Директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський в інтерв’ю виданню «БелГазета» пояснив, чому на Донбасі варто очікувати відновлення бойових дій, звідки Київ може взяти необхідне озброєння і чи налаштована українська армія перемагати.

— Перший заступник спікера Верховної Ради Андрій Парубій нещодавно передав представникам влади США перелік необхідного Україні озброєння. Американці допоможуть?

Здається, це питання вже порушене: надати допомогу на мільярди доларів. А остаточне рішення США залежить від конфігурації політичних сил — там є і противники, і прибічники такого підходу. Хотілося би сподіватися, що останні візьмуть верх. Напевно, все було би простіше, якби завдання було поставлене інакше: надати оборонну зброю не для того, щоб «підвищити ціну» для країни-агресора, а для того, щоб «знизити ціну» для країни-жертви. Кожна одиниця оборонного озброєння призначена для того, щоб знищувати засоби нападу. А кожен засіб нападу — це сотні тисяч мирних жителів. І зараз всі говорять про те, що в результаті постачання зброї до України ціна протидії для Путіна підвищиться, але залишають без уваги мирне населення, а це неприпустимо.

— У яких саме системах оборони українські військові мають потребу?

Про всю номенклатуру я, звичайно, не розповім — дуже довгий перелік. А за категоріями — це протитанкове озброєння, засоби радіоелектронної боротьби і розвідки, зокрема безпілотники, засоби управління і захисні засоби для особового складу. Крім того, можливо, наступною фазою буде використання авіації, тому будуть необхідні і засоби протиповітряної оборони.

Я не бачив переліку зброї, з яким Парубій поїхав у Штати, але в будь-якому разі, таких переліків повинно бути багато. На саміті НАТО, наприклад, було заявлено, що Альянс не проти надати Україні зброю, але сам він цього зробити не може. Зброя є в кожної конкретної країни, і домовлятися ми повинні лише на двосторонньому рівні. Тоді б це питання вирішилося швидше і результативніше. Крім того, всі би побачили, що Україна не висуває високих вимог, а розраховує на реальні можливості.

До речі, наша оборонна промисловість має можливість виробляти такі високотехнологічні засоби, вони навіть прийняті на озброєння. Але питання в тому, що прийняти на озброєння і запустити в серію — це різні речі. Наприклад, високоточних снарядів «Квітник» і «Стугна» немає в наших Збройних силах, вони не випускаються. У нас достатньо багато перспективних озброєнь, якими можна було би похвалитися, але вони представлені лише на виставках. Коли при владі був пан Янукович, він і пальцем не ворухнув, аби ця зброя з’явилася у військових.

— У разі позитивного рішення США, чи прискорить Росія постачання сепаратистам сучасніших озброєнь?

Швидше за все. І тут нема сенсу говорити про те, що Україна вплуталася в збройне протистояння з країною, яка володіє значно потужнішим військовим потенціалом. Так, потенціал у Росії значний, але він не безмежний. Але Путіну вдалося переконати і наше керівництво, і багатьох політиків на Заході про те, що з Росією воювати марно. Ті хвилі військових навчань, які проходили весь минулий рік, бригади на кордоні з Україною. Якщо оцінити можливості транспортної інфраструктури Росії, то можна зрозуміти, що такої кількості озброєння вона би просто не пропустила. Це блеф, проте Путіну вдалася дуже майстерно проведена дезінформаційна кампанія.

Крім того, військовий потенціал Росії звернений не лише у бік України: навесні відбудеться його переорієнтація на країни Середньої Азії. Війська НАТО будуть частково виведені з Афганістану, там залишиться лише обмежена група військових. Цього буде недостатньо, щоб запобігти спланованому весняному наступу Ісламської держави. Про це і про тісні союзницькі зв'язки бойовики Ісламської держави вже ведуть переговори з Талібаном.

Крім того, всередині середньоазіатських країн також існує досить сильний ісламський рух Туркестану. І не забуватимемо, що у цих державах зараз триває процес зміни еліт, який нашаровується на давно існуючі протиріччя стосовно запасів води, енергоресурсів, стосовно земельних угідь і так далі. Тобто Середня Азія — добряча порохова бочка, яка може спалахнути, якщо туди потрапить іскра ісламізму.

У принципі, такий сценарій не є вигідний нікому: ні Росії, ні Китаю, для якого Середня Азія є однією з ділянок його нового «шовкового шляху», ні США, які розраховують на стабілізацію регіону. Але якщо у Штатів і Китаю є засоби, щоб загасити це вогнище, то у Росії немає нічого, окрім військової присутності. І якщо військ там не буде, Путін ризикує втратити регіон. Швидше за все, до Середньої Азії будуть перекинуті ті частини російської армії, які зараз присутні в Україні, а інтенсивність бойових дій на Донбасі спаде.

— А чого можна чекати найближчим часом? Чи буде це перемир'я на південному сході України тривалішим, ніж попереднє?

У мене дуже великі підозри, що найближчим часом Путін спробує досягти своїх цілей. Тому особисто я чекаю не зниження інтенсивності боїв, а різкого загострення, особливо у районі Маріуполя.

— Значить, інформація про відведення важкого озброєння — всього лише ширма для перегрупування сил?

Якщо українські війська дійсно відводять хоч частину сил і засобів з тих напрямів, де інтенсивність боїв знизилася, то за доповідями з передової наших військових, волонтерів і місцевої агентурної мережі, бойовики відводять техніку з однієї ділянки і накопичують на іншому. Це накопичення відбувається здебільшого на маріупольському напрямі. Спостерігаючи за такою поведінкою, українські сили прекрасно розуміють: мета таких маневрів — спроба розсмикування нашої оборони. Тому відведення озброєння української армії здійснюється з таким прицілом, аби плече подачі резерву в інші місця було найменшим.

— А яка ситуація з кваліфікованими кадрами на фронті?

Щоб давати такі оцінки, потрібно володіти оперативними даними, а в нас вони закриті. Можна судити лише з поточних результатів, які лежать на поверхні. Вони говорять про те, що моральний дух українських військових досить високий і не знижується. До того ж, якщо раніше на фронт ішли непідготовлені люди, то зараз їх вчать воювати. І Збройні сили, і цивільні організації зайнялися питаннями аутсорсингу не лише постачання матеріальних засобів, але і надання послуг державі для підготовки особового складу. Так, при Товаристві сприяння обороні працюють вихідці з Майдану — раніше вони готували людей, що йдуть на барикади, а зараз — тих, хто хоче потрапити у добровольчі батальйони. Поки що через них пройшло вже близько 7 тис. чоловік. Причому на це не витрачається ні краплі державних грошей, адже організація сама шукає інструкторів і купує техніку. Крім усього іншого, ці люди за свої засоби придбали три безпілотники і готують для Нацгвардії підрозділ, який зможе ними керувати.

Проте якість військово-політичного керівництва та управління військами продовжує страждати. До роботи нашого Генштабу є дуже великі претензії, і, напевно, реформи насамперед пройдуть тут. Я вважаю, що для управління окремими операціями потрібно створити окремий штаб. Там могли би бути задіяні ті офіцери, які себе вже проявили, показали свої стратегічні здібності до планування бойових дій і їхнього комплексного забезпечення.

— Чи варто Україні гнатися за Росією у збільшенні традиційних видів озброєння чи треба створювати принципово новий вигляд військ?

Будь-які плани, пов'язані з реформуванням Збройних сил, з їхньою реструктуризацією і виведенням на нові параметри, є далекою перспективою. Але починається вона сьогодні. І якщо ви проаналізуєте поведінку будь-якої країни, яка перебувала в кризі і спробувала спланувати свій розвиток, то першим кроком є стабілізація ситуації. Нам зараз необхідно зайнятися саме цим. Якщо ми зараз почнемо якусь супермодернізацію, наші зусилля виявляться не відповідними тій загрозі, яка перед нами стоїть.

— Чи здатна українська армія втримати оборону на нинішній лінії фронту?

Здатна, якщо поміняється якість управління. У нашому бойовому потенціалі у мене сумнівів немає.