношень між Іраном та Саудівською Аравією, що завершилися 10 березня 2023р. на конференції в Йорданії укладанням мирної угоди між Тегераном та Ер-Ріядом.

Цей позитивний результат дозволив Пекіну посилити свій провідний наратив про те, що він готовий вирішувати світові конфлікти набагато краще за США, оскільки здатен враховувати інтереси усіх зацікавлених сторін краще за Вашингтон, який нібито відповідальний за створену у світі нестабільність в сфері безпеки та міжнародних відносин. Безумовно, що лише ролі впливового модератора Пекіну вже замало — він бачить себе у період до 2050р. наймогутнішою державою світу без якої не вирішуються жодні важливі міжнародні проблеми.

Представлений КНР на річницю початку широкомасштабної збройної агресії РФ проти України так званий Мирний план (Позиція Китаю із врегулювання української кризи)[9] викликає більше питань ніж відповідей. У першу чергу, доцільно зазначити, що він базується на ненадійному фундаменті — пряма російська агресія названа українським конфліктом, а між агресором та жертвою агресії усунуті будь, які відмінності.

Лише пункт 1 документу щодо збереження суверенітету та територіальної цілісності знайшов підтримку української сторони. Натомість, пункт 2, через маніпулювання поняттям «менталітет холодної війни», фактично, спрямований на руйнацію безпекової системи в Європі, яка склалася з часів Другої світової війни. Викладені у цьому пункті пропозиції заохочують агресора не тільки до продовження цієї війни, але й до роздмухування нових небезпечних гарячих конфліктів.

Також у пунктах 3, 4 під покровом миролюбних закликів припинення воєнних дій та відновлення мирних переговорів чітко проступає російський інтерес, що складається із тимчасового замороження війни без вимоги виведення усіх російських військ з усієї території України в міжнародно визнаних кордонах. Власне, цими пунктами пропонується у завуальованій формі опція, яка дозволяє російській армії знаходячись на українській території отримати паузу для відновлення військової потуги для нанесення нового удару.

Явні суперечності між пунктами та відверте потурання в декількох із них російським агресивним планам, роблять Мирний план КНР не придатним до практичного втілення, оскільки його імплементація спонукатиме Москву до організації нової війни у ще більших масштабах та виходу її вже за межі України. При цьому, пряме відхилення даного плану дозволить Пекіну також залишитися в образі «голуба миру» шляхом поширення меседжу про провокування України до продовження війни з боку США попри «мирні» китайські ініціативи та бажання Росії досягнути миру.

Дуже влучно на Мирний план КНР відреагувала міністр МЗС ФРН А.Бербок, відмітивши, що мирний план вже є — це Хартія ООН, треба просто дотримуватися цього документу[10].

Схвалений 23 лютого 2023р. Мирний план України (формула президента України В.Зеленського із 10 пунктів)[11] Генеральною Асамблеєю ООН 141 голосом, на відміну від китайського документу, передбачає практичні та абсолютно конкретні кроки для справедливого відновлення миру в Україні й цілком відповідає нормам міжнародного права. Втім, Пекін його не підтримав, а замість цього запропонував власний план, що витканий із правильних гасел, розмитих й суперечливих положень, деякі з яких співпадають з інтересами країни-агресора.

Це свідчить, що Китай у дійсності виступає за таке «мирне» врегулювання, що задовольняє виключно його особисті геополітичні амбіції та надає можливості агресору широкий простір діяти згідно власного трактування міжнародного права за відсутності відповідальності за вчинені масові злочини.

Для України було б неправильно категорично відкидати мирний план Пекіна — це б дало Китаю та РФ в руки потужні козирі, якими б вони не забарилися скористатися. Більш розумним уявляється підтримати ті пункти, в яких говориться про забезпечення суверенітету та територіальної цілісності, а також недопущення використання ядерної зброї та забезпечення безпеки ЗАЕС. Пункти, що не відповідають нормам міжнародного права та суперечать Мирному плану України мають бути або допрацьовані, або відхилені.

Така конструктивна реакція української сторони критично б ускладнила китайсько-російську гру у «миротворців» шляхом вчасного нівелювання потенційно небезпечної світової компанії дезінформації проти НАТО та України, що начебто не бажають зупинення війни. Водночас, треба завжди пам’ятати, що політико-правового рішення припинення війни на справедливих умовах на даному етапі не існує через нестримне бажання Москви знищити суверенітет України за будь яку ціну. «Миролюбні» маневри осі Пекін-Москва — це не про закінчення агресії, а про спосіб руйнації євроатлантичної єдності гібридними методами для розширення простору впливу сучасних автократій на світовій шахівниці.

Історичний візит Сі Цзіньпіна до Москви

Перший офіційний Сі Цзіньпіна до Москви 20–22 березня 2023р. відбувся майже відразу після його одноголосного обрання Всекитайськими зборами народних представників головою КНР на третій термін. Сам по собі цей факт яскраво свідчить про важливість для Китаю відносин із РФ та дипломатичну підтримку агресивних дій Москви. Не завадило цьому візиту навіть отримання В.Путіним напередодні ордеру на арешт від Міжнародного кримінального суду за незаконну депортацію українських дітей. Ці факти промовисто говорять про ту величезну ціннісну прірву між КНР та світом демократії у сприйнятті російської агресії проти України.

Незважаючи на те, що обидві країни об’єднує неприйняття демократичних цінностей та намагання знизити роль країн глобального Заходу у світових процесах, у ході візиту китайського лідера виразно відчувалася не тільки різниця у підходах досягнення намічених цілей, але й у політичній вазі та широті поглядів між Пекіном та Москвою. Як говорить китайське прислів’я «можна спати в одному ліжку, але бачити різні сни». Ще ніколи, до того, так сильно не кидалося в очі, що відносини між країнами перейшли до формату «сюзерен-васал», як цього разу.

Сі Цзіньпін, головним чином, був зосереджений на отриманні необхідних інструментів із збільшення ролі Китаю у глобальній політиці на основі стратегічного бачення — дешевих ресурсів, освоєння територій Східного Сибіру та Забайкалля, науково-технічних розробок, збільшенні частки використання юаня у міжнародних розрахунках. Натомість, В.Путін основну свою увагу сфокусував на вирішенні тактичних проблем із збереження особистої влади за допомогою отримання від свого старшого партнера військове озброєння, товарів подвійного призначення, фінансової допомоги та ринків збуту для енергоносіїв й аграрної продукції.

Для Китаю економічні відносини із Росією не являються критично важливими через те, що частка російських товарів у загальному експорті КНР становила у 2022р. лише 2,1%, тоді як цей показник для РФ складав близько 20%. Разом із тим, Китай серйозно залежить від торгівлі із США та ЄС — їх сумарна частка у експорті країни складає близько 31,8%[12]. Для Пекіну надважливо отримувати від головних союзників України високотехнологічну продукцію, яку він не здатен виготовляти. Саме внаслідок вказаних чинників китайське керівництво, остерігаючись перетинання «червоної лінії», не поспішає надавати Москві багато озброєння для продовження агресії в Україні.

Допомога Пекіну Москві у війні із Україною полягає в іншому — дипломатичній підтримці, збільшенні закупівлі енергоносіїв, нарощуванні сірого експорту, обході санкцій, збільшенні частки юанів у торгівельних розрахунках та фінансових операціях, що вже досягла 65%[13].

Поставки російської нафти до Китаю у січні-лютому ц.р. збільшилися до 1,94 млн бар/добу або на 23,8% порівняно із аналогічним періодом минулого. Також у січні 2023р. збільшився до рекордного рівня у 2,7 млрд. м³ експорт газу китайським споживачам, що дозволило РФ вийти на перше місто у світі з його поставок на ринок КНР, суттєво обігнавши Катар, Туркменістан та Австралію[14]. Тільки поставки газопроводом Сила Сибіру у 2022р. зросли у півтори рази порівняно із 2021р. й досягли позначки у 15 млрд. м^{3 [15]}. Нарощування Пекіном імпорту російських вуглеводнів істотно допомагає Москві компенсувати втрати від санкцій та продовжувати фінансувати війну в Україні.

Не обійшлося без уваги на переговорах між керівниками держав обговорення Мирного плану Китаю відносно України, який за словами В.Путіна на прес-конференції може бути взятий за основу, коли до цього буде готовий Захід та Київ. Ця маніпуляція черговий раз свідчить про бажання перекласти відповідальність за власні злочини на інших та про неготовність закінчувати військову агресію з боку російського президента.

У свою чергу, Сі Цзіньпін знову повторив свою мантру про те, що Пекін керується принципами статуту ООН в урегулюванні «української кризи» та займає безпристрасну позицію виступаючи за мир та діалог. Із сказаного, можна зробити висновок, що китайський лідер не так й сильно прагнув, попри усю риторику про принципи ООН, змусити головну відповідальну державу за розв’язання масштабної війни у Європі дотримуватись тих самих міжнародних принципів, яким він так палко закликає слідувати ті країни, які й без цих закликів понад усе прагнули уникнення цієї війни.

За результатами перемовин підписано 14 документів та 2 спільні заяви «Про поглиблення відносин всеохоплюючого партнерства й стратегічної взаємодії РФ й Китаю» та «Про розвиток ключових напрямів російсько-китайського економічного співробітництва до 2030року». Символічним стало підписання документів В.Путіним та Сі Цзіньпіном у Грановитій палаті Кремля, де у 1949р. найжорстокіші диктатори у ХХ столітті Й.Сталін та Мао Цзедун підняли свої бокали за дружбу між СРСР та КНР. Це також прозоро вказує на те, які насправді цінності є близькими для нинішніх керманичів обох країн.

Звертає на себе увагу та обставина, що голова КНР прохолодно віднісся до пропозиції В.Путіна реалізувати новий гігантський газотранспортний проект Сила Сибіру — 2 з доставки газу із Ямалу через Монголію до китайського ринку. Пекін не хоче повторення помилки ЄС із збільшення залежності від російських енергоносіїв до критичного рівня. Але, навіть якщо цей проект й буде виконаний, то не раніше 2035р. та лише за умови, що усі фінансові витрати та цінові ризики покладуться на російську сторону.

Питання постачання Пекіном озброєнь найбільш хвилювало Київ та її союзників під час візиту голови КНР. Однак, через побоювання застосування санкцій Вашингтоном, Пекін скоріш за все, так й не ризикнув задовільнити головні забаганки Кремля у поставках летальної зброї, хоча не виключено, що деякі види нелетальних видів озброєння та елементної бази до них можуть бути поставлені у незначних обсягах, — у т.ч. через треті країни.

Головний підсумок візиту Сі Цзіньпіна до Москви — нинішнє керівництво РФ вирішило остаточно стати на шлях перетворення свої країни в китайську сировинну колонію з перспективою втрати значної частини політичної самостійності в обмін на підтримку збереження влади путінським кланом. Неадекватні наміри путінського угрупування повернути колесо історії назад та за допомогою військової агресії відновити СРСР, обернулися бумерангом — перетворивши РФ не у супердержаву, а у жалюгідного васала Пекіна. В.Путін так й не зрозумів, що «жовті води Янцзи не можна змусити текти у зворотному напрямі».

Погляд у майбутнє

Черговою історичною віхою для розвитку Китаю на сучасному етапі став XX з’їзд КПК, що відбувся 16–22 жовтня 2022р. у Пекіні й на якому третій раз поспіль Генеральним секретарем КПК обрано Сі Цзіньпіна, що за традицією означало автоматичне його призначення у березні 2023р. на найвищу посаду держави — голову КНР. Тобто, був порушений базовий принцип реформ Ден Сяопіна відносно максимального часу перебування на вищих посадах партії та уряду — два терміни по 5 років.

За результатами з’їзду внесені дві поправки до статуту КПК, що закріпили персонально за Сі Цзіньпіном роль «головного ядра ЦК КПК» та верховенство його ідей у партії. Ідеологічним обґрунтуванням такого рішення стало посилання на напружену міжнародну обстановку та необхідність перетворення армії у збройні сили світового класу, зокрема, й для рішучої боротьби із «самостійницькими» силами на Тайвані.

За своїм офіційним статусом та повноваженнями у партійній та державній ієрархії Сі Цзіньпін зрівнявся із комуністичним диктатором КНР Мао Цзедуном. Фундамент для досягнення такого положення Сі Цзіньпін заклав, ще у перший термін свого правління, коли зміг використати популярний у народі лозунг боротьби із корупцією для усунення біля 100 високопоставлених партійних функціонерів, які могли завадити його наміру з обрання на третій термін. Наразі, усі члени Постійного комітету Політбюро ЦК КПК до складу якого увійшли 7 найвищих функціонерів партії являються ставлениками Сі Цзіньпіна. На другу за значенням посаду КНР прем’єр-міністра обрано соратника генерального секретаря Лі Цяна, що до того обіймав посаду голови Шанхайського міському партії.

Стислий аналіз програмної доповіді Сі Цзіньпіна на XX з’їзді КПК

У своїй доповіді на XX з’їзді КПК «Високо тримати великий прапор соціалізму із китайською специфікою, згуртовано боротися за всебічну побудову модернізованої соціалістичної держави[16]» Сі Цзіньпін підкреслив, що марксизм із китайською специфікою, який ґрунтується на діалектичному й історичному матеріалізмі залишатиметься головною ідеологічною платформою КНР.

Стосовно амбіцій КНР у майбутньому світі у період до 2050р., то генеральний секретар КПК підкреслив, що мета китайських комуністів — «до середини нинішнього століття перетворити Китай у модернізовану соціалістичну державу, що буде лідирувати у світі за загальною національною потугою та міжнародним впливом». При цьому, ЦК КПК має дбати не тільки про китайській народ, але й про прогрес усього людства та його єднання.

До ключових інструментів економічного розвитку Сі Цзіньпін відносить удосконалення соціалістичної ринкової економії та розширення її відкритість для світу. Китай планує досягнути лідируючих позицій в галузі науки та техніки, а також освіти, у т.ч. через залучення кращих кадрів із різних країн світу до роботи у КНР. Кадрова політика буде здійснюватися в ім’я партії та держави. Партія ставить за мету до 2035р. досягнути рівня суспільства середньої заможності.

Величезне значення генеральний секретар приділив питанню відновлення єдності між КНР та Тайванем за принципом «одна країна — дві системи». Це питання для ЦК КПК є абсолютним пріоритетом, що планує його вирішити, насамперед, мирним шляхом, але не виключається й військовий варіант політичного приєднання Тайваню до материкового Китаю із утворенням єдиної держави під керівництвом Пекіну.

Доповідь Сі Цзіньпіна пронизана ідеологічним догматизмом й нагадує за своїм стилем виступи генеральних секретарів КПРС. У ній чітко прослідковуються експансіоністські риси з розповсюдження комуністичного впливу у глобальному вимірі, що було характерним для епохи Мао Цзедуна та комуністичних вождів СРСР. На відміну від попередників, сучасне керівництво КНР для досягнення реалізації своїх цілей на міжнародній арені, володіє незрівнянно більшою економічною потугою та «м’якою» силою, яка створюватиме вже у період до 2035р. не менші виклики для лідерства США та їх союзників ніж відійшовший у «царство мертвих» СРСР.

Марксистська риторика генерального секретаря КПК дуже мало має спільного із китайськими реаліями та являється скоріше частиною партійного ритуалу. Сучасний Китай вже давно відійшов від марксизму й розбудовує ринкову економіку на основі приватної власності — 70% ВВП у країні виробляється приватними підприємствами на яких задіяно 80% усієї робочої сили. Як казав Ден Сяопін: «Неважливо якого кольору кішка, головне щоб вона ловила миш».

Саме відмова ЦК КПК від архаїчних принципів соціалістичної економіки та перехід до ринку після низки невдалих експериментів дозволяли Китаю досягати цілей сталого розвитку із високими темпами зростання упродовж останніх 45 років. Натомість, головні фактори зростання китайської економіки — дешева робоча сила та інвестиції у житлове будівництво поступово вичерпуються. Пандемія Covid-19 та іпотечна криза завдали чутливого удару економіці КНР, що призвело до зниження зростання ВВП у 2022р. до 3% — найнижчого показника із 1976р.

Валовий борг Китаю (державний, підприємств та домашніх господарств) у 2022р. перевищив 300% ВВП[17] й був викликаний, у першу чергу, неадекватно великим та непрорахованим кредитуванням: іпотечного ринку; інфраструктурного будівництва за загальнонаціональними проектами; розвитку провінцій; реалізації проектів з капітального будівництва закордоном.

Започаткований КНР глобальний проект «Один пояс, один шлях» (BRI) крім політичної цілі щодо збільшення впливу держави у світі через реалізацію планів з просування товарів на світові ринки та розширення інвестиційних можливостей, приносить також величезні фінансові проблеми. За даними Центру фінансування шанхайського Університету Фудань, позики для проекту BRI допомогли країні стати найбільшим двостороннім кредитором у світі із показником у $932 млрд. Водночас, за інформацією лабораторії Mary’s AidData Lab, 60% позик надаються країнам що знаходяться у фінансовій скруті, тому кредити на $52 млрд. стали проблемними у 2020–2021рр. — 35% усіх інвестиційних проектів BRI знаходяться в зоні ризику[18].

На період до 2035р. в КНР прогнозується поглиблення економічних проблем через вичерпання основних факторів зростання та нарощування державного боргу. Також, слід брати до уваги наростаючі суперечності між однопартійною політичною системою збудованою за сталінськими принципами, що базується на догматичній ідеології та інтересами приватного капіталу й прогресивних прошарків суспільства, які будуть все більше прагнути до зменшення втручання партії в економіку та до демократизації суспільних процесів.

Вказані тенденції не дозволять КНР підтримувати економічне зростання упродовж наступних 10 років на рівні не меншому 5% на рік, що ще сильніше загострюватиме суперечності між архаїчною політичною системою та потребами суспільства. Для відволікання суспільної уваги від них з метою подальшого утримання всебічної влади, ЦК КПК намагатиметься в усілякий спосіб, включно із військовим, приєднати Тайвань до КНР.

На міжнародній арені для підготовки до більш жорсткого протистояння із США, Китай намагатиметься посилювати вісь Мінськ-Тегеран-Москва-Пхеньян-Пекін із можливим підключенням до неї Ер-Ріяду. Крім того, КНР поступово групуватиме під своїм крилом країни глобального Півдня, а також застосовуватиме зусилля щодо домінування у басейні Південно-Китайського моря з перспективою створення конкуренції ВМФ США на Тихому океані. Це море має геостратегічне значення — через нього щорічно проходить торгових вантажів вартістю до $5 трлн[19]. Від їх переміщення залежить економіка Південної Кореї, КНР, Тайваню, Японії та інших країн регіону.

Втім, у період до 2035р. КНР не буде готовою до масштабного військово-політичного протистояння із США й намагатиметься діяти гібридними методами шляхом:

• збільшення фінансової та технологічної залежності від себе країн Африки, АТР, Латинської Америки та РФ;
• просування проекту BRI, та зміцнення впливу міжнародних об’єднань BRICS й SCO[20];
• зростання ролі юаня в міжнародних торгівельних операціях;
• нарощування антиамериканської пропаганди в країнах глобального Півдня та дискредитації НАТО й AUKUS[21];
• перетворення країн, що багаті на корисні копалини у власні сировинні придатки.

Вказана активність буде спрямована для досягнення мети поставленої ХХ з’їздом КПК про перетворення КНР до 2050р. у найбільш потужну та впливову країну світу. Це означає, що Пекін планує досягнути не тільки економічного лідерства, але й переписати глобальні правил гри відповідно до власних цінностей. Реалізувати свої плани КНР намагатиметься еволюційним шляхом завдяки м’якій силі, однак, у разі виникнення безпосередньої загрози владі КПК, може зважитися й на використання військових інструментів.

Реалізація даних гегемоністських планів — нереалістичне завдання, яке ґрунтується на сплаві догматів марксизму, сталінізму й маоїзму та ностальгії за великим імперським минулим стародавнього Китаю. Однак, ці занадто амбіційні плани не враховують економічні та військові можливості Пекіну та рішучість Вашингтону зі своїми союзниками протистояти ним. Доречно нагадати китайську мудрість, що «найкраща битва та, що не почалася».

Якщо ЦК КПК не відмовиться від своїх архаїчних поглядів, то це завершиться для КНР у період до 2040р. повторенням долі СРСР. Єдиний можливий стратегічний шлях, який забезпечить китайському суспільству стабільність у важкий період змін — поступова відмова КПК від догматів комуністичної ідеології, започаткування курсу на еволюційні політичні перетворення через демократизацію політичної системи з врахуванням національних особливостей та, як наслідок цього — повернення до реалізму в міжнародній політиці.

Висновки для України

1. Україна та Китай на сучасному етапі мають діаметрально протилежні цінності, що не дозволяє сподіватися на стратегічне партнерство між країнами, як мінімум до 2030р. Так, якщо Україна обрала курс на подальший розвиток демократичних перетворень та посилення безпекової компоненти за допомогою інтеграції із ЄС та вступу до НАТО, то КНР залишається в павутиннях марксистської догматики та ворожого відношення до Північноатлантичного військового блоку;
2. Керівництво КНР на чолі із Сі Цзіньпіном не сприймає Україну, як повноцінну державу й вважає, що її політика повністю підпорядкована інтересам США та ЄС, які являються стратегічними противниками Пекіну. З цієї причини українському державному керівництву не варто розраховувати з боку КНР на рівноправне й взаємовигідне співробітництво, а також на врахування української позиції у питанні забезпечення довгострокового та справедливого миру у межах міжнародно визнаних кордонів України.
3. Незважаючи на ідеологічні й ціннісні розбіжності між країнами, керівництву української держави доцільно утримуватися від конфронтації із КНР та намагатися розвивати з нею економічні й культурні стосунки, що необумовлені політичними вимогами. Дуже важливою задачею є також відновлення нормальних дипломатичних контактів. Водночас, потрібно не допустити критичну залежність у торгівлі та інвестиціях від КНР, заборонити китайські інвестиції у підприємства ВПК та приватизацію й оренду сільськогосподарської землі. Ці питання відносяться до сфери національної безпеки й повинні бути під постійним жорстким державним контролем.
4. Після переговорів із президентом РФ, Сі Цзіньпін помітно знизив свій інтерес щодо просування Мирного плану Китаю, оскільки зрозумів, що російська сторона не здатна до будь яких розумних компромісів. Отже, КНР навряд чи надалі стане ризикувати своїм авторитетом без гарантій позитивного результату для себе. Якщо ж, все таки перемовини між В.Зеленським та Сі Цзіньпіном відбудуться, то українській стороні слід у ввічливій формі відстоювати свою позицію у рамках української формули миру схваленою Генеральною асамблеєю ООН. Разом із тим, доцільно не відхиляти мирні ініціативи Пекіну в цілому, а заявити про підтримку тих пунктів, що не суперечать згаданій формулі та нагадати про взяті КНР зобов’язання перед Україною у рамках Будапештського меморандуму.
5. У ході свого візиту до Москви голова КНР назвав В.Путіна своїм другом, а у спільній заяві сказано, що стратегічне партнерство між країнами вийшло на найвищий рівень в історії. Це красномовно засвідчує, що попри миролюбну риторику та посилання на статут ООН, Пекін визначився на чиїй він стороні у розв’язаній Росією війні, а міжнародне право для нього у дійсності являється тільки інструментом з розширення глобального впливу. Запрошення президента РФ відвідати Китай у цьому році із офіційним візитом тільки підтверджує дане твердження.
6. У спільній китайсько-російській заяві вказано про недопущення застосування ядерної зброї, оскільки в ядерному конфлікті не може бути переможців. Крім того, сторони закликали утриматися ядерним країнам від розміщення ядерної зброї у країнах, які нею не володіють. Проте, не успіли ще висохнути чорнила на спільному документі, як В.Путін оголосив про свої наміри із розміщення ядерної зброї на території Білорусії, ще раз підтвердивши правоту Отто фон Бісмарка, що підписані із Росією документи не вартують тих чорнил, якими вони були підписані. Вказаний план РФ грубо порушує Договір ООН про нерозповсюдження ядерної зброї та Будапештський меморандум.
7. Україні у своїй стратегії безпеки слід враховувати, що нинішнє керівництво КНР зацікавлено платити високу ціну за збереження путінського режиму на довгий час через — по-перше, створення ним сприятливих умов Китаю для повзучої колонізації Росії, а по-друге, її використання, як криголаму з порушення євроатлантичної єдності. У цьому контексті до будь яких безпекових ініціатив Пекіну необхідно відноситися із максимальною обережністю.
8. Україні важливо довести меседж до свої союзників, що затягування війни в Україні збільшує шанси утримання влади путінським режимом й сприятиме колонізації РФ Китаєм, що значно його посилюватиме у протистоянні із США та усім демократичним світом. Натомість, перемога України у 2023р. створює надійне підґрунтя для призупинення цього небезпечного для світової безпеки процесу, як передумова для усунення від управління Росією путінського угрупування. Отже, швидка поразка російських військ в Україні, що потребує пришвидшених поставок їй летальної зброї, також в інтересах усіх відповідальних членів НАТО не тільки із причини стабілізації ситуації у Європі, але й з огляду на стримування Китаю.

---

[1] VI Всекитайский съезд КПК — Китайский информационный Интернет-центр, 10.09.2002, http://russian.china.org.cn/china/archive/shiqida/2007-06/17/content_8950969.htm

[2] Кречетніков А. — Корейська війна: ще одна загадка Сталіна — ВВС, 27.07.2013р., https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2013/07/130726_korean_war_ag

[3] Там само. Про підготовку СРСР до Третьої світової війни через війну у Кореї.

[4] «Чотири модернізації» Ден Сяопіна та їхні результати — Всесвітня історія, 18.09.2012, https://osvita.ua/vnz/reports/world_history/31731/

[5] Пойта Ю. — Економічне зростання Китаю у сучасних умовах — Вокс Україна, 23.12.2017, https://voxukraine.org/ekonomichne-zrostannya-kitayu-v-suchasnih-umovah/

[6] Див. посилання №4

[7] Ідею конвергенції — взаємозбагачення капіталістичних та соціалістичних країн з подальшим усуненням між ними суперечностей, — висунув у 1970-х роках відомий радянський дисидент, академік А.Сахаров.

[8] Доповідь підготовлена за участі провідного експерта Центра Разумкова М.Білявського

[9] China’s Position on the Political Settlement of the Ukraine Crisis — Ministry of Foreign Affairs of the People’s Republic of China, 24.02.2022, https://www.fmprc.gov.cn/mfa_eng/zxxx_662805/202302/t20230224_11030713.html

[10] Бербок: Мирний план вже є — це Хартія ООН — Укрінформ, 28.03.2023, https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/3674281-berbok-mirnij-plan-uze-e-ce-hartia-oon.html

[11] ООН схвалила українську «формулу миру», шкідливі поправки «збили» — Українська правда, 23.02.2023, https://www.pravda.com.ua/news/2023/02/23/7390750/

[12] Джерело: STATISTA — https://www.statista.com/statistics/270326/main-export-partners-for-china

[13] Демченко О., Шевченко П. — Як Сі купив Путіна, або Які плани у Китаю щодо України — LB.ua, 22.03.2023, https://lb.ua/world/2023/03/22/549638_yak_si_kupiv_putina_abo_yaki_plani.html

[14] Новини паливно-енергетичного комплексу — Енергобізнес №43, 20.03.2023, стор.13

[15] Джерело: mind, 21.03.2023 — https://mind.ua/news/20255076-putin-v-nagorodu-za-druzhbu-poobicyav-kitajskomu-lideru-viddati-ves-rosijskij-zpg

[16] Полный текст доклада 20-ому Всекитайскому съезду Коммунистической партии Китая — Офіційний сайт МЗС КНР, 25.10.2022, https://www.fmprc.gov.cn/rus/zxxx/202210/t20221026_10792071.html

[17] Джерело: Nikkei Asia — https://asia.nikkei.com/Business/Markets/China-debt-crunch/China-s-debt-ratio-hits-record-high-at-3-times-GDP

[18] Рейд Стендіш — Китайський «Пояс і шлях» бореться з борговою кризою, що зростає — Радіо Свобода, 03.09.2022, https://www.radiosvoboda.org/a/kytayskyy-poyas-i-shlyakh-borhova-kryza/31972317.html

[19] Джерело: LB.ua — https://lb.ua/world/2016/12/26/354516_spornih_vodah_yuzhnokitayskogo_morya.html

[20] BRICS — міжнародне об’єднання Бразилії, Росії Індії, Китаю та Південно-Африканської республіки; SCO — Шанхайська організація співробітництва, до якої входять Росія, Казахстан, Таджикистан, Киргизія, Узбекистан.

[21] Новий військовий альянс Австралії, Великобританії та США.