Директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський пояснює, яким повинен бути алгоритм дій України, щоб отримати якомога ефективнішу підтримку і захист Організації Об’єднаних Націй у конфлікті з Російською Федерацією.
Ідеться про підвищення ролі РБ ООН у цьому процесі, яка сьогодні обмежується правом Росії ветувати спрямовані проти неї проекти резолюцій РБ. Пропонується не ініціювати будь-які реформи ООН (це тривала та контроверсійна процедура), а скористатися наявними можливостями, прописаними у Статуті ООН.
Справа в тому, що стаття 27 Статуту гласить:
Рішення Ради Безпеки з усіх інших (окрім процедурних — авт.) питань вважаються прийнятими, якщо за них подано голоси дев’яти членів Ради, включаючи голоси, які збігаються, всіх постійних членів Ради. Причому сторона, що бере участь у конфлікті, повинна утриматися від голосування при ухваленні рішення на підставі Розділу VI та на підставі пункту 3 статті 52.
Тобто головною проблемою є визнання Росії стороною конфлікту. Процедура визначення держави стороною конфлікту (спору) в міжнародному праві докладно не визначена. У принципі, для цього потрібне звернення України до РБ ООН з проханням визнати факт агресії Росії. Але Росія, знову ж таки, користуючись правом вето, гальмує будь-які спроби з боку будь-кого з метою не дати процесу розгляду де-факто російсько-українського конфлікту перетворитися на обвинувачення Росії. Проте Україна може звернутися не до РБ ООН, а до Генеральної Асамблеї ООН. Тут є одна проблема, що випливає зі Статті 12 Статуту ООН:
Коли Рада Безпеки виконує покладені на неї цим Статутом функції стосовно якого-небудь конфлікту або ситуації, Генеральна Асамблея не може давати які-небудь рекомендації, що стосуються цього конфлікту або ситуації, якщо Рада Безпеки не попросить про це.
Однак на цей випадок є процедура (і прецеденти, зокрема стосовно палестино-ізраїльського конфлікту, коли правом вето скористалися США) ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН заветованих проектів резолюцій РБ. Ця процедура визначена Резолюцією 377 (V) Генеральної Асамблеї ООН «Єдність на користь миру» від 3 листопада 1950р.:
... якщо Рада Безпеки внаслідок розбіжності позицій постійних членів виявляється нездатною виконати свій головний обов’язок з підтримання міжнародного миру і безпеки у всіх випадках, коли є підстави вбачати загрозу миру, порушення миру чи акт агресії, Генеральна Асамблея негайно розглядає це питання, щоб надати членам Організації необхідні рекомендації стосовно колективних заходів, зокрема — у випадку порушення миру чи акту агресії — застосування, коли це необхідно, збройних сил для підтримання чи відновлення міжнародного миру і безпеки. У період між сесіями Генеральна Асамблея може збиратися на надзвичайну спеціальну сесію, яка скликається впродовж двадцяти чотирьох годин з часу надходження вимоги про таке скликання. Така надзвичайна спеціальна сесія скликається на вимогу Ради Безпеки, підтриману голосами будь-яких семи членів Ради, чи на вимогу більшості членів Організації Об’єднаних Націй.
Таким чином, алгоритм дій України як сторони-жертви полягає у законодавчому визнанні нею самою Росії стороною конфлікту (до чого готові й багато інших держав). Верховна Рада це зробила 27 лютого ухваливши відповідне звернення із закликом до міжнародного співтовариства «визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги про повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни».
Це є потрібним, але не достатнім кроком. Треба адресно звернутися до Генеральної Асамблеї ООН із проханням зібрати надзвичайну спеціальну сесію, до порядку денного якої внести питання визнання конфлікту внутрішнім інтернаціоналізованим, інспірованим Росією і таким, що точиться за її участі. Після цього ГА та РБ ООН отримують в руки всі підстави запроваджувати проти Росії адекватні (аж до силових, відповідно до Глави VII Статуту ООН) заходи, від голосування стосовно яких вона усувається.
