Що заважає Україні отримати летальну зброю

Поставки озброєння — особливе питання для багатьох країн. І багато залежить від того, що саме знадобиться Києву

Канада висловилася за надання Україні летального зброї. Мова йде в основному про добру політичну волю тих країн, які можуть надати таку зброю. Тому що це все ще політично болюче питання.

Воно взагалі особливе для ринків озброєння, оскільки існує певний кодекс поведінки стосовно військово-політичних питань. Один з пунктів — уникати поставок зброї в зони конфлікту. Те, як розглядати ці зони конфлікту та як решта спільнота відреагує на постачання, особливо летального озброєння, справа політично чутлива. Ось чому багато країн, щоб уникнути непорозумінь чи плутанини, намагаються від цього питання просто відійти, не вникаючи в суть конфлікту, хто винен, хто агресор, а хто — жертва. Саме тому внесення ясності допомогло б Україні підвищити свій оборонний потенціал.

В принципі, формальної заборони на постачання в Україну летальної зброї не існує. У світовій практиці для цього повинні бути якісь санкції, ембарго ООН або окремих організацій, які забороняли б постачання такого озброєння.

Формальної заборони на постачання в Україну летальної зброї не існує

Зазвичай, якщо під конфліктом розуміється громадянська війна, наприклад, у Зімбабве, де сторонами конфлікту є з одного боку уряд, з іншого — збройні групи, накладається ембарго саме на такі групи. Якщо держава порушує якісь норми міжнародного права, як було в Судані, то накладається заборона на саму державу, їй забороняються поставки.

На Україну таке ембарго наклали в 2013 році для недопущення силового розгону демонстрацій. Потім заборону було знято. Тобто ніяких формальних обмежень на сьогоднішній день не існує. Але той факт, що ми відмовляємося визнати війну війною — грає не на руку Україні. Багато хто якраз і посилається на те, що у нас йде якась незрозуміла громадянська війна, і щоб цю громадянську війну не розпалювати, нам не слід постачати зброю. Неформально ж всі чудово розуміють, про що йде мова. Але для уникнення політичної чутливості, така ситуація підходить. Щоб усунути цю невизначеність потрібно вирішувати питання всередині країни. Однієї з властивостей гібридної війни є невизначеність. Мало того, що нам Путін створює таку невизначеність, ми ще й самі її збільшуємо.

Неформально Україна досі не може отримати ні летального озброєння, ні навіть промислового обладнання для підвищення технологічного рівня оборонної промисловості. Тобто ці питання швидше дипломатичні та політичні. І тут необхідні великі зусилля як з боку Укроборонпрому, так і наших дипломатичних представництв в інших країнах. Причому це повинна бути скоординована, чітко вивірена, заснована на фактах та конкретних пропозиціях, політика.

На даний момент — рівень конфлікту на сході дозволяє нам впоратися з ним без надання летальної зброї. Нам потрібно тільки те, що ми раніше отримували з Росії, а зараз нізвідки не можемо отримати. Якщо говорити про летальну зброю, то вона необхідна, щоб запобігти підвищенню масштабності або інтенсивності бойових дій з боку РФ, а не сепаратистів. Останні на таке не здатні. По-перше, це є стримуючим фактором для супротивника: він бачить, що понесе великі втрати. По-друге, це засіб запобігання наших втрат, якщо такого роду бойові дії все ж почнуться.

Переліки необхідного нам озброєння вже неодноразово подавалися в різні інстанції, як окремим країнам, так і організаціям. Певний час ми сподівалися на те, що озброєння надаватиме НАТО, хоча у НАТО взагалі немає ніякого озброєння. Альянс може дати політичну згоду на те, щоб його країни-члени розглянули можливість надання такої зброї.

В першу чергу мова йде про протитанкові та протиповітряні системи. Хоча, якщо ми розглядаємо не якісь зенітно-ракетні системи, а переносні — то тут потрібно пам'ятати, що ці питання теж болючі. Існують спеціальні міжнародні програми щодо запобігання передачі протиракетних зенітних комплексів для того, щоб вони не потрапили в руки бойовиків і ті не нападали на мирні транспортні засоби.

В інших випадках надання озброєння розглядається кожною конкретною країною, до якої звертається Україна. Та у свою чергу оцінює можливості поставок таких озброєнь: або за рахунок надлишкових резервів своїх збройних сил, або за рахунок надлишків, що утворилися на підприємствах, або за додатковим контрактами. Тут чимало політичних та комерційних нюансів.

Все залежить від того, що насправді потрібно Україні, щоб підвищити свою обороноздатність. З стріляючих — протитанкове, протизенітне обладнання, снайперське озброєння, протимінні системи. Найбільше нам потрібні транспортні засоби, в тому числі і логістичні, засоби зв'язку, засоби радіоелектронної боротьби, безпілотники.


Микола Сунгуровський

Директор військових програм


Народився в 1951 р. в Москві.

Освіта:

Оренбурзьке вище військове зенітне ракетне училище (1972);

Київська академія протиповітряної оборони (1982);

Вища школа підприємництва при Київському інституті народного господарства (1991).

Кандидат технічних наук, старший науковий співробітник, автор понад 100 наукових праць.

Робота:

з 1982 р. — наукова робота (39-й Науково-дослідний інститут бойового застосування військ ППО сухопутних військ, Центральний науково-дослідний інститут МО, Національний центр оборонних технологій і воєнної безпеки, Аналітична служба Апарату РНБО);

з грудня 1999 р. — координатор програм Центру Разумкова;

з лютого 2000 р. — позаштатний консультант Комітету з питань національної безпеки і оборони Верховної Ради України;

з грудня 2006 р. — директор воєнних програм Центру Разумкова.

Полковник запасу, стаж військової служби — 31 рік. Сфери діяльності — системологія, системний аналіз, стратегічне планування, методи аналізу та забезпечення національної безпеки. Остання посада в державних органах — завідувач відділу Аналітичної служби Апарату Ради національної безпеки і оборони України.

(044) 201-11-98

sungurovsky@razumkov.org.ua