Після завершення ратифікації Угод про асоціацію з Україною, Грузією та Молдовою та надання Грузії та Україні безвізового режиму постало питання визначення нових амбітних цілей співпраці країн Східного партнерства з ЄС. У щорічному посланні до Верховної Ради Порошенко визначив цілі стратегічного співробітництва України з ЄС: приєднання до Шенгенської зони, Митного та Енергетичного союзу ЄС, початок роботи спільного авіаційного простору та єдиного цифрового ринку. На думку президента, досягнення цих стратегічних цілей наблизить Україну до секторальної інтеграції з ЄС, а питання про членство стане лише питанням часу.
В Брюсселі 24 листопада пройде 5-й саміт Східного партнерства, де обговорять стан виконання взятих на себе зобов’язань країнами-партнерами в питанні євроінтеграції, а також перспективи подальшого співробітництва. Ще у липні цього року парламенти України, Грузії і Молдови проголосували спільну декларацію, якою закликали Європарламент прийняти резолюцію напередодні саміту Східного партнерства з підтримкою їхньої територіальної цілісності та визнанням перспективи членства в ЄС. Саме через небажання Нідерландів, яких підтримали Німеччина та Франція, включити пункт про визнання європейських прагнень України було зірвано підписання підсумкової заяви за результатами саміту Україна-ЄС у липні цього року. Подібна ситуація може повторитися і на саміті Східного партнерства в Брюсселі, бо суперечки з даного питання тривають і досі.
Конфлікт формулювань: чи буде заява саміту?
Враховуючи небажання деяких країн-членів ЄС визнавати європейський вибір України та інших країн-партнерів, що може запропонувати ЄС для активного заохочення структурних перетворень у східних сусідах? Якою мірою пропозиції ЄС відповідають національним інтересам України? В серпні європарламентарі партій правлячої коаліції розробили проект Рекомендацій для Ради ЄС, Єврокомісії та Європейської служби зовнішньої дії, до якого у вересні внесли понад 200 поправок, які однак суттєво не змінюють суть початкового документу, а лише доповнюють його. Наразі проект знаходиться на розгляді Комітету закордонних справ Європарламенту і загалом передбачає прискорення політичної асоціації та економічної інтеграції до ЄС та встановлення привілейованих політичних та економічних відносин з ЄС відповідно до рівня амбіцій кожної країни-партнера. У ньому також висловлено підтримку територіальній цілісності України, Грузії та Молдови, відновленню їхнього повного суверенітету над тимчасово непідконтрольними територіями та необхідність збереження єдності серед країн-членів ЄС в питанні санкцій проти Росії, до чого закликали парламенти трьох країн-партнерів.
Автори поправок пропонують деталізувати пункт про російську агресію проти України та Грузії, визначити її основною загрозою європейській безпеці, як і гібридні загрози для ЄС та активність російської пропаганди, а представник від фракції "Зелених" Ребекка Хармс наполягає на активнішій ролі ЄС у врегулюванні заморожених конфліктів. Проте чіткої фіксації чутливого для України пункту про визнання європейських прагнень і вибору України та інших країн-партнерів у проекті Рекомендацій немає. Натомість, там зазначено, що будь-яка європейська держава може подати заявку на членство в ЄС у разі відповідності Копенгагенським критеріям, а також робиться наголос на імплементації Угоди про асоціацію, бо від якості впровадження реформ залежить перспектива членства в ЄС.
Тобто, фактично йдеться про те саме, але іншими словами. Однак, низка депутатів від Європейської народної партії наполягають на чіткому визнанні європейських прагнень України на початку документу і є висока вірогідність того, що їхні пропозиції будуть враховані.
На відміну від позиції Європарламенту, яка є традиційно більш дружньою до України, ситуація в Раді ЄС виглядає інакше. 22 вересня з’явилася інформація, що Нідерланди та Німеччина знову відмовляються визнати європейські прагнення країн-партнерів, а перші дебати з цього приводу завершилися безрезультатно. Позиції саме цих двох європейських держав можна пояснити внутрішньополітичними міркуваннями. В Нідерландах з березня тривають переговори про формування коаліції в парламенті, що за своєю тривалістю можуть встановити новий рекорд, а в Німеччині цей процес лише починається і також має тенденцію до затягування, враховуючи низку протиріч між основними кандидатами на участь в коаліції. Тому правлячі еліти двох держав не хочуть розхитувати внутрішню ситуацію і давати аргументи своїм конкурентам. Подібна ситуація спостерігалася і під час надання безвізового режиму, коли його було відтерміновано до завершення президентських виборів у Франції. Це той випадок, коли внутрішньополітичні розклади в деяких країнах ЄС впливають на позицію їхніх урядів відносно України, проте не на користь останньої.
Варто зазначити, що в усіх підсумкових заявах за результатами попередніх самітів Східного партнерства, за винятком установчого Празького саміту в травні 2009 року, було чітко закріплено положення про визнання європейських прагнень та європейського вибору України та інших країн-партнерів. Згадка про це була навіть у заяві за підсумками Вільнюського саміту 2013 року, коли Україна відмовилася підписувати Угоду про асоціацію. У заяві Празького саміту 2009 року було визнано право країн-партнерів будувати свої відносини з ЄС згідно з рівнем своїх амбіцій. Тобто відмова двох країн ЄС визнати європейські прагнення східних партнерів суперечить їхній попередній політиці та підписаним договорам, зокрема Угодам про асоціацію. При чому "визнання європейських прагнень" та "надання перспективи членства" це різні речі. Суть підписаних Угод про асоціацію з Україною, Грузією та Молдовою, на відміну від Угод про асоціацію з країнами Центрально-Східної Європи, не містить кінцеву мету виконання асоціації — набуття повноправного членства в ЄС. Тому суперечки з даного приводу переважно є беззмістовними та великою мірою емоційними.
Секторальна інтеграція vs членство в ЄС.
Однак попри дискусії навколо включення чи невключення пункту про європейські прагнення партнерів варто звернути увагу на головні положення проекту Рекомендацій Європарламенту. З метою виправдання очікувань влади та суспільства асоційованих партнерів та уникнення розчарування в політиці європейської інтеграції автори документу пропонують визначити оновлений формат "Східного партнерства+" в якості довгострокової мети партнерства. Він передбачає приєднання до Митного Союзу та Шенгенської зони, подальший доступ до спільного ринку ЄС, участь в програмах ЄС, активніше залучення до Спільної політики безпеки та оборони ЄС, надання партнерам односторонніх тарифних преференцій, а також усунення роумінгових платежів. Автори поправок, переважно з найбільших фракцій Європарламенту, пропонують доповнити цей пункт інтеграцією до цифрового союзу, енергетичного союзу, транспортної мережі та індустріальне партнерство. Суттєвих зауважень до формату "Східного партнерства+" у депутатів Європарламенту, крім представників ультраправих, немає, що може свідчити про високу вірогідність їхнього прийняття у чинній редакції, можливо навіть у розширеному форматі. У такому разі, ЄС задовольнить амбітні цілі довгострокового співробітництва України та ЄС, висловлені Порошенком під час щорічного звернення до Верховної Ради.
Щодо фінансової допомоги ЄС, то пропонується запровадження нового Європейського інвестиційного плану для України та інших країн-партнерів, які здійснили найбільший прогрес в реформах, створення трастового фонду, заснованого на приватних і державних інвестиціях, які будуть спрямовані у соціальну та економічну інфраструктуру. Схоже, що дані пропозиції замінять "План Маршалл для України" і він імовірне не буде розглядатися на саміті Східного партнерства та не буде включений у підсумковий документ, на чому наголошував один із його розробників, колишній прем’єр Литви Андрюс Кубілюс у червні 2017 року. Основна відмінність запропонованого Європейського інвестиційного плану від "Плану Маршалла для України" полягає у кількісних показниках: якщо Європейський інвестиційний план передбачає збільшення інвестицій в Україну до 1,6 млрд євро на рік, то "План Маршалла для України" — близько 5 млрд євро, що співставне з допомогою Заходу програмі реформ у Греції. За розрахунками розробників "Плану Маршалла для України" у разі виділення значної фінансової допомоги економічний ріст України може збільшитися до рівня 6-8%, порівняно з нинішніми 2–2,5%. Однак це не означає про відмову Заходу від ідеї " Плану Маршалла для України", а лише про продовження дискусій та узгодження остаточного документу, який передбачається розглядати наступного року.
Ще одним занепокоєнням української сторони є об’єднання в рамках одного формату країн, які досягли більшого рівня інтеграції з ЄС, зокрема уклали Угоди про асоціацію та отримали безвізовий режим (Україна, Грузія та Молдова) з країнами, які не висловлюють великого інтересу у тісному зближенні з ЄС (Азербайджан, Білорусь, Вірменія). Висловлюються думки щодо необхідності розмежування груп країн чи створення нового формату відносин. Проте наразі ЄС не планує докорінно змінювати формат "Східного партнерства" чи створювати новий у складі країн-лідерів Східного партнерства — України, Грузії та Молдови. Однак чинний формат Східного партнерства містить принцип диференціації, за яким масштаби співпраці з ЄС визначаються рівнем амбіцій і цілей сторін. У разі виконання критеріїв можна говорити про нові ініціативи, проте в рамках діючого формату партнерства.
Позиція України: прагматичний інтерес чи принцип?
У своїй щорічній промові "Про стан Євросоюзу" від 13 вересня 2017 року президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер зазначив, що ЄС повинен надати надійні гарантії членства для Західних Балкан з метою забезпечення стабільності регіону. Логічно припустити, що така позиція може розповсюджуватися і на окремі країни "Східного партнерства" попри різні думки лідерів ЄС та країн-членів з цього приводу. Однак Юнкер уточнив, що розширення ЄС до 2019 року не відбудеться. Та навіть якби ЄС був готовий до прийняття нових членів, Україна не є в першій чи другій черзі. Як у такому випадку діяти Києву? Йти на конфлікт із партнерами та союзниками заради деяких формулювань чи зосереджуватися на виконанні взятих на себе зобов’язань? Ба більше, перед підписанням Угоди про асоціацію було відомо, що вона не гарантує перспективи членства. Розширення ЄС можливе у разі наявності трьох складових: амбіцій ЄС, України та якості виконання реформ. Наразі серед трьох складових присутня лише одна, політична воля України, а політична воля ЄС очевидно буде прив’язана до ефективності впровадження реформ у рамках Угоди про асоціацію, яка викликає питання. Тому Україні доцільніше користуватися перевагами нинішнього формату і пропонувати реалістичні шляхи майбутнього, як наприклад секторальна інтеграція з ЄС і виконання чинної редакції Угоди про асоціацію. В іншому випадку європейська інтеграція як стратегічна мета розвитку держави зайде в глухий кут і буде використовуватися для підвищення електоральних рейтингів владних кіл всередині України, що не піде на користь ні розвитку України, ні двостороннім відносинам із ЄС.
