Проблема війни та окупації Донбасу вже стала для України хронічною хворобою — і вилікувати її годі, і жити з нею надто вже нелегко. Що б ми не робили, а зрушити ситуацію з мертвої точки не вдається: обстріли продовжуються, люди гинуть. То який же тоді вихід? Про це Експресу розповів полковник запасу, колишній завідувач відділу аналітичної служби РНБО, директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський.

— Пане Миколо, як вважаєте, в найближчій перспективі нам вдасться вирішити військовий конфлікт на Донбасі?

— У цій ситуації потрібно оперувати такими поняттями як перемога або поразка. Іншого виходу нема.

Так от — що таке перемога для нас? Це, по-перше, відновлення територіальної цілісності, суверенітету та тих можливостей, які ми мали до початку конфлікту.

Що таке поразка для Росії? Це відмова від тих цілей і намірів, які вона ставила протягом цієї війни. Чи може держава-агресор при політичному режимі, який там існує, відмовитися від своїх цілей? Поки що зрушень в цю сторону не видно. І навряд чи вони будуть. Росія наполягає, що саме її інтереси потрібно враховувати, а інтереси інших країн — ні. При таких підходах конфлікт триватиме, доки не будуть вичерпані ресурси тієї або іншої сторони.

— Але ж є імовірність, що в Росії прийдуть до влади люди, для яких захоплення територій інших країн не буде пріоритетом?

— Для того, щоб все змінилося у кращий для нас бік, потрібна не просто формальна ротація Путіна на його наступника, адже той може виявитися ще гіршим. Потрібна зміна суті політичного режиму та цінностей в Росії. Але, боюся, підстав вважати, що в сусідній державі це трапиться в найближчі років двадцять, наразі не видно.

— А може, санкції Заходу виснажать агресора швидше?

— Ті, які діють тепер, навряд чи можуть принести бажаний результат в осяжній перспективі. Йдеться ж, за великим рахунком, про індикативні санкції, які показують, що “ай-я-яй — так не можна поводитися". Вони не є системними, а мають точковий характер. Їх застосовують до окремих підприємств і людей. І російська державна система може до них звикнути. Тому очевидно, що для того, щоб зовсім виснажити ресурси Росії, цих засобів недостатньо.

На додачу ще й у Європі поширюються настрої, мовляв, якщо санкції не дали результату, то їх потрібно скасувати. Я з таким підходом не згоден. Адже, якщо ці санкції недостатньо ефективні, значить їх потрібно посилювати. В іншому ж разі Заходу доречно прямо заявити про поразку перед Росією.

— Що може зробити Україна для того, аби наші партнери не скасували санкції, а, навпаки, посилили їх?

— Україна повинна показати себе надійним партнером — суб'єктом, який чітко переслідує свої цілі, є прогнозованим і надійним. Будь-який донор, який допомагає іншому партнерові, має розуміти, чим це для нього завершиться, бачити якусь додану вартість для себе. Це якщо говорити бізнесовими поняттями, котрі такі близькі західному світові. Але тут потрібно врахувати, що вигоду можна вимірювати не лише грошима. Та в будь-якому разі вона має бути достатньо помітна.

Допомога Заходу не береться нізвідки. Гроші, які держави втрачають внаслідок введення санкцій проти Росії та які надають нам як фінансову допомогу, беруть з податків громадян цих країн. І за ці кошти уряди перед населенням звітують. Відповідно, потрібно наводити аргументи доцільності витрачання коштів. Тобто, у підсумку і платники податків мають бачити якусь користь для себе.

— То що ж ми можемо їм запропонувати?

— Може йтися про те, що за рахунок посилення допомоги Україні європейці отримають більш мирну, більш стабільну ситуацію в регіоні, який поряд з кордонами Євросоюзу. Крім того, можемо запропонувати бонуси від партнерства, до прикладу, в гуманітарній чи продовольчій сфері.

Але для того, щоб нам повірили, держава повинна показати, що вона справді рухається вперед, розвивається, реформи йдуть, триває боротьба з корупцією. Відповідно, гроші цих західних платників податків не проїдають, не крадуть, а використовують для отримання результату, користь від якого буде для обидвох сторін.

— Чи наша влада розуміє, що потрібно рухатися у цьому напрямі?

— Навіть не хочу говорити про це. Можу дати їй тільки одну пораду: “Для початку перестаньте вже нарешті красти!”

— Якщо так скептично ставитися до керівництва країни, звідки візьметься надія, що в осяжній перспективі щось зміниться?

— Та ж, окрім влади, й інші інститути є! Ми маємо громадянське суспільство, яке зародилося на Майдані. І воно тепер діє, починає ставити керманичам держави вимоги, а не просто випрошувати щось. І правильно робить. Суспільство має себе показати. Люди з простого електорату повинні перетворитися в народ. Це дуже важкий шлях, бо треба змінювати самих себе, свою культуру, ставати активнішими. Я лише в цьому бачу вихід для України.

— У теорії звучить непогано. А яким чином на практиці громадянське суспільство може ефективно впливати на владу?

— Перший механізм — це вибори, другий — протести, а третій — участь у роботі державних органів та органів громадського контролю. Всіх їх потрібно вчитися усвідомлено й активно використовувати. Потрібна рішучість громадського активу. І тоді побачимо результат.