Щоб не втрачати оптимізму, деякі українці кажуть, мовляв, їсти є що, дах над головою — також, отже, не все так погано. Але об'єктивні експертні оцінки спонукають оцінити ситуацію тверезіше.

У “Bloomberg's Misery Index” (Індекс бідності чи знедоленості), який грунтується на прогнозах інфляції та безробіття для 65 країн у 2017 році, Україна зайняла сьому позицію (чим ближче до початку списку -- тим бідніша країна). При цьому торік наша держава була на третій сходинці. Тобто ситуація трохи покращилася, однак ми все одно залишаємося у десятці найбідніших країн світу. Чому ж нам не вдається вирватися з компанії світових аутсайдерів?

Чому українці стільки років почуваються бідними та знедоленими? Шукаємо відповіді на ці питання у розмові з директоркою соціальних програм Центру Разумкова Людмилою Шангіною, пише газета "Експрес".

— Чи підтримуєте ви висновки американських експертів про місце України за рівнем бідності?

— На жаль, ми справді належимо до найбідніших країн світу. Якщо середньостатистична українська сім'я витрачає на харчування більше ніж половину доходу, то це — бідна сім'я. Суспільство, в якому більшість сімей мають такі витрати, є бідним суспільством. Але я підкреслю: не країна бідна, бо ми маємо ресурси для процвітання, а саме суспільство. Отже, головна причина наших злиднів у тому, що людська праця нічого не варта.

— І у чому ж причина такого стану справ?

— Усі розвинені держави світу вдаються до перерозподілу економічних здобутків. А в нас такого перерозподілу фактично немає. В Україні є декілька мільярдерів, які прибрали до рук левову частку багатства держави, та мільйони сімей, котрі не мають можливості утримувати себе й своїх дітей. У державі не встановлено гідного рівня оплати праці. Те, що у нас є мінімальною заробітною платою, назвати достойною вартістю праці неможливо. Навіть розпіарено запроваджені з Нового року 3200 гривень — це лише 118 доларів! “Мінімалка” у більшості європейських країн удесятеро вища.

— Дехто каже, що ми самі винні у низьких зарплатах, бо добровільно погоджуємося працювати за копійки. А ви як вважаєте?

— Не можна казати, що українці самі в цьому винні. У людей нема вибору. Люди — у безвихідному становищі, й опинилися в ньому не з власної вини. Ми не маємо вільної ринкової конкуренції, натомість маємо монополізовану економіку. У нас і рівень цін, і рівень зарплат, і рівень тих же тарифів на житлово-комунальні послуги виставлені монопольно. Й при цьому роботу знайти нелегко. Тому шукачі роботи погоджуються працювати за копійки, брати чорну заробітну плату, прекрасно знаючи, що це позбавляє їх нормальної пенсії. Вони, можливо, про неї навіть не думають. Бо сім'ю потрібно годувати сьогодні, а не тоді, коли буде пенсія.

Тому ще раз підкреслю: люди, поставлені в такі умови, не винні. Винна та команда, яка бере на себе відповідальність, рветься до влади, отримує її і використовує не для того, щоб врешті привести до належного ладу і державне управління, і економічні та соціальні процеси в державі. А використовує владу для того, щоб наповнити власні кишені. Значна ж частина людей змушена їхати світ за очі, щоб заробити якусь копійку. І, врахуйте, виїжджають не лише дорослі, але й молодь. Де наші найталановитіші студенти? За кордоном. З кожним роком — все більше й більше. На початку минулого навчального року вступили до зарубіжних вузів 60 тисяч українців. Це лише за рік. Вони повернуться? Не думаю. Ми втрачаємо безцінне — людський капітал.

— Яким чином можна змінити цю ситуацію?

— На Заході достойної оплати праці домагаються завдяки потужному профспілковому руху. Там роботодавець, який підписує угоду з профспілками, прекрасно розуміє, якщо профспілка чогось вимагає, то краще піти їй назустріч. У іншому разі вона має реальну можливість організувати страйк, оскільки люди можуть не виходити на роботу тиждень-два чи навіть місяць. Отож зазвичай працедавці та профспілки доходять до консенсусу й працюють заради спільного інтересу — загального блага.

В Україні інша ситуація. У нас роботодавці мають винятково свій інтерес — надприбуток. А наймані працівники мають право, але не мають можливості страйкувати. Бо якщо люди не вийдуть на роботу, то як вони виживатимуть, якщо грошей ледь вистачає від зарплати до зарплати?

— Але ж вихід мусить бути!

— Людина, яка не має засобів для існування, може погодитися на будь що. Та, зауважте, до пори до часу. У перспективі існування такої соціальної несправедливості може завершитися дуже погано для тих, хто її підтримує. Однак поки що, чесно кажучи, не хотілося б про це навіть думати. Тепер в країні -- війна. І люди змушені терпіти, бо на цьому етапі для нас головне — перемогти ворога. Українці бояться, що масові протести могли б розхитати ситуацію в країні, що за таких умов вкрай небажано.

Але я оптиміст. Ті ж європейські країни, на які ми орієнтуємося, проходили і фінансові кризи, і змушені були боротися з корупцією, і врегульовувати збройні конфлікти. Та їм все ж вдалося досягти успіху. Думаю, вдасться і нам. Але поки що головним залишається питання “Коли?” Людське життя не безрозмірне. Не хотілося би втрачати покоління. Хочеться, щоб українці отримали підстави надіятися, що через 5 чи 10 років життя налагодиться. Можливо, у такому разі вони б перестали пакувати валізи.