Директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський розповів в інтерв'ю сайту "Сегодня" про те, які завдання має вирішити миротворча місія на Донбасі, як Кремль розмиватиме будь-яку конструктивну ініціативу, і що повинна передбачити українська стратегія вирішення конфлікту.
— Зараз з новою силою почали говорити про миротворчу місію ООН на Донбасі. Наскільки реально введення такої місії, враховуючи всі кондиції і труднощі?
— Тут підхід такий: якщо нам це життєво важливо, то необхідно докладати всіх зусиль для реалізації необхідного результату. Питання про миротворчу місію порушувалося відразу після появи "Мінська-2". Зокрема наш Центр подавав відповідні пропозиції до Кабінету міністрів і Міністерство закордонних справ. Ми враховували, що обійти вето РФ в Радбезі ООН буде важко, але не вважали, що це неможливо. Тому ми пропонували варіант обходу цього вето через Генеральну асамблею ООН.
За словами Миколи Сунгуровського, у Путіна є своя стратегія боротьби проти "блакитних касок" на Донбасі
— Як?
— Є резолюція Генеральної асамблеї ООН 357 "Єдність заради миру" від 1950 року. У ній говориться, що якщо Рада безпеки ООН не може дійти якогось рішення через вето одного з постійних членів, то Радбез за рішенням 7 будь-яких його членів з 15-ти може звернутися до Генасамблеї ООН. Ухвалення рішення про визнання якоїсь країни стороною конфлікту приймається 2/3 голосів Генасамблеї. В цьому і полягає основна складність.
— Чому?
— Згадайте, що по першій резолюції про територіальну цілісність України від березня 2014 року через 193 країн-членів ООН 100 висловилися "за", 11 — "проти", 58 країн "утрималися" і 24 країни не голосували. Коли голосували щодо Криму в грудні 2016 року, то "за" було вже 70, "проти" — 26, "утрималося" — 77 і 20 країн не брала участі в голосуванні. Тобто спостерігаємо зменшення підтримки України.
Україна не повинна діяти самостійно. З самого початку конфлікту, а не коли "приперло", необхідно було ставити питання про створення коаліції — друзів України і спільними зусиллями просувати вирішення цієї проблеми. Силами коаліції цілей домагатися легше. Втративши права вето щодо українського питання, РФ втрачала б механізми впливу на вирішення конфлікту. Тоді просунути питання введення миротворчої місії було б набагато простіше. Там ще багато процедурно-бюрократичних "гачків", які треба буде вирішувати: отримання згоди країн — потенційних учасників місії; набір контингенту, залучення ресурсів тощо.
Тому зараз, кажучи про введення місії, Клімкін дуже правильно зазначив, що не Україна повинна давати пропозицію за тією резолюцією, а коаліція — G7, Євросоюз, Китай. За його словами, він навіть розмовляв з представниками всіх названих суб'єктів, які висловлюють розуміння нашої позиції. Ось таке просування рішення я вважаю найпродуктивнішим. Чому? По-перше, тому що РФ отримує чітку відповідь, що вона не править балом в ООН. По-друге, так простіше залучати контингент сил і засоби, в тому числі озброєння.
— Який повинен бути мандат місії? Путін говорить про охорону тільки ОБСЄ чи лінії розмежування, а Україна і наші партнери говорять про всю непідконтрольну територію, включаючи кордон.
— Говорячи про мандат місії, потрібно пам'ятати, що Путін спробував зіграти на випередження. Випередження немає, але спроба зіграти є. Але повинно йтися про кінцеву мету. З точки зору України, кінцева мета — як мінімум, повернення до ситуації, яка була перед конфліктом, і відшкодування понесених збитків. Тому шукати компромісний варіант між путінським варіантом і українським не вийде. Україна на це не піде, тому що для нинішньої політичної еліти — це втрата влади, наростання протестного руху з усіма витікаючими наслідками. Але в питанні мандата Україна повинна піти не шляхом пропозиції версії для Радбезу — це його прерогатива. Україна повинна піти шляхом пропозиції свого бачення, а краще стратегії вирішення конфлікту.
— Що має бути в українській пропозиції?
— Ми розуміємо нашу мету — повернення територіальної цілісності, суверенітету, усунення глибинних причин протиріч, встановлення стабільного миру. Тут багато завдань, які потрібно вирішити. Це не тільки військові завдання: припинення вогню, розведення сторін, виведення озброєнь і бандформувань, керованих Москвою. Є ще багато завдань повернення Донбасу до мирного життя. По-перше, якщо ми говоримо про вибори, то у військових або післявоєнних умовах проводити вибори і важко, і не продуктивно. Люди, які отримали постконфліктні травми, передбачувано управляються: пообіцяв дати гречку або гарячу воду — проголосують. По-друге, в цих умовах необхідно провести роззброєння, демобілізацію і реінтеграцію комбатантів. Це стандартна практика, без цього криміногенна ситуація не буде зведена до більш-менш прийнятного рівня. По-третє, необхідно провести розмінування. По-четверте, вирішити питання переселенців. Наприклад, чи вони братимуть участь у виборах і як? Якщо так, потрібно вирішувати питання про відновлення і захист їх майнових прав. А хто їх захищатиме, в яких судах вирішуватимуться спірні питання? Їх захищатимуть ті, хто "віджимав", чи це теж повинно бути завданням місії, враховуючи, що української владі там поки що немає? По-п'яте, потрібно хоча б за мінімумом відновити економічну життєдіяльність Донбасу. Тут можна використовувати досвід, наприклад, груп з відбудови провінцій, які працювали в рамках миротворчої місії в Афганістані. Це теж потрібно робити. Робити це бажано за участю західних інвесторів, щоб вони бачили в Донбасі не тільки зону конфлікту, нескінченних дотацій, а й зону потенційного зростання. Для цього необхідно шукати нестандартні механізми. Адже захист з боку миротворчої місії — це така-сяка гарантія. І вже після всього цього можна говорити про вибори.
Якщо все це викласти в технологічно зрозумілій формі, то з цього і витікатиме і мандат місії, і роль, і можливий внесок кожного учасника. Хтось може взяти участь у військових аспектах, в поліцейській місії, хтось в економічному відновленні, ОБСЄ за собою залишить, зрозуміла справа, підготовку виборів.
— За які терміни можна підготувати миротворчу місію?
— Підготовка миротворчої місії не швидкий процес. Процес інтегрованого планування місій складається з трьох етапів: попереднє планування (напрямок технічної місії, розробка концепції із зазначенням умов введення і виведення місії); оперативне планування (визначення мандата, консультації та розподіл завдань по учасниках, визначення ресурсних потреб); поточне планування і управління (визначення командування місії, яке приступає до безпосереднього планування та коригування завдань місії). Перші два етапи займають не менше року.
Тому навіть якщо буде прийнято попереднє рішення про розгортання місії, нам ще як мінімум рік оборонятися.
— Ми бачимо заяви Путіна і Лаврова, вони як би "за", але у них зустрічне бачення, що розмиває наше бачення місії та реінтеграції Донбасу. Яка буде далі стратегія поведінки РФ?
— Путін робитиме все, щоб процес прийняття такого рішення перетворився на процес його нескінченного обговорення. Все буде направлено на розмивання і затягування. Намагатимуться втягнути всіх в неконструктивні дискусії. Наприклад, включати до контингенту місії російські війська чи ні, розгортати її на всій території або тільки на лінії розмежування і т.д., і т.п.
— Чи можна розраховувати на посилення санкцій тиску на РФ в умовах такої поведінки РФ чи ні?
— Важко сказати. Тут багато що залежить не тільки від РФ і України, а від внутрішньої політики в західних країнах. У США своя політика. Які там будуть сценарії далі — складно сказати. Але наш МЗС повинен відслідковувати всі нюанси і своєчасно планувати необхідну реагування. Я не кажу, що Клімкін цього не робить. Судячи з того, що він говорить, за відомими результатами переговорів — процес триває.
— На ваш погляд, в чому слабкість міжнародних інституцій, які повинні були б вирішувати проблеми, подібні до наших?
— Справа в тому, що багато міжнародних організацій пішли по шляху бюрократизації та комерціалізації цінностей. Оперативність реакції підміняється обов'язковістю процедур, які не призводять до результату. Питання про цінності підміняється принципом — питання не в грошах, а в їх кількості. Існує помилкове уявлення про те, що конфлікт можна вирішити за рахунок економічних поступок.
— Якщо країни НАТО піднімуть свої витрати до 2% ВВП, це посилить організацію?
— Виділення 2% на потреби НАТО — це не самоціль. Є 4 критерії, за якими можна оцінювати доцільність і життєздатність будь-яких об'єднань. Перше — єдність цінностей. Друге — несуперечливість інтересів і способів їх досягнення. Третє — єдність позицій щодо загроз і способів протидії. Четверте — наявність ресурсів і готовність їх об'єднати і спільно використовувати.
За цим всім критеріям є проблеми, але розвиток НАТО сьогодні — це нове дихання Альянсу. У НАТО і в частини європейської еліти, яка говорить про європейський оборонний союз, як я розумію, зараз превалює ідея про те, щоб децентралізувати повноваження. Тобто приймати ключове політичне рішення на рівні Ради ЄС, Єврокомісії, Європарламенту, а потім віддавати всі рішення на рівень оперативних командувань, які могли б швидко реагувати, мали б для цього сили і засоби. Тоді можна розраховувати на швидкі реакції і результати. Для створення таких сил і засобів, забезпечення їх дій необхідний певний обсяг ресурсів. Ось звідки виникають згадані 2%. Це раніше НАТО і ЄС сподівалися на те, що РФ встає на демократичні рейки. Щоправда, нічого подібного не відбувалося.
— До речі, чому в 1990-х було таке зачарування "демократичною" РФ, всі ж бачили Абхазію або Чечню?
— В умовах комерціалізації цінностей однією з цілей багатьох політичних сил на Заході є тісне економічне партнерство з РФ, оскільки це великий ринок, джерело доходів, робочих місць, а це важливо для електорату, який голосує. Тому легко "повірити" в такий міф. Плюс європейський великий бізнес активно працює на російському ринку. Через це ніхто особливо не хоче оцінювати реальний стан всередині Росії. А РФ складно стати демократичною країною, тому що вона зшивалася силою. Багато суб'єктів силою і утримуються. Але роздроблення РФ — це проблема, зокрема, дроблення ядерного потенціалу і розповзання криміналу.
Росія сьогодні використовує плюси авторитарного режиму, який дає можливість швидкого прийняття рішення. Кремль підняв свій потенціал на гребені хвилі дорогої нафти. І те, що було в Грузії 2008 року і в Україні стало чомусь несподіванкою. Після Грузії багато говорили, що наступний Крим. Вони не змогли відразу перейти до Криму, тому що РФ в процесі конфлікту виявила слабкості своїх збройних сил, почалися реформи Сердюкова: перехід на бригадну систему, насичення контрактниками, структурні зміни. Але, тим не менше, Росія прорахувалася з тим, що Захід — слабкий. Так, у нього не виявилося достатніх ресурсів для адекватної відповіді на виклик Росії. Однак у міру мобілізації ресурсів, сил і засобів ми бачимо, як змінюється риторика Заходу і його реакція.
Людям на Заході потрібно було почитати Олександра Дугіна і Олександра Солженіцина. Дугін пише, що Росія у зовнішній політиці керується двома принципами. Перший — національні інтереси РФ понад усе. Другий — Росія зацікавлена в пошук компромісів з зовнішніми партнерами із зовнішніми гравцями на основі пункту першого. Солженіцин в романі "Архіпелаг Гулаг", в якому він описує міні-модель держави, показує спілкування людини і громадянина з державою. Три принципу взаємодії: не вір, не бійся і не проси! Ось ці п'ять пунктів, які необхідно завжди пам'ятати, маючи справу з РФ.
— Відповідно до нової Військової доктрини України, прийнятої 2015 року, поглиблення співпраці з НАТО і досягнення до 2020 року повної сумісності Збройних сил України з арміями країн — членів НАТО є пріоритетним завданням. Які виклики стоять перед Україною на шляху до НАТО?
— В принципі, всі ці положення викладені у Вашингтонському документі 1999 року, де йдеться про процес надання країні членства в НАТО, викладена вся бюрократична процедура. Там чітко сказано про те, що цей план визначається самим кандидатом. Є чіткі вимоги — верховенство права, ринкова економіка і демократія. Плюс вимоги щодо сумісності збройних сил і вкладу до обороноздатності Альянсу. Тобто, якщо з військового питання ми вже вийшли на рівень НАТО, по всім іншим — ми в дорозі: у нас "щодо ринкова" економіка, у нас "відносне" верховенство права, "ніяка" система правозахисту і правосуддя. Ось вони — напрямки реформ. Щодо військової сумісності, наприклад, Угорщина і Румунія ще не вийшли на 100%, але вони члени НАТО і роблять це поступово, в міру своїх можливостей.
Виконання кожного пункту Річної національної програми партнерства з НАТО, за формою повторює ПДЧ (план дії для членства), реформування сектора безпеки припускають чітке визначення результатів. А ось те, що це, в свою чергу, передбачає відповідальність і є, на мій погляд, основним стримуючим фактором будь-яких спроб наведення порядку у владі.
Тому нам ще працювати і працювати. Все залежить від реформ. Зокрема, якщо вдасться перебудувати судову систему — все решта може піти як сніжний ком.
Джерело:
