Віктор Замятін, директор політико-правових програм Центру Разумкова

Василь Юрчишин, директор економічних програм Центру Разумкова

Десятиліття, що минуло від початку війни в Україні, висвітило відразу кілька сучасних європейських тенденцій, на які або воліли не звертати особливої уваги, або і взагалі намагалися не помічати. Серед найбільш помітних з них — провал концепції політики мультикультурності, посилення тенденцій «національного егоїзму», наростання підтримки відверто недемократичних рухів, що маскуються як під правий, так і під лівий політичні спектри, реальна загроза втрати НАТО (та окремо країнами-членами Альянсу) розуміння його місії та сенсу існування, відверта неготовність європейських суспільств до сприйняття реалій, викликів та загроз. У цьому переліку є місце й для наростання рівня невизначеності перспектив Європи, а відтак і для виникнення ризику її чергових поділів.

Розділення світу після ІІ Світової війни на соціалістичну і капіталістичну системи, з одного боку, легалізувало політичне суперництво двох таборів, а з іншого — охарактеризувалося поширенням міфів про переваги соціалістичної системи господарювання і «братерського інтернаціоналізму» на противагу «поступовому загниванню капіталізму». Але при цьому в реальності країни, що попадали під вплив радянського «гегемону» (або обирали його у якості взірця), дедалі більше втрачали у добробуті і цивілізаційних цінностях (і зрештою разюче відставали від свого історично найближчого сусіда: Східна vs Західна Німеччини, Угорщина vs Австрія, Північна vs Південна Кореї).

У сучасній історії взагалі відсутній доказовий приклад, коли висхідна країна, якою опікувався раніше Радянський Союз, а останні десятиріччя росія, досягала визнаних економічних та й політичних успіхів. Навпаки, лише «дотик» росії перетворював колись квітучі країни, регіони, міста на депресивні економічні утворення, очолювані політичними паріями, «незалежний» і «демократичний» статус яких не визнавався жодною цивілізованою країною (а лише такими ж деструктивно-депресивними утвореннями).

Значною мірою розвиток подій в Україні останнього десятиріччя — агресія «старшого брата» на незалежну, визнану у всьому світі демократичну державу — нагадує події понад 30-річної давнини у колишній Югославії, коли окремі республіки соціалістичної федерації також оголосили про намір будувати власні незалежні країни. Натомість отримали агресію.

Не проводячи прямих аналогій зазначимо, що як у тій війні, так і у боротьбі України проти московського агресора можна помітити «цивілізаційні» схожості. Так, проголошення Хорватією незалежності, заявка на приєднання до НАТО та Європейського Союзу, боротьба за право на існування та розбудова інститутів в умовах війни — ці та багато інших амбітних цілей вважались недосяжними для країни у середньостроковій перспективі. Всупереч «недосяжності» Хорватія досить швидко довела свою спроможність відповідати вимогам членства у ЄС, приєднання до якого відбулося у 2013 р., що надало країні додаткового позитивного прискорення соціально-економічних і суспільно-політичних реформувань.

Україна, як і переважна більшість висхідних країн не може втрутитися у конкурентну економічну (а з тим і політичну) боротьбу провідних країн. Однак, власним прикладом може послідовно доводити, що зорієнтованість на демократичні країни, їх політичні, інституційні, гуманітарні та економічні цінності, інститути та ринки створює широкі можливості для прискореного відновлення, у т.ч. завдяки масштабній партнерській допомозі.

Важливим також є свідчення того, що країна, яка будує демократичне суспільство, може розраховувати на потужну підтримку з боку партнерських країн лише в тому випадку, якщо проявить послідовність у виборі цінностей, а також мужність і героїзм при захисті власної країни. Тільки-но українці продемонстрували готовність боротися за свою країну, решта світу була готова проявити підтримку, чим відвернула ризики послаблення світового демократичного співтовариства.

Водночас, боротьба України за незалежність і свободу прискорила усвідомлення країною власного ціннісного і цивілізаційного вибору, а з тим — є підстави стверджувати, що стала додатковим стимулом для демократизації суспільства та його належне інтегрування у європейську спільноту.

Повну статтю у ПДФ-форматі див. ТУТ