Таке питання виникає після перегляду багатьох коментарів вітчизняних та іноземних експертів з приводу нарощування Росією угруповання сил на кордонах з Україною

Більшість оцінок зводяться до того (в різних варіаціях), що це є інформаційно-психологічною операцією (блефом) Кремля з посилення тиску на Україну та її західних партнерів з метою примушення їх до поступок.

Так, багато ознак свідчать про розвиток ситуації саме в цьому руслі: і масований злив зазвичай закритої інформації, і відсутність відомостей про розгортання потрібної для наступу інфраструктури, і, звичайно ж, коментарі кремлівських кермачів про суверенне право Росії переміщувати збройні сили в будь-яких напрямах, у будь-який час і в будь-яких обсягах (щоправда, всупереч міжнародним домовленостям, зокрема Віденському документу). Дай то Боже, аби все обмежилося лише цим. Але…

Чомусь не враховується, що за сім років війни в російській армії підготовлено «обстріляний» комплект сил для дій саме на українському напрямі, що за ці роки безперервних навчань російських військ на кордонах України могла бути створена управлінська та логістична інфраструктура для наступу, та, зрештою, що Путін жодного разу не дав приводу для сумнівів у непохитності його цілей стосовно України. (Тим більше, враховуючи принципи російської зовнішньої політики: 1. Національні інтереси Росії — понад усе. 2. Пошук компромісів із зовнішніми візаві на основі винятково пункту 1).

Так, певною мірою праві ті експерти, які стверджують, що напередодні виборів до Держдуми Путіну потрібна не лише швидка, а обов’язково переможна «війнушка», яка у випадку України перетвориться на поразку у припущенні, що відкрита агресія Росії спричинить запровадження Заходом руйнівних санкцій, які для Путіна є головним стримуючим фактором.

Але якщо Путін вирішить все ж таки пропетляти між цими обмеженнями? Улюблений для нього спосіб — це гра на слабких місцях опонентів. Сценарій в уяві кремлівських мудреців може складатися з наступних етапів (дуже спрощено):

Влаштування провокацій з обстрілами «українськими військами» цивільних об'єктів на Донбасі (для демонстрації масових жертв згодяться, наприклад, трупи з моргів рясно политі свинячою кров’ю), з утиском у регіонах представників «русского мира» (російськомовних, парафіян РПЦ та УПЦ МП тощо). Можна, звичайно знайти й інші групи «потенційних страждальців», на допомогу яким завжди готова прийти Росія-матінка. Можливості для таких провокацій посилюються передбачуваністю поведінки українських як провладних, так і опозиційних (у тому числі патріотично налаштованих) сил, незалежних ЗМІ, фрагментарністю і недостатньою консолідацією українського суспільства, зміцненням внаслідок децентралізації регіональних еліт, а також браком конкретики та результативності боротьби з «п'ятою колонною».

Улюблений спосіб Путіна — це гра на слабких місцях опонентів

Потужні удари російських збройних сил з кількох напрямів з метою уникнення зосередженого опору ЗС України. Напрям головного удару обиратиметься з урахуванням того, в якому регіоні України вдалося домогтися реальної дестабілізації. Удар має бути блискавичним, із залученням десантних, сухопутних, ракетно-артилерійських, авіаційних сил з метою розгрому українських військ і завершення операції у найкоротший час. Завершується операція введенням на окуповану територію «миротворчих» російських сил (а краще, але навряд чи, миротворців ОДКБ).

До моменту ухвалення західними партнерами України будь-яких рішень (у кращому випадку — не менше тижня) ударні сили виводяться з окупованої території, після чого здійснюється масоване (з використанням всієї потужності російської пропагандистської машини) вкидання інформації про «злочини та жертви української хунти» та винятково миротворчі наміри Росії. Розрахунок робитиметься на чутливість західних політиків до миротворчості заради рятування людських життів і за рахунок цього — на затримку ухвалення «карального» рішення та розмивання «санкційного фронту».

Заходу пропонується прийняти «нову реальність», а також новий формат переговорів за участі Росії в ролі вже не просто посередника, а миротворця, який контролює ситуацію, — з усіма небажаними наслідками як для України (у вигляді остаточного оформлення її капітуляції), так і для колективного Заходу (констатація його неспроможності протистояти Росії).

Головними сильними сторонами Росії — не взагалі, а саме в критичних ситуаціях — є наявність жорсткої вертикалі влади та оперативність прийняття політичних рішень, потужні збройні сили з одним з найбільших у світі арсеналом ядерної зброї, накопичені за часів дорогої нафти та підконтрольні державі (режиму) фінансові ресурси, що зберігаються в банках ненависного Заходу, розвинута школа політичного аналізу в багатьох (у тому числі неординарних) його аспектах (яка, до речі, останнім часом деградує), а також наявність у західних країнах потужної «армії» лобістів російських інтересів (корумпованих політиків і чиновників), а також проксі (широкої агентурної мережі, «корисних ідіотів», радикалів правого та лівого спрямування тощо), яка за ефективністю не поступається «жорсткій силі».

Але досвід практичної реалізації Росією зовнішньої політики, зокрема та не лише на українському напрямі, свідчить про її власні слабкі місця. Головним з них є недооцінка (за прикладом поводження з власним народом) громадянської активності всередині українського суспільства, що неодноразово виявлялася «паличкою-виручалочкою» у критичні моменти незалежності України. Це, зокрема, проявляється в наявності в Україні осередків громадської самооборони (не плутати з силами Територіальної оборони ЗС України), яка, на жаль, досі не перетворилася на пріоритет для держави і не стала системою.

Недооціненою Росією залишається також політична солідарність усередині НАТО та ЄС. При всіх негараздах «колективного Заходу» він виявляє неочікувану для Росії готовність до осмислення та виправлення власних помилок, мірою чого (щоправда невеликими темпами) зростає й політична солідарність країн-членів. З метою компенсації відмінностей у швидкості ухвалення політичних рішень та нарощування боєздатних сил Захід міг би протиставити Росії в її конфлікті з Україною не лише військово-технічну, фінансову, розвідувально-інформаційну, дипломатичну та санкційну підтримку, але й присутність на українській території певних військових сил держав НАТО, що беруть участь у навчаннях.

Таким чином, з урахуванням усіх «за» і «проти» (не лише згаданих тут), а також у припущенні, що путінський режим (тобто сукупність осіб, залучених до формування рішень) є суб'єктом, здатним раціонально оцінювати ситуацію, широкомасштабна агресія Росії проти України є малоймовірною. Але, на жаль, ніхто не застрахований від «нераціональності» цього суб'єкта, що загрожує величезними жертвами та саме тому вимагає зміцнення обороноздатності, підвищеної пильності та готовності до активних дій.

Джерело: