Повний текст виступу директора військових програм Центру Разумкова Миколи Сунгуровського на дискусійній панелі «Сучасний світ — сучасні загрози: відповіді на гібридну агресію» під час Безпекового форуму в рамках 25-го Економічного форуму у Криниці, Польща.

Якщо не вдаватися до подробиць, уроки російсько-українського збройного конфлікту можна звести до наступних головних висновків.

1. Ситуацію з Кримом і на сході України не зовсім правильно називати кризою — як стан системи, в якому вона не здатна розв’язувати наявні проблеми. Якщо й говорити про кризу — не лише системи гарантування національної безпеки України, але й систем регіональної і глобальної безпеки, — то як про передумову, якою скористався Путін для агресії проти України та підриву існуючої системи світового порядку. Ситуація, що склалася, є конфліктом між Росією та Україною, тобто таким станом їхніх взаємовідносин, коли протиріччя між ними (зокрема з приводу європейського та євразійського інтеграційних проектів) не можуть бути розв’язані інакше, як із застосуванням «м’якої» або/та «жорсткої» сили.

Назва «гібридна війна» не повною мірою розкриває сутність цього конфлікту, оскільки покриває широкий клас конфліктів з комплексним використанням нетрадиційних, різнорідних сил і засобів в політичному, воєнному, інформаційному, економічному, енергетичному, гуманітарному просторах. Кожен з таких конфліктів правильніше характеризувати не стільки назвою «гібридний», скільки мірою і формою гібридності. Інші назви російсько-українського конфлікту — таємна, замаскована, прихована, тіньова війна, війна чужими руками, війна керованого хаосу тощо — також є умовно правильними, оскільки характеризують лише окремі його аспекти.

Якщо говорити про гібридність воєн як специфіку сучасних міжнародних відносин, то слід було б відзначити що вона проявляється не лише у просторі залучених сил і засобів, але й у просторах об'єктів впливу, цінностей, стратегічних і тактичних цілей, наслідків. Причому всі ці простори і процеси в них не існують окремо, але тісно взаємопов’язані між собою, складаючи єдиний ландшафт світопорядку.

Зневага до цього факту, аналіз окремих аспектів, процесів, явищ, подій без наступного синтезу, без «збірання» пазлів до єдиної картинки призводить до прогалин в уявленні реальності, суттєвих помилок під час прийняття політичних рішень, зумовлює вкрай негативні наслідки. Сьогодні через застарілу парадигму мислення світ має справу саме з такими наслідками — у вигляді масових соціально-політичних протестів, череди палаючих, «тліючих» і «заморожених» конфліктів, посилення ксенофобії, насильства, поширення міжнародного тероризму, а також викликаних ними та іншими чинниками хвиль міграції тощо.

Загалом, слід констатувати, що світ дедалі глибше втягується до смуги досі слабо вивчених синергетичних конфліктів — коли кожна конкретна ситуація є нелінійною функцією від багатьох параметрів згаданих вище і взаємопов’язаних між собою просторів, а процеси ескалації конфліктів значною мірою залежать від флуктуацій (збурень) у внутрішньому та зовнішньому середовищі. Відповідно, недостатньо вивченими залишаються питання джерел таких збурень і раціонального реагування на них.

2. Гібридність викликає складність в оцінках початку агресії, ідентифікації агресора, в розумінні взаємодії різнорідних елементів у рамках єдиної технології досягнення поставлених цілей. Варто відмітити, що з боку Росії, не дивлячись на деякий прогрес після її війни з Грузією, така технологія поки що недостатньо відпрацьована.

Якщо в російсько-українському конфлікті політичні, економічні, енергетичні, інформаційні засоби використовуються майже повністю, то суто військові засоби застосовуються різноманітно, але обмежено, мірою потреби в досягненні тактичних цілей: «зелені чоловічки», «військові туристи та відпусники», розвідувальна та діверсійно-підривна діяльність невеликих спеціально підготовлених груп зі складу російських збройних сил, участь кадрових російських військових в організації побудови та застосування війська невизнаних республік, підкріплення його наступальних дій силами російських регулярних військових частин, потоки «гуманітарної допомоги» озброєннями, технікою, боєприпасами з російського «воєнторгу» тощо.

Своєю чергою, з боку України та міжнародного співтовариства не відпрацьована технологія протидії прихованій агресії. Засоби протидії запроваджуються із запізненням, не завжди цілеспрямовано, без належної координації.

3. Сьогодні існує достатньо доказів агресії Росії проти України. Відчуваючи приниження від програшу в холодній війні, фантомний біль від розпаду СРСР, нездатність ефективно просувати свої неоімперські претензії в існуючому світопорядку, саме Росія кинула відкритий виклик міжнародним нормам, глобальним і регіональним центрам сили в особі США, ЄС, НАТО

• обравши для цього декілька найбільш слабких жертв (Грузію, Україну, Молдову, країни Балкан і Прибалтики),
• користуючись купленою підтримкою радикальних політичних сил у розвинених країнах з метою ослаблення їхнього опору,
• намагаючись привернути на свій бік країни з авторитарними режимами правління, яким так само, як і Росії, загрожує загальна тенденція демократизації і лібералізації, а в її рамках природне — а не лише нав'язане ззовні — невдоволення народів результатами правління чинних режимів (інша справа, що результатами протестів і революцій користуються треті сили у власних інтересах).

Заяви Росії з приводу того, що це вона є об'єктом гібридної агресії Заходу, є не більше, ніж пропагандистським трюком, спробою створити для росіян зону «інформаційного комфорту» і виглядають слабо обгрунтованими. Так, Заходу потрібен величезний ринок Росії ? але не просто величезний, а з високою купівельною спроможністю, досягнення якої не в'яжеться з уявними спробами ослабити Росію. Підривні дії Заходу насправді спостерігаються, але, якщо розібратися, то вони пов'язані зі спробами ослабити не саму Росію, а її агресивну політику і перевести цю політику у формат співпраці. Рівноправність і справедливість такої співпраці, дійсно, є проблематичними і мають бути предметом дискусій, переговорів — але не воєн. 

4. Одним із головних викликів для сторони-жертви сучасної гібридної війни є породжувана гібридністю невизначеність (об'єкти, час ударів, спектр сил і засобів, способи їх застосування тощо). Для мінімізації цього ефекту необхідним є впровадження принципово іншого кризового менеджменту, заснованого на якісному аналізі етапів ескалації конфліктів (поява передумов протиріч, прояв самих протиріч, загострення напруженості, конфлікт, його розв’язання та подолання наслідків). Кожен з цих етапів характеризується специфічними силами і засобами, способами їх використання та, відповідно, специфічними засобами і способами протидії. Причому, виходячи з трансграничного характеру багатьох загроз, найбільш слушними виглядають транснаціональні системи прогнозу, моніторингу загроз і реагування на кризові ситуації.

5. Одним із проявів гібридності є мережева природа сучасних конфліктів, поєднання стороною-агресором регулярних сил і зібраних у мережу (в якості активних вузлів) самоорганізованих утворень. Це вимагає від сторони-жертви залучення до протидії не лише регулярних збройних сил та інших державних сил безпеки, але й створення аналогічних мережевих структур, зокрема «комітетів пильності», народної самооборони, волонтерських організацій, груп інформаційного спротиву.

Позитивний приклад у цьому демонструють країни Балтії, які розглядають народну самооборону як сили не лише реагування, але й запобігання агресії. В Україні на початковому етапі російсько-українського конфлікту створення мережевих структур відбувалося силами не держави, а громадянського суспільства, що надалі почало проявлятися у специфічних особливостях української версії державотворення і процесів демократичної трансформації.

6. Можна погодитися із твердженням, що військового вирішення російсько-українського конфлікту не існує. При цьому варто визнати, що не існує і дипломатичного, економічного або будь-якого іншого окремо взятого вирішення. Слід також визнати, що будь-яка війна — це вже поразка дипломатії. Гібридна агресія, якщо вже не вдалося їй запобігти дипломатичними та іншими засобами, вимагає асиметричної комплексної реакції, до якої належать:

• санкції, здатні переконати агресора в недоцільності продовження агресії;
• жорстка, активна оборона, що позбавляє сенсу наступальні дії противника;
• дипломатія з акцентом не стільки на пошуку відповідних форматів переговорів, скільки — та насамперед — на змісті переговорних позицій, формуванні контрзаходів і на механізмах впливу на сторони конфлікту;
• міжнародна допомога країні-жертві і ізоляція країни-агресора, що позбавляє останню джерел ресурсної, політичної і моральної підтримки;
• стабілізація ситуації і консолідація сил усередині країни-жертви на підгрунті підвищення довіри народу до влади, що є похідною від результативності соціальної і економічної політики держави.

З огляду на спектр заходів і ресурсні можливості України, така реакція на агресію має будуватися на широкому залученні представників світової спільноти, для яких норми міжнародного права не є пустим звуком.

7. Важливою умовою ефективності комплексної реакції на гібридну агресію — як одного з елементів згаданого вище кризисного менеджменту — є координація заходів за названими напрямами: за часом, результатами, виконавцями, ресурсами. Один з висновків з такого твердження звучить таким чином: час перемир'я в умовах збройного конфлікту, що може бути використаний для дипломатичних переговорів, визначається співвідношенням наступального та оборонного потенціалів сторін на лінії зіткнення.

Цей аспект, на жаль, не набув достатньої уваги під час вирішення питання про надання Україні оборонної зброї, яка є умовою забезпечення паритету сил і, відповідно, продовження терміну перемир'я.

Досі недостатнім є і передовий оборонний потенціал НАТО, чим пояснюються спроби затягнути час переговорного процесу на лінії зіткнення Україна-Росія і не допустити його розширення до кордонів ЄС і НАТО. Причому, мірою нарощування цього потенціалу помітно змінюються акценти в переговорах Заходу з Росією.

8. Амплітуда та рішучість дій міжнародного співтовариства у відповідь на російську агресію обмежуються не тільки недостатньо шанобливим ставленням до України - яка не є членом Євро-Атлантичної системи колективної безпеки, яка здала свою ядерну зброю в обмін на порожні, як з'ясувалося, обіцянки гарантувати її безпеку та яка розривається між обережними чарами Заходу та наполегливими домаганнями Росії.

Реакція Заходу є недостатньо рішучою та ефективною внаслідок особливих стосунків західних країн до Росії (а саме, страху спровокувати Путіна, небажання втратити російський ринок, побоювання критичного обмеження джерел енергоресурсів тощо).

Проте, не враховується, що володіючи стратегічною ініціативою, Путін у змозі спровокувати і самого себе, і Захід, — майстерно застосовуючи дезінформацію, блеф і шантаж. При цьому, однак, дедалі більше заганяючи себе до політичного глухого куту, а Росію — до стану економічного та морального колапсу.

Справжньою провокацією для Путіна може бути лише слабкість і нерішучість опонента. Своєю чергою, нездатність сучасних західних інститутів швидко та ефективно, на базі існуючих норм міжнародного права вирішити конфлікти піддає сумніву самі ці норми і привабливість цих інститутів. Необов'язковість міжнародних домовленостей, зокрема Будапештського меморандуму, підриває основи процесу ядерного роззброєння, стимулюючи країни на придбання власних засобів стримування як єдиної гарантії безпеки, якій можна довіряти.

9. Існуючий світовий порядок дійшов межі ефективності у протидії синергетичним міжнародним конфліктам і вимагає перегляду. Основою, носіями нового світового порядку будуть коаліції зацікавлених у ньому суб'єктів — держав, міжнародних організацій, недержавних акторів. Країни, що перебувають на «кордонах» інтеграційних проектів, зазнаватимуть найбільшої напруженості та небезпеки, є потенційними зонами конфліктів.

Сама міжнародна інтеграція є ззовні і внутрішньо обумовленими процесами. Не вдаючись до подробиць, їх зовнішньою передумовою є спільність цілей, які не можуть бути досягнуті самостійно. Внутрішніми критеріями можливості створення та ефективності коаліцій є:

• близькість цінностей;
• несуперечливість інтересів і способів їх реалізації;
• несуперечливість позицій в оцінках загроз і способів протидії;
• наявність ресурсів, готовність до їх об'єднання і спільного використання; важливо відмітити, що до одного з видів ресурсів можна віднести довіру між партнерами.

Як віддзеркалення відсутності взаєморозуміння по цих критеріях між Заходом і Росією, ще під час підготовки у 2010р. Стратегічної Концепції НАТО лунало на жаль не почуте попередження: побудувати систему безпеки без Росії дуже важко, а із сучасною Росією — неможливо.

Підсумки

Аналіз уроків російсько-українського та інших конфліктів, породжених процесами «кольорових революцій», «арабської весни» тощо, якщо відкинути конспірологічні сценарії, наводить на думку, що справжній вибух насильства та його наслідки зумовлені, зокрема, нічим не стриманим прискоренням процесів глобалізації. Сучасні глобальні мережі політичних, торгівельних, господарських, інформаційних зв’язків — за умов лібералізації економічних відносин, взаємопроникнення економік і культур, — дедалі більше перетворюються на ефективні засоби розповсюдження не лише надбань людства, але й економічних, політичних, соціальних потрясінь, кризових явищ та їх наслідків. Це дає нагоду припустити, що:

А. Існуючий світовий порядок дійшов межі, за якою Вестфальська парадигма і побудована на її основі система норм міжнародних відносин виявляються не ефективними — ані з точки зору розвитку, ані з точки зору забезпечення безпеки. Це є справжнім викликом для людства, кризою системи міжнародних відносин і вимагає скоординованого докладання зусиль усіх прогресивних сил. У загальному вигляді це передбачає:

• всебічну оцінку нових тенденцій, породжених ними джерел і каталізаторів проблем, слабких сторін наявної системи міжнародних відносин і причин, що гальмують її адаптацію до нових умов;
• визначення бажаного стану міжнародних відносин і перспективного вигляду міжнародних інститутів, норм і правил, що забезпечують такий стан;
• формування всебічно обгрунтованої «дорожньої карти» перебудови наявної системи з урахуванням можливих перешкод.

Але до моменту реалізації бажаного (ідеального) стану світ і всі суб’єкти міжнародних відносин постійно перебуватимуть у процесі трансформації, відчуваючи нестабільність, труднощі, негаразди, пов’язані зі змінами, що відбуватимуться. Це вимагає, на додаток до «дорожньої карти», формування і постійної корекції стратегії (технології) перехідних процесів, що «складатиметься» зі стратегій (не обов’язково формальних) кожного суб’єкта міжнародних відносин. Узгодження і «складання» таких, часто суперечливих стратегій є головними перешкодами солідарного розвитку та забезпечення безпеки.

Б. Претензії на провідну роль якщо не в новому світовому порядку, то принаймні у процесі його побудови, розбіжності по критеріях, згаданих у п.8 (включно з боротьбою за ресурси), є основними причинами протиріч між головними наявними, народжуваними центрами сили і створюваними навколо них коаліціями. За цих умов головними джерелами загроз у найближчій перспективі будуть авторитарні режими потужних держав, амбітні радикальні сили, що захоплюють владу у слабких державах, а потенційними зонами конфліктів будуть країни та території, що перебувають на географічних і політичних кордонах інтеграційних проектів, відчуваючи на собі дію як доцентрових, так і відцентрових сил.

В. Боротьба за «прикордонні» країни вестиметься з використанням всього арсеналу сил і засобів та охоплюватиме практично всі згадані в п.1 простори, перетворюючи безпекове середовище на дуже нестабільне і слабо прогнозоване. Дуже складним завданням є прогноз та оцінка синергетичних наслідків такої боротьби як для окремих країн, регіонів, так і для всього світового порядку. За цих умов важливо не дати вийти реальному процесу за рамки передбаченої «дорожньої карти». Однак, наявні механізми відповідного впливу на суб’єктів міжнародних відносин не розраховані на нову реальність і потребують негайного перегляду. Водночас, до порушників існуючого світового порядку (зокрема, до Росії) мають застосовуватися чинні норми міжнародного права. В цьому полягають невизначеність і труднощі у врегулюванні сучасних конфліктів (старе вже відмирає, а нове ще не народилося), зумовлюючи турбулентність поточного перехідного етапу розвитку міжнародних відносин.

Г. Гібридний характер сучасних конфліктів, не завжди відчутні зв’язки між елементами технології їх ескалації і реалізації, зумовлюють необхідність їх прискіпливого вивчення, всебічного обгрунтування та вжиття негайних змін у структурах і способах застосування систем забезпечення національної, регіональної і глобальної безпеки. Особливу увагу слід звернути на впровадження на всіх цих рівнях якісно нового кризисного менеджменту (п.п. 4, 5) та мережевих структур забезпечення безпеки, які були б здатні ефективно реагувати не лише на самі конфлікти, але й — і насамперед — на процеси їх ескалації, а також запобігати їм.